Моторошні місця України, від яких стигне кров у жилах. Частина 2

Лиса гора — історична місцевість у Печорському районі Києва. Назва пов’язана зі старовинними легендами про шабаші відьом та перевертнів на цій горі.

Лису гору пов’язують з легендою про змію, яка обвиває землю і сама себе кусає. Місце, де вона себе кусає, стає Лисою горою.

На місці київської Лисої гори був язичницький жертовник та капище. Після насадження християнства на Русі тут збиралися прихильники язичництва.

Наприкінці ХІХ століття Лисогірський форт перетворили на гарнізонну в’язницю, тут страчували державних злочинців - на горі були встановлені шибениці, повішених кат ховав десь неподалік. За часів німецької окупації в горі знаходилася підземна база танків - входи в базу німці підірвали при відступі. Сьогодні гора - улюблене місце зустрічей сатаністів і толкієністів.

Кияни оминають цю лісопаркову зону. Ті, хто все ж гуляють тут, розповідають про відчуття дискомфорту. У людей складається враження, що за ними стежать. Вояки, які проходили тут службу, часто стикалися з паранормальними явищами: деякі з них втрачали розум або покінчували життям самогубством.

Качинський каньйон вважається одним із найбільш важкодоступних в Україні. На скелястих схилах каньйону, складеного з мергелів та вапняків, впадають в очі кам’яні виступи-миси, біля підніжжя котрих видніються численні природні гроти. Багато тисяч років тому ці печери слугували прихистком для первісних людей. В межах Качинського каньйону є ще одна пам’ятка давнини – середньовічне печерне місто-монастир Качі-Кальйон, засноване у VI столітті  монахами-втікачами з Візантії. 

Увагу туристів та науковців Алімова балка привернула у 50–80-х роках минулого століття. Тоді тут було виявлено та досліджено стоянку людини епохи середньокам’яного віку, неподалік якої можна побачити унікальні ритуальні наскельні малюнки, виконані давнім художником понад 5 тис. років тому.

Алімова балка здавна має погану славу. Річ у тім, що у цій нескладній навіть для туриста-початківця місцині регулярно губляться люди. Як стверджують численні потерпілі, якась невідома сила змушувала їх годинами блукати навколо одного й того самого місця. Є в ущелині й однойменна печера, у якій, за легендою, мешкає дух кримськотатарського Робін Гуда Аліма. Кілька десятиліть тому в ній почали регулярно безслідно зникати люди, внаслідок чого вхід до зловісної печери довелося запломбувати.

У наш час Алімова балка користується неабиякою популярністю серед прибічників різних езотеричних вчень. Екстрасенси стверджують, що ущелина є місцем скупчення потужної енергії, котра може як піти на користь, так і зашкодити непідготовленій людині.

У середні віки греки називали цю гору Фуною, тобто "тією, що димить". Нинішня ж назва Демерджі у перекладі із кримськотатарської означає "коваль". На відміну від більшості кримських гірських масивів утворена з вапняків, Демерджі має ще й численні вкраплення твердих порід, схоплені вапняковим "цементом". Під впливом водної ерозії та вивітрювання м’які вапняки руйнуються, утворюючи скульптури з твердіших порід.

Саме такі скульптури і формують химерний ландшафт Долини привидів. Численні кам’яні фігури, яких тут понад сотня, залежно від освітлення набувають рис то людського обличчя, то різноманітних тварин. Деколи обриси цих стовпів нагадують різних фантастичних істот і чудовиськ. Подейкують, ці кам’яні боввани можуть налякати навіть дорослу людину, особливо в сутінках чи тоді, коли долину вкриває густий туман.

Вчені стверджують, що очевидці надприродних явищ, які тут регулярно відбуваються, стають жертвами галюцинацій. На їхню думку, виною цьому є деякі види місцевих рослин, які начебто виділяють речовини, що спричиняють у людей тимчасовий розлад психіки. А ось дослідники паранормальних явищ стверджують: Долина привидів – це класична аномальна зона, де спостерігаються потужні викиди енергії.

