Майданівець з Прикарпаття про побиття "тітушками":Били ногами, палками, стрибали по голові
Наш земляк з Коломиї Роман (прізвища з певних причин просив не називати) на Майдані в Києві практично від перших днів, ще з кінця листопада минулого року. Спеціально туди не їхав. У столиці чоловік уже тривалий час працював, заробляючи на кусень хліба своїй сім`ї. Але не залишився байдужим до тих подій, на той час іще мирного протистояння. Щодня після роботи й у вихідні приходив підтримати мирних мітингувальників, прибігав з друзями й на перший поклик, навіть уночі, коли потрібна була допомога.
Першого грудня, після зачистки Майдану, будував разом з активістами барикади. Як розповідає, для них використовували все, що було під руками: металеві щити, огорожі та навіть каркас від новорічної «йолки» й сцени. На той час снігу ще не було. І вже в перші дні, зокрема й у ніч на 2 грудня, наш краянин був старшим ланки, призначений людьми Парубія, до якої входило десять осіб. Це переважно були мешканці Тернопільщини. Чому Тернопільщини? Як пояснив наш співрозмовник, що тоді, ще на початках, людей було доволі мало. Відповідно були відсутні й наметові містечка та сотні.
Що почував на початках? Як каже: «Я страшенно радів, що в людей з`явилася віра, нарешті вони прокинулися, піднялися на боротьбу за свої права й свободи. Щодо мене, то я навчився за ці роки виживати, неодноразово перебував на заробітках у Португалії та Росії. Але дуже хочу, щоб наші люди жили достойно, щоб наші діти жили в нормальній цивілізованій державі… І за це я готовий був боротися. Через це я був щодня на Майдані».
Били жорстоко: ногами, палками, стрибали зверху по голові
На новорічно-різдвяні свята Роман поїхав до Коломиї, де на нього чекала родина. Але вже 16 січня, після «чорного четверга» – дня, коли було прийнято оті антилюдські злочинні закони, наш земляк разом з усіма небайдужими коломийцями знову вирушив до Києва. Уже не на роботу, а на Майдан. Хоча вдома запевнив дружину, що їде на заробітки, мовляв, має чергове замовлення. Та вже практично за кілька днів Роман одержав тяжкі побої від покидьків-бандитів, «тітушок»-провокаторів.
Як розповідає Роман, тієї злощасної ночі не міг довго заснути, сон просто не йшов. Він і вийшов десь опівночі з намету, щоб подихати свіжим повітрям. Від Майдану далеко не відходив, але зовсім неподалік Хрещатика, з вул. Прорізної, почув крик людини, яка дуже просилася її відпустити й більше не бити, людина молилася, доказувала, що вона «своя», не провокатор.
- Не роздумуючи, я побіг на допомогу, – згадуючи події тієї злощасної ночі, розповідає коломиянин, – до того ж той, хто просив про свою пощаду, був явно нашим земляком, оскільки розмовляв нашим, західним, діалектом. Картина, яку побачив, була жахливою. Чотири незнайомці несамовито били людину, яка лежала на бруківці. Вони з усієї сили наносили удари ногами в усі частини тіла лежачій жертві, з розгону стрибали на неї, здавалося, вони насолоджувалися своїми садистськими діями. Я підійшов зовсім близько й запитав, що, мовляв, сталося. Ті відповіли російською, що людина, яку вони б`ють – провокатор, у нього вони знайшли коктейль Молотова. Я знову до них: але ви його просто вб`єте чи не краще відвести того «провокатора» в штаб, там і розберуться з ним… Незнайомці після моїх слів від своєї жертви відійшли. Тоді я справді не запідозрив у них ворогів. Та й не було коли про це думати, бо я почав вмовляти побитого чоловіка, який справді виявився нашим земляком з Верховини, якнайшвидше йти звідти геть, доки його кривдники не отямилися та не повернулися. Чоловік послухався, ледве підвівся та пішов… А я знову неподалік наткнувся на тих покидьків. Вони ще з більшою люттю били знову ж лежачого, певно, кого не добили раніше і який залишався лежати неподалік. Ті виродки не просто копали свою жертву ногами, а з люттю плигали з усієї сили на груди, толочили ногами голову… Там було море крові і одне місиво. Людина була напівроздягнута, штани приспущені, вся в крові… Я ж знову почав просити тих виродків зупинитися. Вони перестали бити практично нерухому вже людину (до речі, яка потім ледве пошепки видавила слова, що вона з Миколаєва) і, начебто, пішли… Пішов і я. Але наступною жертвою тих людей, якщо їх можна так назвати, став я. Били. Жорстоко били. Руками. Ногами. Плигали з усієї сили зверху на грудну клітку й голову. Потім, певно, втомилися, то затягнули в намет та взяли палицю й били ще тією палицею, та все питали в мене, хто мене послав, за чиєю вказівкою я тут. Коли я відповідав, що я не провокатор, що на Майдані я за ідею – ці слова-відповідь ще більше розлючували незнайомців… Вони хотіли почути від мене, що я провокатор, і що Майдан – це дуже погано, і щоб усе це я сказав на мобільний телефон. Через що бити починали ще лютіше».
Кинули побитого поблизу Майдану, щоб інші відчували страх
Нашому землякові, певно, пощастило. Його не вбили ті виродки. Кинули вже геть побитого там, де взяли. Щоб майданівці бачили й відчували страх, страх перед системою, мовляв, таке чекає кожного. Романа забрала «швидка», яку вже викликали свої. Чоловік перебував у тяжкому стані: весь побитий, сам пересуватися не міг. У нього вже в київській лікарні констатували струс мозку, перелом двох ребер з ушкодженням легенів, мав місце пневмоторакс, відбиті нирки, вибиті всі зуби, чисельні крововиливи по всьому тілу.
