Наркомани мають піти?

У селі Клузів, що в Тисменицькому районі, відкрили реабілітаційний центр для алкоголіків і наркозалежних. Місцеві жителі обурені появою нових сусідів.

Таємничі чужинці

У Клузові – справжній бунт. Нещодавно місцеві жителі побачили, як посеред білого дня юрба незнайомих російськомовних молодиків у спортивних костюмах прогулювалася вулицями села. Стривожені клузівчани відразу звернулися до сільського голови, вимагаючи пояснення. А та вперше чує про чужинців. Почали розбиратися, пише Галицький кореспондент

Тими молодиками виявилися пацієнти реабілітаційного центру для нарко- і алкозалежних полтавської громадської організації «ВОЛНА», яка на початку року орендувала дім в одного з жителів Клузова.

Обурені селяни зчинили галас і навіть звернулися в поліцію, аби та перевірила підозрілих сусідів.

«Місцеві мешканці дуже стурбовані цим таємничим реабілітаційним центром. Люди переживають за безпеку своїх дітей», – каже жителька Клузова Анна Терешкун.

Голова Клузівської сільської ради Марія Іваницька стверджує, що про базування реабілітаційного центру її мали попередити в першу чергу. А хлопці заселилися туди і нікому нічого не сказали. «Якщо б відразу пояснили, хто вони, звідки і для чого приїхали, то, може, б і ставлення місцевих жителів було іншим, – каже голова. – Я не заперечую, аби ті молодики тут проходили реабілітацію, однак люди проти. А я стою на боці громади».

Михайло Стефанюк, власник будинку, орендованого реабілітаційним центром, каже, що представники громадської організації не зобов’язані були повідомляти сільраду про своє заселення. Чоловік запевнив у безпечності пацієнтів центру, оскільки до цього вже здавав їм ще одне своє приміщення.

Однак клузівчани були невблаганні: «Наркомани мають лікуватися на іншій, менш населеній території».

Найдужче жителів злякали ґрати на вікнах дому, які нові сусіди встановили відразу ж після прибуття. «Якщо це такі смирні хлопці, які хочуть просто лікуватися, то нащо тих решіток?» – міркує Марія Іваницька.

Психологічний фактор

ГО «ВОЛНА» (Волонтерське об’єднання для лікування наркоманії та алкоголізму) – це мережа чоловічих реабілітаційних центрів, які функціонують близько восьми років та базуються у різних містах України: Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Житомирі, Миколаєві. А тепер і в Івано-Франківську.

«В наших центрах не раз лікувалися хлопці з Прикарпаття, – розповідає керівник івано-франківського реабілітаційного осередку Ігор Апухтін. – Вони казали, що в цьому регіоні проблема наркоманії вкрай гостра, але ніхто нею не займається». Чоловік підкреслює, що чимало узалежнених з Івано-Франківської області розповідали одну й ту ж історію: батьки гарують за кордоном та компенсують свою відсутність грошима, а син (дочка) звикає ні в чому собі не відмовляти, зокрема і в заборонених розвагах. Коли батьки повертаються додому, то жахаються – їхнє безневинне дитя стало наркоманом.

У кожному центрі ГО «ВОЛНА» лікуються люди, які приїхали з міст, максимально віддалених від цього реабілітаційного осередку. Наприклад, в івано-франківському центрі наразі перебуває 13 хлопців із Полтави, Луцька, Сум, Харкова, Чернівців. Таким чином узалежненим легше почати нове життя, адже поруч немає друзів, які «пригостять» дозою чи налиють чарку; якщо раптом сила волі почне хитатися, то й піти не буде куди, адже домівка за сотні кілометрів. З аналогічною метою встановлюють ґрати на вікнах. Не тому, що це в’язниця, звідки не випускають і хочеться втекти, а всього лише як психологічний стримувальний фактор.

За статистикою реабілітаційних центрів ГО «ВОЛНА», троє із десяти їхніх пацієнтів повністю одужують. Ігор Апухтін вважає це дуже хорошим результатом.

Дисципліна

Реабілітація в центрі триває півроку. Як правило, цього часу достатньо, аби людина знайшла мотивацію для тверезого життя. Для цього в центрі створені всі необхідні умови.

День починається підйомом о 8-ій ранку. Зарядка. Сніданок. Прибирання помешкання. О 10-ій стартують різні психотерапевтичні групи: профілактика «зриву», група анонімних алкоголіків, робота з 12 кроками одужання від залежностей тощо.

Консультантами в групах є люди, які свого часу здолали залежність і тепер діляться досвідом. «Аби навіть усі психологи світу зібралися, все одно це буде не досить ефективно, – пояснює Ігор Апухтін. – Наркоман їх запитає: «А ви пробували наркотики? Знаєте, як це? Що порадите робити, коли так хочеться прийняти дозу, що аж зуби зводить?» А вони нічого не порадять. Лише людина, яка пройшла цей шлях, здатна витягнути іншого з наркотрясовини».

Після обіду знову продовжуються психотерапевтичні групи. З 17.00 до 19.00 час для особистих справ: прання, спорт, читання книг, перегляд фільмів. До речі, відеопрограма в центрі проходить жорстку цензуру. Телеканали вимкнені, пацієнтам дозволяють дивитися лише мотивуючі й позитивні художні стрічки. Наприклад, «Зелена миля», «Шлях чемпіона», «Тренер Картер», «Ніколи не здавайся», «Куди приводять мрії», «Водоспад ангела» і т.д. Також пацієнти полюбляють науково-пізнавальні фільми.

