Революція гідності: горе переможеним
Один із синонімів Євромайдану – Революція гідності. У статті української «Вікіпедії» ці назви стоять поруч.
Протягом трьох місяців, а особливо – в останній період, російські та провладні ЗМІ наполягали на тому, що це ніяка не громадянська революція, а державний переворот, влаштований неонацистами, радикалами та екстремістами. Ці медіа послідовно переконували свою аудиторію, що над Майданом керують націоналісти з відповідними намірами на постреволюційний період.
На жаль, останні дні принесли кілька подій, які могли утвердити «тих, хто боїться», у власних побоюваннях. Революційний наступ (чи інерція) зачепив чутливі суспільні проблеми, над якими в Україні завжди ламалося багато списів: мову, історію, церкву. Сам Майдан сходився у листопаді зовсім із інших мотивацій, і зовсім інші фактори утримували його на площах
Повалення відбулося – революція триває
У понеділок невідомі підпалили будинок чи то Петра Симоненка, чи то його сина під Києвом. Перший секретар Компартії поплатився тим, що підтримував режим Януковича, і був комуністом. Того ж дня невідомі влаштували підпал у офісі Віктора Пилипишина – бізнесмена з сумнівним минулим, який забрав мандат депутата у «свободівця» Юрія Левченка. Сам Левченко зрадів такій помсті: чомусь написав «Так тримати!», а на зустрічне питання відповів, що мав на увазі потребу покарання. Отож, будь ласка: ВО «Свобода» тепер має цілого генерального прокурора. Якщо є обґрунтовані претензії – нехай їх розслідують підлеглі Олега Махніцького. Підпали втратили будь-який сенс після того, як із Києва втік Віктор Янукович. Хоча й раніше були сумнівними.
Усі пам’ятники Володимиру Леніну, котрі перестояли Януковича, треба демонтувати або за згодою місцевих рад, або за згодою громад. Війна з ними не має сприйматися як наступ «бандерівців». У Харкові, що нині є однією з найбільших «гарячих точок», від знесення Ілліча таки відмовилися – і правильно зробили. Активісти вже отримали на руки технічне обґрунтування робіт із демонтажу, але вирішили врахувати точку зору громади й не провокувати зайвих конфліктів.
Який сенс був зносити пам’ятник радянському воїну у Стрию? Чому саме зараз? І, до речі, чи було рішення міськради?..
У п’ятницю виконком Львівської міськради розгляне пропозицію про перенесення монументу слави з вулиці Стрийської до музею «Територія терору». Чому саме зараз, коли Україна ще сидить на ящику з коктейлів Молотова, готова спалахнути, якщо хтось піднесе сірник?
Протягом трьох місяців ми рішуче заперечували вислови про те, що маємо на вулицях громадянську війну, – бо йшла війна влади з народом. Але вже сьогодні з’явився «шанс» звести Революцію гідності до громадянського конфлікту...
Трохи тиші
Один блогер десь місяць тому розмірковував про те, як треба спілкуватися з мешканцями Південно-Східної України. Прозвучала думка звернутися до класичної піраміди Маслоу. Отож цінності Майдану тяжіли до верхів’я піраміди – це потреба в повазі (впевненість, досягнення) та самовираженні (творчість, моральність). Автор припустив, що розмова про ці категорії з відвідувачами Маріїнського парку не буде ефективною, тож запропонував апелювати до другого від низу блоку піраміди Маслоу – безпеки. Безпеки від криміналітету, знахабнілої міліції тощо. Що теж є актуальним і для Сходу, і для Півдня.
Фактично, підпали нерухомості інакодумців, стрибання хлопців з масками на повалених ідолах, заклики «а тепер їдьмо на Схід!» штрикають якраз у цю базову потребу безпеки. Колись учасників Євромайдану смішило те, що Одеська міська рада забарикадувала свої входи гігантськими бетонними блоками, побоюючись атаки містичних «бандерівців». То був прояв страху, котрий у ці дні ніде не подівся, а навпаки зміцнився. Революція перемогла, у багатьох неконтрольованих і стихійних відгалуженнях вона прагне втілити гасло «горе переможеним».
Так, на Майдані завжди були присутні націоналісти й навіть неонацисти. Декотрі з них іще тоді проголосили «українську національну революцію». Вони виступили однією з найбільш бойових сил протесту, честь їм і хвала. Популярність «Правого сектору» та лідера цієї формації Дмитра Яроша вражає. Дотепер він виступав як воїн. Але нині обіцяє продовжити боротьбу. Провідник «Правого сектору» на Заході Сашко Білий робить на Рівненщині політику, жестикулюючи автоматом. Легалізація Яроша як політика принесе багато сюрпризів, не завше приємних. Ну а бравим хлопцям, відчувши смак вогню і перемог, тепер буде важко зупинитися.
