Вулиця Грушевського: відрядження на війну?

Ще кілька років тому навіть у страшному сні не міг подумати, що світ настільки зміниться, і мені доведеться їхати у відрядження практично на війну. І не в Афганістан, Ірак чи Сирію, а в столицю своєї країни – Київ.

Війна на Грушевського

Можливо, хтось скептичний заперечуватиме, мовляв, яка це війна? Кидають каміння радикали, палять шини, б’ються з «Беркутом», але ж і в Європі час від часу таке трапляється. Періодично в Греції, Іспанії, інколи в Німеччині, Англії, у США. От тепер і до нас дійшло…

Втім, у Європі під час сутичок з правоохоронцями майже не буває людських втрат, і головне – нема такого озлоблення, напруження та тотальної ворожнечі з обох сторін, яке я спостерігав на Грушевського. Тобто певний стан людської психіки, коли, дивлячись на чоловіка з протилежного боку барикад, ти перестаєш бачити в ньому живу людину, котра, як і ти, когось кохає і радіє життю, котру також, як і тебе, чекають вдома. Ти не відчуваєш до нього жалю та співчуття. Ти бачиш лише живу мішень і хочеш тільки одного – якомога більшого завдати болю. Він же ворог! І на Грушевського значна частина учасників сутичок, причому з обох сторін, мислить й усвідомлює свою поведінку саме так – смерть ворогам!

Професор Преображенський з «Собачого серця» казав, що «руїна починається не на вулиці, вона починається в голові». Так і війна. Спочатку в свідомості… На жаль, у серцях та головах українців вона вже почалась. І українці, ще до кінця не усвідомивши, який це жах, пустили її у свою свідомість, почали звикати до неї... Принаймні тут, на Грушевського.

Великий мурашник

На Майдан я їхав уже вдруге. До того провів тут майже весь грудень. Дивне це місце – Майдан. Пробудеш серед наметів день – здається, що пройшло три; проживеш три дні – здаватиметься, що минув місяць; а місяць вже сприймається, як рік. Я уявляю, що відчувають ті, хто тут від самого початку. До Майдану звикаєш, він засмоктує своєю дивною, не завжди мирною, але потужною енергетикою. З даху будинку Київської головної пошти я дивився на Майдан і на людей, що стояли під сценою, зводили намети, рубали дрова, будували барикади. Раптом мені здалось, що я вже десь бачив щось схоже. Але де? І зрозумів – мурашник. Так все сильно скидається на мурашник, тільки людський. Ніби хаос, всі рухаються у різні боки, всі кудись діловито й стрімко крокують, але водночас все підпорядковано своєму незрозумілому для сторонніх порядку…

До Майдану звикаєш. І звикаєш так сильно, що здається, ніби його вимогами переймається вся Україна, весь Київ. Але це не так. Коли я, провівши в наметах і у спілкуванні з майданівцями, здається, три дні, вийшов із кимось на зустріч у місто, тобто за межі барикад чи, як тут кажуть, за периметр, то спіймав себе на думці, що мені дивно бачити звичайне, не наметове, не повстанське життя великого міста. Так, Київ жив своїм звичним побутом багатого мегаполіса. Як завжди, вулицями снували лімузини, за склом дорогих спа-салонів наводили красу манірні дівчата-модельки і примхливі бізнесвумен, у ресторанах мажори та банківські клерки, ліниво розвалившись у кріслах, легко витрачали суми, адекватні піврічній зарплаті пересічних українців; так само, як зажди, кудись бігли студенти та бородаті, кумедно одягнуті київські хіпстери. І здавалось, нікому тут немає діла до Майдану, до наметів, до ідей, що привели сюди стільки народу. Раціональною частиною свідомості я розумів, що так і має бути, але енергетичний запал, який надав Майдан, викликав відчуття образи – раз вам це все байдуже, то тоді для чого ці люди так мерзнуть у наметах, не сплять ночами, гріються біля багать у бочках? Для чого?

Мілітаризований Майдан

І сталося те, що і мало рано чи пізно статися – події на Грушевського. Люди, сидячи тижнями без руху, захотіли дії. І вони її отримали…

І от я знову на Майдані. Останній раз я був тут 29 грудня. Мені є з чим порівняти. Після Грушевського, після п’яти смертей, після гумових куль, вибухів світло-шумових гранат, після дій страшного «ескадрону смерті», що викрав Ігоря Луценка та вбив Юрія Вербицького, тепер я побачив на Майдані зовсім інших людей. Змінився погляд, вираз обличчя. Інший хід думок. Сміху тут тепер менше. Майже кожний розумів, що на місці тих п’ятьох міг би бути він…Тому і зникла оця вся дискотечна «веселуха». З’явилась холодна суворість, важка напруга, безжальна рішучість. І ще з’явився плакат: «Хто не був на Грушевського – той не мужчина».

Поки їхав потягом в Київ, знайома мобілкою зачитувала виловлені в Інтернеті інструкції щодо того, як поводитися в охопленому «полум’ям громадянської війни» Києві. «Чуєш, тут пишуть, ввечері по одному не ходити – всіх, хто йде один з чи на Майдан, виловлюють тітушки та «ескадрони смерті», особливо – на підході до барикад, щоб там було менше захисників», – стривожено казала вона.

Уявляю, як таке читати батькам, чиї діти зараз на барикадах. «Обов’язково проси своїх київських друзів, щоб тебе зустріли! Інакше пропадеш». Звичайно, нікого зустрічати себе я не просив. Нічним Києвом пройшов без проблем. Ніяких тітушок чи викрадачів майданівців я не побачив.