Психолог обласного наркодиспансеру Ольга Гаєвська, яка щотижня проводить заняття із пацієнтами центру, розповідає про релаксуючі вправи, коли протягом півгодини хлопці слухають запис шуму води, звуки тварин, птахів тощо. «Дуже дієвими є колажі, які вони власноруч виготовляють – продовжує психолог. – Там пацієнти зображують свої цілі. А за допомогою арт-терапії вчаться пізнавати себе».

Після вечері під час групового заняття хлопці аналізують пережитий день.

Мобільні телефони заборонені. Надвір можна виходити, але тільки групою.

Подолати залежність

Сергій Філіпенко – 34-річний консультант центру, за плечима якого 15 років наркозалежності. Родом із Харкова, виріс у сім’ї спортсменів, школу закінчив майже відмінником. А далі щось зламалося. Історія доволі стандартна, але від того не менш трагічна: горе-друзі підсадили юнака на марихуану, а згодом і на важкі наркотики.

«Спершу складно розпізнати залежність, – розповідає чоловік. – Вживав кілька разів на тиждень, здебільшого на вихідних, коли відпочивав, наприклад, у клубах. Але це був початок мого кінця».

Коли вперше відчув ломку, Сергій Філіпенко нарешті усвідомив, у яку яму втрапив. Спробував вживати трохи рідше. Не вдалося – організм вимагав звичний, ба навіть більший, допінг. «Я дуже хотів вибратися з того болота, – пригадує консультант. – Але наркотик був сильнішим».

Останньою краплею стало те, що мама Сергія випадково побачила його руки, на яких живого місця не залишилося. Потім був наркодиспансер. Однак там недугу лікували лише як фізичну проблему: «прокапали», очистили кров і на тому все. А свідомість залишилася такою ж залежною. Після виходу з клініки перше, що зробив Сергій – уколовся.

«З часом я змирився зі своєю залежністю, був переконаний, що ніколи не зможу впоратися з нею, стало просто байдуже, – пригадує чоловік. – Удома й так усі знали, що я наркоман. Нащо ховатися? Хоча десь глибоко всередині я відчував, що це не мій життєвий шлях, я народився зовсім не для цього».

Якось Сергієва мама розповіла про реабілітаційний центр ГО «ВОЛНА». Чоловік вирішив спробувати його як свій останній шанс. Не прогадав. Цього разу впорався. Нині це симпатичний, енергійний чоловік, якому часто не вірять, коли дізнаються про його минуле наркомана. «В таких випадках відповідаю, що аби так чудово виглядати, я коловся з десяток років», – жартує Сергій Філіпенко.

Відібрати шанс

Минулого тижня пацієнти реабілітаційного центру вирішили залагодити непорозуміння і організувати день відкритих дверей, аби кожен охочий житель Клузова зміг прийти до них у гості, поспілкуватися і переконатися, що будь-які побоювання безпідставні. Сільський голова і клузівчани спершу начебто були не проти. Однак у призначений день до хлопців ніхто не прийшов. Усе скасувалося. Причому без обґрунтованого пояснення. «Люди нічого не хочуть слухати і наполягають, аби чужинці пішли», – не вгаває повторювати голова Клузова.

Висновки поліції, вочевидь, теж не відіграють для селян особливої ролі. Адже, як повідомили в прес-службі Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області, організація ГО «ВОЛНА» є легальною, а пацієнти реабілітаційного центру, що наразі базується в Клузові, не мають жодних конфліктів із законом.

Психолог Ольга Гаєвська переконує, що пацієнти реабілітаційного центру не становлять жодної небезпеки для суспільства. «Більшу небезпеку становить наркоман, який колеться на дитячому майданчику, залишаючи після себе шприци, – каже психолог. – Або ж п’яний сусід, який бігає по вулиці із сокирою чи обкрадає хати». Фахівець наголошує, що всі хлопці, які зараз лікуються в центрі, прийшли туди за власним бажанням, а тому дійсно прагнуть одужати.

Власник будинку Михайло Стефанюк розповів, як під тиском громади був змушений пообіцяти, що нові сусіди орендуватимуть у нього приміщення лише до кінця лютого, а потім підуть. «Я допоможу хлопцям знайти нове помешкання, – переконує Михайло Стефанюк. – Та найбільше мене обурює, що таким безпідставним спротивом клузівчани забирають у людей шанс на нове життя».

Ігор Апухтін каже, що за всю історію існування організації ще в жодному місті не виникало сутичок із місцевими жителями, як це відбулося на Прикарпатті. Він наголошує, що реабілітаційний центр не проти переїхати з Клузова в інше місце, адже мета їхньої організації зовсім не в тому, аби боротися з кимось за житло. «Нехай місцеві мешканці живуть собі спокійно. Ми поважаємо їхню позицію», – додає консультант Сергій Філіпенко.

Людяність під сумнівом

«Наркоманів треба вивезти подалі від соціуму» – так може казати лише людина, яка взагалі не тямить у цій проблемі, – наголошує Ігор Апухтін. – Але мені надто часто доводиться дивитися в повні розпачу очі матері, яка на межі відчаю, бо не спроможна більше спостерігати, як гине її дитина».

Ольга Гаєвська наголошує, що від залежності не застрахований ніхто. «Сучасного наркомана дуже важко розпізнати, – каже психолог. – Він може вживати не один рік, і близькі та друзі й близько не здогадуватимуться про цю залежність. Нинішні наркотики не потребують ін’єкційного введення. Як правило, це таблетки чи порошок». Однак суспільне несприйняття цієї проблеми ще більше сприяє її загостренню.

Можливо, набожність і милосердя, яке так часто і ревно пропагують більшість галичан, виявляються не в кількості поцілованих ікон і показному хрещенні біля кожної церкви. Мабуть, істинна людяність у тому, аби просто дати руку допомоги тому, хто цього дійсно потребує. Або ж – хоча б не заважати це робити іншим.