Останній притулок зрадників
.jpg)
Понад 200 років тому народився відомий нині вислів: «Патріотизм – останній притулок негідника». Сьогодні його, як і раніше, вживають досить часто. Утім, із часом у негідників з’явився ще комфортніший притулок – демократія. Нею в наші дні вони користуються значно частіше.
У 1775-му, коли Семюел Джонсон казав свої безсмертні слова, демократії в нинішньому розумінні ще фактично не існувало. Сьогодні вона стала головною цінністю західного світу. В наш час уже необов’язково бути патріотом. Можна навіть демонстративно ним не бути. А ось виступати проти демократії – на таке зважуються тепер хіба що найбільш печерні та архаїчні режими. Заперечення демократії рівносильне святотатству. Навіть тоталітарні країни намагаються іменувати себе демократичними, як КНДР або раніше НДР.
Тому немає нічого дивного в тому, що про демократію в Україні сьогодні говорять насамперед ті, хто менш як рік тому вважав її перешкодою на своєму шляху до абсолютної влади та прагнув усіляко потоптати. Ось лідер українських комуністів Петро Симоненко за останній рік апелював до демократії стільки, скільки, мабуть, не робив цього за весь довгий період своєї парламентської кар’єри. Лідер партії, який офіційно є апологетом тоталітарного режиму ХХ століття, втративши владу, раптово заговорив мовою якихось загниваючих лібералів, взявшись бичувати новий український режим за його «недемократичність». Передбачувано згадали про демократію і представники ПР, яка розкололася і затонула в політичній пучині. Після того як народних обранців від партії, винної в розстрілі беззбройних демонстрацій у Києві, стали бити, вони заговорили про права і свободи й навіть стали періодично вимовляти слово «Конституція». А лише дев’ять місяців тому ті самі люди намагалися з порушенням усіх процедур протягти через парламент диктаторські закони. Та що там казати, якщо про українську демократію регулярно можна почути навіть в ефірах російських телеканалів, які мають до неї не більший стосунок, ніж маніяк Онопрієнко до гуманізму.
Як правило, про демократію в Україні політики згадують лише тоді, коли під загрозою опиняється їхня перспектива перебування у владі. Якихось сім-вісім років тому в усій країні важко було знайти більш палких прихильників обмеження повноважень президента, ніж Симоненко і Янукович, які були тоді в опозиції. У 2004-му останній навіть включив пункт про скорочення повноважень глави держави до своєї передвиборчої програми, але зовсім забув про це, коли досяг мети в 2010-му.
Чи повинна демократія захищати себе? Чи варто обмежувати права тих, хто вчора сам закликав обмежувати чужі? Щодо цих надзвичайно гострих питань і раніше точилися запеклі суперечки, а тепер люстрація взагалі стала топовою темою, що не сходить із перших шпальт.
КПУ і колишня ПР, що розділилася на «Сильну Україну» та Опозиційний блок, подібно до інфузорії, знову і знову повертають нас до цієї дискусії. Цинізм, із яким учорашні вовки поспішно одягаються в шкури овець і жалібно нагадують про чесні вибори та демократичні процедури, здатний довести до нервового зриву кого завгодно. І в емоційному угарі заклики до люстрації набирають агресивної та вельми войовничої форми. Політиків б’ють і кидають у сміттєві баки. І, хоч як дивно, схоже, це саме те, що потрібно регіоналам та комуністам. Адже що більше вони постраждають зараз на публіку від варварських нападок натовпу, то ймовірніше для них перехопити в майбутньому «демократичний дискурс». Мовляв, ми вже й так настраждалися більше за академіка Сахарова, яка ще люстрація, ви що?
Тому надзвичайно важливо проводити люстрацію цивілізованими і зваженими методами, щоб процедура не справляла враження розправи над політичними опонентами, а мала характер відкритого, безпристрасного і справедливого суду. Саме таких кроків і повинні вимагати від українського керівництва ті, кому дуже не хочеться бачити у владі вчорашніх злочинців.