Також Долину привидів пов’язують з легендою про злого коваля, який залишив село без води. За це земля розкрила свої надра і проковтнула зловмисника та його прибічників. А кам’яні фігури це і є покарані за свій ганебний вчинок.

"Вервольф" фактично був зменшеною копією головної ставки Гітлера "Вольфшанце" у Східній Пруссії.

Зовні ставка була доволі непоказною та ще й вміло замаскованою. Загалом "Вервольф" – це кількаповерховий комплекс. У центральній зоні були зведені головні будівлі, розміщувалося Гестапо, телефонна станція, їдальня для вищого начальства і офіцерів, плавальний басейн, 12 житлових будинків для генералів та вищих офіцерів штабу, приміщення для Гітлера і два підземні бункери.

Загалом на території цього комплексу було понад 80 наземних об'єктів і кілька глибоких бетонних бункерів. Будівництво ставки тривало з листопада 1941-го по квітень 1942 року. Найважчі земляні роботи виконували 5 тис. радянських військовополонених, котрі згодом були усі до єдиного знищені. Така сама доля спіткала німецьких інженерів: літак, яким вони поверталися на батьківщину, за нез’ясованих обставин вибухнув у повітрі.

Сам Гітлер відвідував свою українську ставку тричі – у період між липнем 1942-го та серпнем 1943 року. Саме тут фюрер підписав знамениту Директиву №45 про взяття Чорноморського узбережжя Кавказу та Сталінграда. В один із останніх днів свого перебування у "Вервольфі" Гітлер затвердив наказ про оточення і знищення частин Червоної армії на Курській дузі. На ліквідацію ставки, що відбулася в березні 1944-го, було використано 60 тонн вибухівки, багатотонні фрагменти бункера були розкидані на сотні метрів.

Деякі вчені стверджують, що поява "Вервольфа" (у перекладі з німецької "перевертня") саме у цій місцині мала особливі, містичні причини. Обираючи орієнтир для ставки, фюрер керувався порадами 400 магів, екстрасенсів і астрологів з Інституту окультних наук у Берліні. Згідно із задумом "Верволь" мав стати потужним магічним центром, навколо якого об'єднаються розрізнені країни Європи і з якого почнеться завоювання всього світу. Про неабияке магічне значення "Вервольфа" говорила і болгарська віщунка Ванга. Дослідники паранормального попереджають: вінницька ставка Гітлера є надзвичайно небезпечним місцем, оскільки випромінює смертельну ауру.

Зелений театр — це величезна споруда з підземними ходами і тунелями в горі. Під час своєї історії в театр то блискавка потрапляла, то він горів. Та й постійно притягував "неблагонадійних" представників суспільства.

За часів будівництва комплексу неподалік був цвинтар самогубців та померлих немовлят. А за радянських часів злочинці часто залишали тут тіла вбитих.

Ходять історії, що зелений театр — центр підземних комунікацій ще з часів заснування Києва. Розповідають також про жіночий монастир, який відлучили від церкви через страшні речі, які там коїлися. Також існує думка, що тут любив гуляти Булгаков. Одним словом, місце містичне і легенд має чимало.

Ця надзвичайно містична місцина та за сумісництвом пам’ятка давньої культури світового значення, розкинулася на правому березі річки Молочної.

Кам’яна Могила має площу близько трьох гектарів, висота останця сягає 12 м. Цей великий і таємничий кам’яний пагорб став культовим місцем для багатьох давніх народів та племен, що мешкали або проходили територією сучасної південної України.

Кам’яна Могила виконувала функції храму і для мисливців епохи міді й бронзи, і для кіммерійців, скіфів, сарматів, гунів, готів, печенігів, хазар та половців. Протягом багаторічного дослідження пам’ятки, у її численних гротах та печерах було виявлено кілька тисяч наскельних зображень-петрогліфів – унікальних зразків первісного мистецтва, найдавніші з яких вчені зараховують ще до кам’яного віку.