Захожу на Майдан. Відразу видно, як тут все змінилось. І не лише тому, що побільшало людей в армійських, а не в помаранчевих будівельних касках (котрі на повірку виявились неефективними у сутичках з «Беркутом» – гумові кулі розбивали їх вщент). Майдан ніби подорослішав. Це як хлопчина у 18 років пішов в армію безтурботним дітиськом, а через два роки повернувся змужнілим чоловіком з холодними, застиглими очима, суровим, рішучим поглядом людини, яка бачила таке, чого краще не бачити… Такими тепер стали люди на Майдані…

Танок тіней

У той вечір на сцені виступав Віталій Кличко. Чомусь розмовляв російською. Дивно, але ж він непогано знає українську. Та навіть російською говорив повільно, наче через силу. Видно, що дуже втомився. Закликав наразі утриматись від рішучих дій, говорив про перемовини з владою. Це багатьом не подобається. Люди, особливо молодь, свистіли, вигукуючи: «Віталя, що ти кажеш?! Ти ж не Сєня!»…

Крокую по Грушевського. Пострілів, вибухів не чути. Камені, «коктейлі Молотова» вже не жбурляють – всі кажуть, що є домовленість опозиції і влади про перемир’я. Лише крики хлопців на барикадах: «Ганьба беркутні!». Здалека видно величезні стовпи полум’я – горять автомобільні шини, які активісти спочатку кидають перед рядами людей у шоломах, а потім підпалюють. Шини несамовито горять, кидаючи вогняний смерч на три метри вгору, виділяючи густий чорний чад. Дихати важко, майже неможливо. Всі, хто тут стоять, – у кіптяві. Все навкруги в сажі: земля, залишки тротуару, мішки на барикаді, стіни будинків. Колонада стадіону Лобановського нагадує Рейхстаг у 1945-у – в сажі та зі слідами куль і каменів. Ходити важко: на землі мотки колючого дроту та армійський дріт-путанка, в якому люди в’язнуть, мов у павутинні. З боку беркутівців із пожежної машини міцним, потужним шлейфом б’є вода – намагаються загасити шини. Активісти, зіваки та журналісти, що стоять на барикадах, увертаються від крижаних струменів, балансують на горах коліс та залишках згорілих міліцейських автобусів. До заліза, що ще вчора було транспортом «Беркута», бажано не торкатися: по-перше, воно все у кіптяві, по-друге, шкіра вмить примерзне – надворі ж мінус 20.

Вниз по вулиці течуть брудні, каламутні потоки чорної, насиченої кіптявою води. Чорні ріки… Палаючі шини утворили пекельну температуру, від якої вода з сичанням кипить, піднімаючись у смердюче повітря таким же чадним, гарячим паром. «Матка Боска! – вигукує польський журналіст. – Та це пекло на землі!». Не зрозуміло, жахається він чи, навпаки, захоплюється виром вогню і чорного диму.

Ця фантасмагорична картина нагадує якусь містичну долину чорних гейзерів, між котрими ходять активісти-повстанці. В основному, це хлопці 19-22 років. Між ними виникла суперечка – невелика група взялась за каміння. Інші матюками переконали їх цього не робити. Поки що, прощавай, знаряддя пролетаріату! Проте хлопці ні на секунду не зупиняються, драконять «Беркут» – викрикують образливі гасла.

Враження підсилюють три священики, що стоять між барикадою та рядами беркутівців і читають молитви. Можливо, через те, що вони тут, і зберігається оце хитке перемир’я…

Частина вулиці між активістами барикади і щитами «Беркута» рясно всіяна бруківкою та стріляними гільзами від патронів з гумовими кулями. Можна уявити, що тут коїлось буквально вчора, коли активісти йшли в атаку на «Беркут», а потім «Беркут» йшов на них… І за усім цим сумно спостерігає бронзовий Лобановський, рясно политий водою, яка, стікаючи зі скульптури великого тренера, перетворилася на гігантські триметрові бурульки, майже повністю вкривши пам’ятник шаром грубої криги.

Так – у підпалах шин і спробах їх гасіння – пройшла ніч. Порівняно з попередніми, це просто верх толерантності.

На другий день сутичок також не було. Перемир’я. В активістів піднесений настрій, майже ейфорія: «Влада пішла на перемови, значить, нас бояться!». День видався спокійний. Ніхто не жбурляв каміння і «коктейлі Молотова». Відповідно, у відповідь ніхто не стріляв і не кидав гранати.

Ввечері ажіотаж дещо підсилюється. Група молодих людей у масках і з саморобними щитами в руках готуються знову іти на Грушевського. Певно, вони вже не можуть без того адреналіну, який отримують, коли атакують беркутівців, чи коли, навпаки, самі втікають від них. Це також ознака протистояння – з’являється певний прошарок молодих людей, для яких конфлікт, незважаючи на ризик, це незмінний стан життя. Проте і цього разу все минулося…

Вночі знову горять шини, знову «Беркут» намагається їх гасити. Інколи, але не дуже активно, з барикад летять пляшки з сумішшю, звідти у відповідь, так само без ентузіазму, гранати. Активісти, використавши свій боєкомплект, збуджено повертаються на Майдан і йдуть змивати кіптяву з облич у Будинок профспілок. А на їхнє місце заступає черговий загін повстанців.

Ніч на Грушевського, освітлена спалахами вибухів, вогнищами, променями прожекторів, непомітно перетворюється на похмурий тривожний світанок. Яким буде новий наступний день – спокійний чи прорізаний гумовими кулями і розпечений вогнем – ніхто не знає…

Юрій Лелявський, ZIK