Безперечно, і екс-регіоналів, і агонізуючих комуністів є за що люструвати. І головним критерієм люстрації тут не обов’язково повинні бути горезвісні диктаторські закони від 16 січня. Президент Порошенко не раз підкреслював, що в передвиборчих списках його партії і серед чиновників, яким він дозволив працювати після падіння режиму Януковича, немає тих, хто голосував за ті закони. Однак злочини регіоналів не обмежуються інцидентом, який стався в парламенті 16 січня 2014 року. Ганебне незаконне голосування можна вважати вінцем їхньої діяльності, агонією режиму Януковича. Але не варто забувати про те, яким чином той режим узагалі став можливим і як саме був затверджений.
Сьогодні, приміром, уже майже не згадують про те, як після перемоги на виборах далекого 2010 року Віктор Янукович одним махом повернув собі повноваження Кучми після вельми сумнівного голосування Конституційного Суду, який скасував реформу 2004-го. Уже тоді представники опозиції називали це рішення «українським ГКЧП» і «замаскованим державним переворотом». І не помилилися, бо саме такий крок і зумовив подальший хід історії, перетворивши Януковича на диктатора, який віддав наказ стріляти в неозброєних демонстрантів. Очевидно, що всі, хто цементував той режим і працював на його зміцнення, відповідальні за злочинні діяння. Принаймні керівники вищої ланки. Як ми пам’ятаємо, тоді, 2010-го, нікого з представників ПР і КПУ не обурило таке відверте нехтування демократією. Не обурювалися вони й пізніше, коли сумнівним вироком суду за явно політичною справою за ґрати було відправлено Юлію Тимошенко.
Є й вагоміша причина перекрити доступ до влади екс-регіоналам – це фактична державна зрада, яку вчинила команда Януковича, відкрито посприявши російській агресії та антиукраїнському повстанню на Донбасі, не зробивши нічого, щоб запобігти цим процесам, а далі зупинити їх. Саме відверта здача національних інтересів Януковичем, який спробував банально продати Україну Путінові, й послужила каталізатором революційних подій у Києві. І всі, хто в той момент був в одній упряжці з четвертим президентом і допомагав йому, не мають права надалі брати участь в управлінні країною. Йдеться про національну безпеку. Довіряти цим людям у нас немає жодних підстав, зате є всі підстави вважати, що вони і далі можуть працювати в інтересах держави-агресора та Януковича, що, втім, одне й те саме.
Як відомо, депутати місцевих рад від ПР і КПУ практично в повному складі охоче переходили на бік російських окупантів у Криму та проросійських бойовиків на Сході. Крім того, відкрито діяли проти територіальної цілісності України та в інтересах агресора народні депутати Борис Дейч, Олег Царьов, Вадим Колесніченко та Сергій Горохов, які також були членами Партії регіонів. Ніхто з них досі не виключений із її лав і не засуджений колишніми однопартійцями, що, вочевидь, слід розцінювати як згоду з їхньою позицією. Тих самих регіоналів, які відкрито засудили агресію, можна полічити на пальцях однієї руки.
Так чи інакше, а сумніви та чутки щодо антиукраїнських поглядів і підривної діяльності верхівки ПР, що існували до подій цього року, підтвердилися на ділі й тепер уже не можуть бути проігноровані. Цілі регіональні її осередки (наприклад, кримська організація) вчинили дії, які українське законодавство розцінює як державну зраду.
Згідно зі ст. 111 КК України «державна зрада – це діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України».
Лідери Партії регіонів, що ховаються зараз у Росії, вчинили цілу низку злодіянь, але українське правосуддя заплющує на це очі. У зв’язку з чим виникає закономірне питання: а чи так уже налаштоване відстоювати національні інтереси теперішнє керівництво? Чи для того, щоб уникнути відповідальності за антидержавну діяльність в Україні, тепер достатньо просто звинуватити владу у відступі від ідеалів демократії?
