"Якщо пів кроку назад – то лише для розгону": історія протезованого ветерана, який пройшов Чорногірський хребет


Євген Смага – ветеран війни, що втратив кінцівку під час боїв за рідну Чернігівщину. Після протезування він повернувся до занять спортом, брав участь у різних змаганнях.

Але не обмежився лише ними – в серпні 2023 року разом з п'ятьма ветеранами на протезах рушив у похід Чорногорським хребтом під назвою "Не втомилися". Усі учасники мали ампутацію вище коліна, рюкзак вагою понад 25 кг, з яких 10 кг піску. Метою походу було зібрати гроші для своїх підрозділів, і хлопцям це вдалося. 

"УП.Життя" поспілкувалася з Євгеном про його службу, поранення, протезування та спортивні успіхи, а також про враження від гірського походу на протезі.

Далі – його пряма мова, яку наводить видання.

Замість водіння автобуса – танкова бригада

З 2014 року і до повномасштабної війни я займався пасажирськими перевезеннями. 

24 лютого виконував рейс Київ – Семенівка. На Півночі Чернігівщини о 12 годині дня зіткнувся із ворожою колоною. Це була колісна та гусенична техніка, бензовози та гради, а ще – пушки, що тягнули "Уралами". 

На тому мій рейс закінчився – я повернувся в найближче село, висадив пасажирів, пояснив, що далі їхати не можемо. Вони ж усі місцеві, то попросив, щоб їхні родичі забрали. Може якимись дорогами через поля, бо їхати трасою було небезпечно. 

Взяв номер телефону одного хлопчини та поїхав додому в Чернігів. Години через дві він мені передзвонив і повідомив, що всі пасажири в порядку, додому добрались.

З дня на день почались обстріли. 27 лютого вже був перший танковий бій на околиці міста. У Чернігів заїхала ворожа техніка. 

Після цього ми з сусідом пройшлися по району, подивилися пошкодження. Перше питання, яке виникло: чи готовий йти? (мобілізуватися – ред.). Бо після побаченого я розумів, що вдома сидіти не зможу.

Через день пішли до військкомату з сусідом, мобілізувалися та почали нести службу на околиці Чернігова. Я служив в першій танковій бригаді  у механізованому підрозділі.

Ми оберігали не тільки місто, а Україну загалом. Тримали удари та відбивали ворожі атаки. 

Але довго служити мені не вдалося: 14 березня я отримав поранення під час боїв поблизу Новоселівки. Близько третьої години дня мене евакуювали з поля бою автівкою. 

Пам'ятаю, дверима ляпали, хряпали, але я нічого не міг бачити. Крім пораненої кінцівки було дуже посічене було обличчя – кров'ю позаливало очі. Я намагався їх розплющити, але марно – навколо була темнота. 

У шпиталі, куди мене привезли, не було місць, тож довелось транспортувати в одну з міських лікарень. 

Першу домедичну допомогу мені на позиції надали побратими: вони наклали турнікети. А в лікарні – рятували життя.

Протезування як новий етап життя

Я провів там 3 тижні: мені зробили реампутацію. Десь днів 10 я навіть не вставав з ліжка. Потім почав потроху ходити на милицях. Але усе відбувалось так повільно! 

3 березня мене перевели в шпиталь, а потім – перевезли в Київ. Я пройшов лікування у 4 тижні. Знову були операції та відновлення. Потім – Винниця та Немирів. 

Я готувався до протезування за кордоном. Чомусь думав, що за там зроблять краще. Розглядав Німеччину, США. Але я лишився в Україні.

Коли розпочалось протезування, я осягнув, що це насправді плідна робота цілої команди – протезиста, пацієнта, реабілітолога. І дуже важливо, щоб весь процес відбувався якомога ближче до дому. Я досі кілька разів на місяць їжджу в Київ на огляд.

Я почав ходити наприкінці літа. Але першими кроками це назвати важко – я тренувався на брусах, починав з 5 хвилин. Кілька тижнів нарощував навантаження, самостійно пішов лише у жовтні. Спирався на милиці, допоки опановував навчальний протез.

Десь через півтора місяця отримав постійний – він постійно підтирав, перетискав, тож доводилось вносити багато корективів. 

Після протезування повернувся в Чернігів: за станом здоров'я демобілізувався із ЗСУ.

Під час "притирання" з новим протезом я запитав у медичного директора про спортивний протез. Я розумів, що він дорогий для мене, але необхідний, і точно мають бути можливості, щоб його отримати.

Мені дали номер телефону тренера – той запропонував долучитись до команди ветеранів "Ігор Нескорених". Щоб здійснити свою мрію, я маю відвідувати усі без виключення спортивні заходи та змагання.

Отже, з грудня 2022 року спорт став не лише захопленням, але й частиною мого графіка: тренування відбуваються 4 рази на тиждень. Спорт для мене – це розвантаження психологічне і фізичне. 

Крім відбору на "Ігри нескорених" я брав участь у змаганнях "Сильні України", "Північний форпост", у фестивалі Арнольда Шварценеггера.

Похід Карпатами задля допомоги

Влітку 2023 року, коли я вже пройшов кілька змагань, волонтер та ветеран АТО Олександр Шецов запропонував подорож в Ісландію. У нього була чітка вимога до учасників цього "туру" – ампутовані кінцівки вище коліна, оформлена інвалідність та дійсний закордонний паспорт.

Ми вчилися ходити в нестандартних умовах – по гравію, лізли в гори, долали пляж, сніг, ходили по льоду. За тиждень пройшли 60 кілометрів пішки.

Гадаю, тоді Саня побачив наш потенціал, бо вже у серпні він запропонував піти в похід Карпатами по Чорногірському хребту, щоб допомогти нашим бригадам. 

У мене, чесно кажучи, дуже завантажений життєвий графік, але відмовитись я не зміг. Це був не розважальний похід, а допомога побратимам. Саша був впевнений, що ми впораємося з цим завданням на 101%. 

У Карпатах ми пройшли за 6 днів 40 кілометрів. Але тут було складніше, ніж в Ісландії, бо ми постійно набирали висоту. Крім того, за ідеєю Саші, кожен з нас, крім спорядження, ніс по 10 кг піску, які були еквівалентом кожному мільйону допомоги. Загалом у кожного з нас близько 25 кг на плечах.

У поході ми познайомилися з місцевими мешканцями, які нас супроводжували. Вони зголосилися бути за гідів, а ще нести воду та допомагати з місцями для ночівлі. 

В останній день ми зробили "марш-кидок": пройшли за день те, що мали за два. Спершу пройшли 2,5 км, перепочили, а тоді здолали 730 метрів крутого підйому до Говерли. На вершині перепочили години півтори, скинули баласт піску та розпочали спуск. Через десь 3 години ми вже були на турбазі "Заросляк".

Але тільки сіли в авто, Саня каже: "У мене ідея!". Усі були втомлені, тож попросили хоча б кілька днів на відпочинок, перш ніж погоджуватись на іншу ініціативу.

Після походу кілька днів моя здорова нога дуже сильно боліла та пульсувала, бо приймала навантаження за двох. Але потім стало легше.

Фізичні та розумові здібності людини набагато більші, ніж ми використовуємо. Тож часто для досягнення мети варто налаштуватись і йти до неї. Я по життю іду тільки вперед, а якщо назад – то пів кроку, щоб набрати розгін.



Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!