Найкраще, що могло зараз бути – влаштувати трохи спокою. Проявити увагу до мешканців Сходу й Півдня. Організувати безпеку діячам, які належать до соратників Януковича (здебільшого вже колишніх), і їхньому майну. Проводити розслідування щодо чиновників минулого режиму таким чином, щоби слідство було бездоганним. Встановлювати справедливість, але – слушно підкреслив Ельмар Брок – не падати до «вибіркового правосуддя». Відмовитися від дражливих кроків у сфері міжнаціональної та міжрелігійної політики. Вони не актуальні, не доречні. Якщо комусь і «гризе», то навіть із тактичних міркувань ті кроки ліпше здійснювати пізніше. Чи, може, хтось якраз і дбає про те, щоб підбурити ситуацію? Щоб піти на повідку у російського темника? Бо у Москві вже обурюються тим, що починається наступ на російські ЗМІ (були заклики припинити мовлення телеканалів), чиниться тиск на Московський патріархат (біля Києво-Печерської та Почаївської лавр справді були акції), розгортається війна з пам’ятками культури.
Донедавна Схід мовчав, коли йшлося про боротьбу з Януковичем, і делегував на вуличні акції малочисельні загони. Сьогодні в Одесі, Харкові збираються велелюдніші мітинги з префіксом «анти». Вже не за гроші. У Севастополі ті акції взагалі масштабні.
Донедавна тих людей, які виходили на вулицю з протилежним баченням (чи грошовими стимулами), називали «антимайданівцями». Коли ж сьогодні читаю на миколаївському сайті: «антибандерівці»…
Мовний реванш
«Концепцію тиші» одним із перших порушив закон про засади мовної політики. Верховна Рада скасувала акт Ківалова-Колесніченка, створивши опонентам привід спекулювати мовною проблематикою.
За півтора року нормами закону скористалися там, де собі хотіли. Це не створило погоди ані мешканцеві Одеси, який звернувся в мерію з російським бланком, а сам російський бланк не завдав труднощів жителеві Тернополя. Українська мова від того не виродилася. Уся біда з тим законом – це його нахабне ухвалення, конкретний акт голосування, й побоїще під Українським домом. Українці дали гідну здачу ініціаторам закону – самим Майданом.
Тим фактором, який підживлював революцію, було те, що влада не слухає народу і не відповідає його прагненням. Якщо громада хоче «офіційної» російської мови на локальному рівні – нехай послуговується. Якщо вона має своїх героїв – най собі має. Нема жодного сенсу нав’язувати іншій стороне власне бачення.
У загальноукраїнських медіа широкого розголосу набула заява львівської інтелігенції, в котрій автори закликають уряд провадити зважену культурну і мовну політику.
«Ми повинні шанувати культурні й мовні потреби мешканців сходу й півдня, аби вони не почувалися чужими в Україні. Ми повинні продемонструвати принципово нову якість України, котра не буде штучно ділити своїх громадян на різні «ґатунки». Закликаємо не дозволити політичним маргіналам спекулювати на крові й намагатись знищити територіальну цілісність нашої держави», – йдеться у зверненні.
Та й зрештою: Майдан починався не з мови.
Нехай будуть!
У ці дні лунає багато закликів до заборони Комуністичної партії України та Партії регіонів.
Партія регіонів на власному прикладі доводить, що політична сила може самоліквідуватися природнім шляхом. Лави ПР покинула третина фракції, десятки керівників у областях і районах. «Регіони» не мають жодного шансу відродитися у колишній величі. Навіщо створювати їм привід мобілізуватися? Є підозра, що тиск на Партію регіонів навпаки би їй посприяв. У найближчі місяці розгорнеться жвава боротьба за електорат Януковича. Тож намагання переслідувати ПР легалізували б її у статусі «канонічної» опозиції.
До речі, зареєструвати політичну силу з новою назвою – штибу «Партії українських регіонів» – узагалі не проблема. Те саме стосується і можливого переродження КПУ у Партію комуністів України…
Головне: демократи так не поводяться. «Заборонити» КПУ чи ПР може хіба що виборець. Інакше це не матиме нічого спільного з демократією.
Аналогічно, днями був заклик не допустити Михайла Добкіна на вибори через те, що той закликав до насильства, погрожував сепаратизмом. А хіба його вчинки, хай і ганебні, постульовані судом? Хай собі балотується! По-перше, це його невід’ємне право. По-друге, нехай розпорошує голоси разом із іншими кандидатами постмежигірської епохи. Нехай і виборець призвичаюється до того, що він має вибір між багатьма кандидатами й партіями – а не змушений голосувати за одну політичну силу, котра хотіла нав’язатися одній половині і пригнобити іншу.
І, власне, це є порада для революції: не нав’язуватися, не гнобити. Бути гідною.
