Четверо прикарпатців підкорили Ельбрус
Троє долинян: Ігор Ящур, Мирон Горбовий, Роман Дідоха та брошнівчанин Петро Рибчак вийшли з північної сторони на східну вершину гори Ельбрус, на висоту 5621 м. Всі вони – працівники Долинського ГПЗ. Як патріоти рідного міста та нафтовики, взяли з собою на вершину прапори м. Долина та ПАТ «Укрнафта».
Важкий, але цікавий північний маршрут було обрано не зразу. Добирання по маршруту Долина – Київ – Кисловодськ – Черкеськ – Карачаєвськ – Хурзук – поляна на західному схилі г. Ельбрус зайняло 3 доби. Перша ночівля – на висоті 2650 м над рівнем моря в оточенні пастухів, худоби та цілої колонії гірських ховрахів. Для того, щоб вийти на північ, довелось долати перевал Балкбаші висотою 3700 м, заночувати на 3500 м, спускатись по кам’яних моренах, переходити бурхливу гірську річку (знову довелось ночувати, бо перейти можна тільки зранку, поки льодовики ще не розмерзлись) і все це з важкими, понад 30 кг наплічниками. Через 2 дні вийшли на велику плоску поляну – «німецький аеродром», де, згідно переказів, у другу світову війну сідали воєнні літаки.
Легенд і давніх історій, напряму пов’язаних з найбільшим вулканом Європи безліч, є і чудернацькі, і класичні, де розповідається про нещасливе кохання, а є і правдиві, в які важко повірити. Сама гора розміщена одразу в двох республіках Росії – Карачаєво-Черкесії та Кабардино-Балкарії, має біля сорока назв – Мінгі-Тау, Тейрі-Тау, Шат-тау, Ошхамахо і т.д., легенди про неї просочує яскравий кавказький колорит. Свого часу до одного із схилів був прикутий місцевий Прометей. Німці в часи третього рейху шукали на Ельбрусі вхід в Шамбалу, навіть привезли тибетських лам, доля яких, на жаль, трагічна. Бої на льодовиках і кам’яних осипищах точились дуже криваві і жорстокі. Затягнули на гору навіть гармату, та й «аеродром» отримав назву не просто так. Але, все ж таки, Ельбрус – це колишній активно діючий вулкан. І основну роль грає дика, буйна сила природи. Дотепер, навіть при сучасному розвитку техніки, засобів зв’язку, матеріалів, сходження пов’язане з серйозним ризиком для життя та здоров’я людини. Сніг, туман, мороз, ураганний вітер, тріщини в льодовику, висота, а також людський фактор пишуть чорну книгу щорічних смертей при спробах підкорити Гору.
Отак завжди розраховуєш на щось хороше, а виходить… Вище «аеродрому» починається підйом по північному маршруту. Крута стежка веде до північного притулку на висоту 3750 м, де розташований базовий табір. Зупинившись на ночівлю, ми звечора бачили зелені схили, а зранку було 30см снігу, білі гори і туман, як молоко, в якому нічого не видно. Різкі та швидкі зміни погоди взагалі характеризують високогір’я, але Ельбрус стоїть на окремому місці. Багатьом просто не вистачає часу на сходження, бо треба перечікувати негоду. Ще гірше вийти за хорошої погоди, а потрапити через кілька годин в ураган або в туман, коли видно не далі витягнутої руки. Ми піднялись з наплічниками на висоту 4570 м, переночували при вітрі, наступного дня вийшли на 4700 м, але змушені були повернутись до північного притулку. Сніг був вище коліна, туман, вітер заважав дихати, сліди замітало на очах.
Після дня відпочинку в нас залишився єдиний шанс вийти на гору. Один-єдиний день – 1 серпня. Квитки назад були куплені ще в Долині. Шляху назад не було, погода, здається, виправлялась, настрій був бойовий. Прокинувшись о 1 годині ночі (дехто й не спав взагалі), одягнувшись, взявши спорядження та по термосу з чаєм, о 01.30, при світлі ліхтариків, ми вирушили. Було дуже холодно, а вище додався ще морозний вітер. Перед сходом стало так холодно, що почало пробирати аж до костей. Мерзли носи та щоки, руки стискались в кулаки, хотілось закопатись в сніг. А далі почалась казка. Спочатку ледь рожева, потім червона, жовта, яскраво жовта. Всі, хто ходив у високі гори знають, що Земля кругла. І над заокругленим горизонтом сходить саме життя – Сонце. Повітря стає дуже прозорим, такої палітри кольорів у білого снігу в інший час не буває, по хмарах, здається можна ходити. Зразу стає тепліше. Схід зустріли на скалах Лєнца. Трохи перепочиваємо, п’ємо чай і йдемо далі. Вище скал є місце з тріщинами, тому за допомогою мотузки прив’язуємось один до одного, беремо льодоруби і йдемо, петляючи, наверх.
Ще кілька годин підйому і видно кратер вулкану – величезне кам’яне півколо. В самому кінці видно табличку, трикутник. Це – наша мета. Східна вершина. Важка вершина. 7,5 кілометрів по довжині і майже 2 по вертикалі (в одну сторону за один день з базового табору). І висота. І безмежний простір. Чорного моря не видно, жаль. Але видно Великий Кавказький хребет з вершинами. Північний Кавказ. Море снігу, скелі. І видно себе. З середини. Видно, що ти щось вартуєш. Ти дійшов до мети, до мрії…
Ящур І.М: “На Ельбрусі був вже два рази. Останнього разу вів групу та зумів за один день вийти на східну та західну вершини. Отже, коли в цьому році, на заводі зібралося декілька хлопців, які ходять по Карпатах, і забажали вийти на Ельбрус, вирішив повести їх. Вірив, що зможемо це зробити і бажав лише одного – щоб нам повезло з погодою. І ми це зробили- зійшли на східну вершину Ельбруса, 5621м висотою, в останній день походу, що нам випадав для сходження, а перед ним було три дні непогоди: снігу по коліно й вище і добрячого вітру. Для мене кожний новий похід, це, передусім, новий досвід, а ще отримане задоволення від споглядання краси навколишньої природи, та від досягнутого”.
М.Горбовий: “Ельбрус не просто гучна назва, не просто найвища вершина Європи, не просто 5 км каменю, снігу і льоду. Це перш за все десятки тисяч сподівань, хоробрі, часом виважені, а часом необережні надії, загублені життя і з іншого боку загартовані характери, кров, біль і піт і діаметрально протилежні захват, відчуття легкості, тріумф. Для мене Ельбрус – це ще одна сходинка до самовдосконалення, це порція адреналіну в крові, це частка тієї хвороби, на яку хворіє багато відважних людей, ім’я якій – гори”.
П.Рибчак: “Що відчуває людина після сходження на Ельбрус? В той момент важко сказати, але відчуваєш, як почуття втоми частково покидає тебе, тіло наповнюється радістю і щастям. Після подолання стількох етапів ти досяг мети, здійснив мрію! Можна гордитися собою”.
Р.Дідоха: “Є мрія і є мета, і добре, коли вони співпадають. Важко йти, цікаво дійти, але дещо порожньо опісля. Треба вигадувати щось нове”.
І.Ящур, М.Горбовий, П.Рибчак, Р.Дідоха, "Паралеллі"