Цікаво, що низка вітчизняних та зарубіжних дослідників інтерпретували ці зображення як протошумерські письмена, що привернуло до пам’ятника неабияку увагу. Суперечки стосовно наявності у Кам’яній Могилі зразків найдавнішої у світі писемності не вщухають і нині.

Цікаво, що нацисти вважали Кам’яну Могилу найдревнішим пам’ятником аріїв. Достеменно відомо, що у 1942-му та 1943-му роках дослідженням пам’ятки займалася група засновника та керівника містичної організації Анненербе, котра, як відомо, спеціалізувалася на вивченні окультного досвіду цивілізацій минулого. Є дані, що нацисти не пішли звідси з порожніми руками, а все ж таки прихопили з собою кількадесят знайдених табличок із найдревнішими на Землі письменами.

Окрім всього іншого, Кам’яна Могила відзначається особливою енергетикою – місцевість навколо неї випромінює радіоімпульси частотою 5 Гц! На поверхні землі виходи такої енергії фіксуються аерофотозйомкою у вигляді кілець. Геологи і геофізики називають їх мантійними каналами і вважають, що вони "висвердлюються" своєрідними завихреннями у гравітаційному полі, що йде від Сонця до планет. Наявність тут надпотужного енергетичного поля підтверджують численні електроприлади. Відеоапаратура часто виходить з ладу та навіть інколи сама по собі вмикається та вимикається. І все це – лише десята частка тих загадок, яких є у таємничій Кам’яній Могилі.

Майбутня оселя знаменитого львівського привида та за сумісництвом пам’ятка архітектури національного значення була закладена 1749 року. Проект собору був виконаний комендантом Кам’янець-Подільської фортеці, видатним польським інженером голландського походження Яном де Вітте. Будували храм коштом коронного гетьмана Юзефа Потоцького та остаточно завершили 1764-го. До Другої світової війни цей величний бароковий храм був головним собором римо-католицького монастиря ордену домініканців, за радянських часів у стінах храму діяв музей історії релігії. Нині споруда належить місцевій греко-католицькій громаді.

Згідно зі свідченнями численних нічних охоронців, більшість із яких звільнялася після першого ж чергування, рівно опівночі тут починають коїтися неймовірні речі. У порожньому темному соборі відбуваються голосні відправи, а хороша акустика приміщення посилює звуки співу потойбічного хору. Ці служби відбуваються регулярно та тривають не менше трьох годин.

Крім того, у книгозбірні собору з полиць часто падають щільно утрамбовані книги, а із замурованої кімнати цілу ніч вистукує друкарська машинка. Подібні явища спостерігають у храмі останні кілька десятиліть, відтоді як були виявлені та розчищені підземелля храмового комплексу. Кажуть, що саме звідти являється винуватець усіх нічних неподобств – привид монаха-домініканця, котрий час від часу трапляється на очі наляканим нічним охоронцям.

Напівпрозора фігура у білому плащі продовжує займатися звичними за життя справами, так і не усвідомивши, що давно вже є часткою потойбічного світу.

Вовчинецьку гору називають "Івано-франківський Голівуд". Але з давніх часів вона має назву — Бійна гора. Таку назву вона отримала начебто через страшний бій між козаками і польськими загонами Потоцького.

Однак про гору ходять чимало легенд. Одна з них про велетнів, які тут жили. Вони хотіли дістати до Бога і за це їх затопили. Після цього територію захопили біси, а коли їх прогнали, на горі постав монастир.

Але й монахи впали у гріх, і за це монастир пішов глибоко під землю. На Івана тут чути дзвони й співи гріховних монахів.

Також люди вірять, що вночі по горі ходить нечисть. Наприклад, вуж з людською головою, крилата змія і таємничий чорний пес.

Це старовинне кладовище є справжньою Меккою для любителів вампірів. Ходять легенди, що тут колись був похований вампір.

У 1974 році в Івано-Франківську почали знаходити тіла з дивними слідами укусів на шиї. Звісно, радянська влада відстоювала думку, що ніяких вампірів не буває. Але… могилу "вампіра" було випалено військовим вогнеметом. Після цього випадки дивних смертей теж припинилися.

