Життя під час війни
Слово «війна» переслідувало мене все життя. Я насмілюся заявити, що ті, хто народився в 50-ті, 60-ті й, напевно, 70-ті роки виросли розпростертими крилами страшного слова «війна».
Дійсно, в СРСР культ війни був одним з основних стовпів існування системи. Мова, звичайно ж, йде про Другу світову війну.
Але совок вперто не хотів визнавати ту війну другою світовою, яка почалася у вересні 1939 року. Совіти мали свій кавалок тої війни – їхня війна почалася в 1941 році. І в такому підході немає нічого дивного. Адже визнання того, що війна почалася в 39-му, означало б визнання того, що Московія причетна до початку Другої світової. Адже в результаті радянська армія в 1939 році захопила Західну Україну та Західну Білорусію.
Водночас СРСР заключає договір з Естонією, Латвією та Литвою про розміщення на їхніх територіях радянських військових баз (щось дуже знайоме, чи не так?). А вже 17 червня 1940 року ватніки пред'являють прибалтійським державам ультиматум, вимагаючи відставки урядів, формування замість них народних урядів, розпуску парламентів, проведення позачергових виборів і згоди на введення додаткового контингенту радянських військ. При активній підтримці з Москви, в Естонії, Латвії та Литві одночасно відбуваються державні перевороти. Ах, як все повторюється.
І ось тепер, через сімдесят чотири роки ми. Завдяки все тій же Москві опиняємося в тій самій ситуації.
Про що це свідчить. Та лише про те, що світ може змінюватися, але москалі залишаються москалями.
Їхня жадоба до насильства, до крадіжок чужих земель, до зневаги світового співтовариства залишаються незмінними. І байдуже, хто там у них при владі монархісти. Комуністи, кегебісти чи ліберали. Московія – це держава, яка завжди буде заточена на війну.
А ми, на жаль, найближчі сусіди цього божевільного монстра.
