Геть демократію. Хай живе свобода!

Аналогію до турецьких подій слід шукати не в "арабській весні" (турки зневажають арабів), але в паризьких бунтах 1968 року (хоча, турки сердяться на французів за визнання геноциду вірмен). Ердоган – це де Голль.

Як і кожна аналогія, ця трохи кульгає. Адже де Голль здавав арабські володіння, а Ердоган намагається такі набути. За де Голля Франція вчилася бути другорядною державою (доля помстилася французам за їхні кпини щодо Бельгійців – Франція сама перетворилася на майже Бельгію). Натомість Туреччина Ердогана повертається до пантюркізму. Де Голль був сам собі Ататюрком й боровся з "османістами" в армії. Ердоган в армії поборює кемалістів.

Зрештою, у 1968 році де Голль вже був пам'ятником самому собі. Ердоган у 2013 доріс хіба що до меморіальної дошки.

Турецьке суспільство, як і французьке за де Голля, стрімко багатшає, але все ще дуже архаїчне. Ось типовий сучасний турок, інженер, вчився у Москві та США, більшу частину року працює за кордоном. Телефонують батьки: приїдь, у нас свято. Приїздить.

- Що святкуємо?

- Весілля.

- Хто одружується?

- Ти.

В інженера – ні здивування, ні заперечення. Це цілком нормально, знайомитися з дружиною в день весілля.

У Туреччині все ще існують справжні масові політичні партії, такі були у Європі до Другої Світової. Скажімо, Турецька Робітнича Партія, колишня маоїстська, нині кемалістська. Не була й ніколи не буде у парламенті. Тим не менше має 300 тис. членів, які платять внески й виходять на демонстрації, партійні видання, телебачення й п’ятиповерховий штаб на Галаті.

Завдяки архаїчному устрою суспільства, турки легко збираються до бунту проти суспільної архаїки.

Ердоган тягне Туреччину до Євросоюзу, мириться з греками, бере участь у натівських операціях, сповідує принципи ринкової економіки, його софт-ісламізм значно більше подібний на лібералізм, ніж той генеральський кемалізм, який він придушив. Проте, виявляється, можливий конфлікт не лише між європейськими вартостями й азіатськими корупційними принадами, як у пострадянських країнах, але й ворожнеча між різновидами європейських вартостей. Війна між добрим і ще кращим, яка точиться в Туреччині, може бути запеклішою, ніж боротьба між поганим і ще гіршим, яку ми довгі роки споглядаємо в Україні.

Проти Ердогана бунтують ті, хто за головну європейську вартість мають свободу. Це бунт також проти батьків, порядку, сексуальних обмежень, традицій, проти Азії, проти сили особистості. Вони кажуть: ми за політику Ердогана, але без Ердогана. Вони також проти логіки, тому вони переможуть, навіть, якщо Ердоган ще деякий час утримається. Це бунт глобалістів проти антиглобаліста.

Основним рушієм демократії є невдячність. Скільки б добра не робив державний діяч, він набридає. Українська влада повинна усвідомити, що немає жодної потреби враховувати інтереси виборця. За кілька років він все одно буде незадоволений. Гадаю, вони все ще платять пенсії та зарплатню бюджетникам з чистого альтруїзму, не зумовленого жодною політичною доцільністю. Я б на їхньому місці не платив.

Цікаво те, що турецьке збурення нас цікавить більше, ніж нещодавні заворушення греків, хоча ті були й крутіші, й філософськи більш значущі. Я багатьох співвітчизників питав: чому? Вони не знають.

Свого часу огузи розділилися на дві гілки – на сельджуків, які посунули в Анатолію, й на половців, які прийшли в Причорномор'я й на Наддніпрянщину. У нинішніх турків багато від сельджуків, в Українців дещо від половців. Ми багато воювали й взаємодіяли з турками, кордон імперії Османів колись проходив десь під Ржищівим. Нас не може не цікавити те, що відбувається у Царгороді, кому б він нині тимчасово не належав.

Проте, браття й сестри, робіть над собою зусилля й переймайтеся більше греками, ніж турками. Турецькі події – відголоски минулого, грецькі звістують зорю нового дня. Турецькім легше підібрати аналогію, грецькі відбуваються у значно цікавішому контексті. Зрештою, греки – єдині білі європейці, які спромоглися видресирувати поліцію не гірше, ніж чорні європейці. Афінська поліція так само чемна до грецьких фашистів, як паризька до французьких негрів. Туркам навряд чи таке колись вдасться в Туреччині, хіба що в Берліні.

На прапорах стамбульських бунтівників – Ататюрк. Це зрозуміло, адже пиво й сосиски Кемаль полюбляв більше, ніж Османів та іслам, й трохи дивно, адже подібні заворушення він придушив би за годину, а на наступний день стратив би всіх підбурювачів. На поліцейське свавілля ніхто б не скаржився, бо мертві не скаржаться.

Історія примхлива, хто знає, можливо, діти нинішніх бунтівників бунтуватимуть проти своїх батьків під гаслами Ердогана?

Дмитро Корчинський, Братство