Івано-франківський єврейський цвинтар став свідком масштабного і жахливого вбивства.

У жовтні 1941 року німці вантажівками привезли сюди тисячі євреїв. На кладовищі вирили яму глибиною 5 м. Людей змусили стрибати у яму, а там їх розстрілювали з кулемета.

Жахлива страта тривала 5 годин. Тоді було вбито від 6 до 10 тисяч невинних людей.

Місце моторошне без будь-яких легенд. Тут у ХХ столітті були політичні в’язниці польського, радянського та нацистського режимів.

Будівля самої в'язниці була зведена під час приналежності міста до Польщі, у 1918—1920 роках.

В тюремному корпусі знаходився Четвертий відділ Головної комендатури державної поліції, до повноважень котрого входила боротьба з "антидержавними" організаціями типу Організації українських націоналістів та Комуністичної партії Західної України. Неофіційно, тюрма спеціалізувалася на політичних в'язнях.

У 1935 році в споруду було переведено слідчий відділ поліції, а в'язниця стала використовуватися в якості слідчого ізолятора. Під час Львівського процесу 1936 року в тюрмі утримувалися Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебідь та інші підсудні.

У 1939—1941 роках під час Першої радянської окупації в приміщенні знаходилася В'язниця №1, розрахована на 1500 осіб, а сусідній головний корпус займало обласне управління НКВС. Після нападу Третього Рейху на СРСР в червні 1941 року працівниками НКВС було розстріляно близько тисячі в'язнів (згідно зі свідченнями Начальника тюремного відділу НКВС по Львівській області лейтенанта Лермана, 924 особи). Тюремний двір був викладений надгробками зі старого єврейського кладовища.

Найтрагічнішим періодом у в’язниці був період радянської влади. Стіни тюрми побачили скільки людських страждань, що важко уявити більш моторошне місце. Зараз тут музей-меморіал жертв окупаційних режимів.

Міжнародний аеропорт імені Сергія Прокоф'єва в Донецьку став одним із символів протистояння українських військ і проросійських сепаратистів. Багатомісячні запеклі бої практично знищили аеропорт, перебудований і модернізований перед чемпіонатом Європи з футболу 2012 року.

З часом, після багатьох штурмів, аеропорт отримав і символічне значення. Для України - це свідчення героїзму її бійців, що успішно протистоять потужним силам ворога. Летовище стало "українськими Фермопілами" та "донбаським Домом Павлова", а його захисників супротивник за стійкість назвав "кіборгами".

В різний час в аеропорту та прилеглих Пісках воювали бійці 95-ї, 80-ї та 79-ї десантних бригад, вояки 3-го кіровоградського полку спецпризначення та батальйону "Дніпро-1", артилеристи і танкісти 93-ї бригади, добровольці з ДУК "Правого сектора" та батальйону "ОУН", військові з інших частин.

Бій за аеропорт тривав 242 дні. Під обломками аеропорту загинув не один український Герой.

Наймоторошнішим місцем в Україні є мертве місто Прип’ять. Кілометри пустих вулиць, покинуті будинки і дитячі садочки… Важко уявити щось страшніше.

Місто стало мертвим після вибуху на Чорнобильській АЕС. 

На карті України Прип’ять з’явилася 45 років тому. Це було місто, де будувався ідеальний комунізм, де мирний атом мав принести вічну славу найбільшій у Європі Чорнобильській атомній електростанції. 

Прип’ять в історію таки увійшла, але в ній вона назавжди залишиться містом-привидом, зоною відчуження, жертвою людської безпорадності, містом віртуальної реальності, мертвою кам’яною пусткою, куди лише час від часу приїздять науковці, переселенці, ліквідатори наслідків на ЧАЕС, затяті геймери та журналісти.

Ті хто зараз їздить в зону відчуження, кажуть, що кілька годин проведених у Прип’яті нікого не можуть залишити байдужими. Особливо добре карбується у пам’яті пейзаж, який відкривається з даху багатоповерхівки – пусті цегляні коробки порослі лісом на першому плані, а за ними вічна біль Прип’яті – Чорнобильська АЕС.