Юрій Андрухович: Треш наш насущний

Новий блог відомо письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Свого часу чеський журнал «RozRazil», готуючи спеціальне число, присвячене сміттю та відходам, запропонував мені поставити десять запитань улюбленому польському поетові. Я вирішив, що для такої теми не знайти мені мудрішого й дотепнішого відповідача за Богдана Задуру. Саме про нього котрийсь зі спільних приятелів одного разу сказав, що «Богдан і без трави справляє враження накуреного». Я це враження поділяю і надзвичайно ціную цей особливий дар.

У своїх запитаннях про сміття я цікавився доволі різними аспектами. Скажімо, чи сміття поетичне. Чи можна відшукати якусь наскрізну метафору, пов’язану з відходами, рештками, звалищами. Або – чи сміття наділене пам’яттю. І як відносно протилежного вектора – сміття як будівельного матеріалу для майбутнього. Ну хоча б для майбутніх віршів (не знаю, чи Богдан дешифрував у цьому запитанні віддалену присутність Анни Ахматової – з його відповіді не випливає ні ствердного, ні негативного висновку).   

Крім того, я запитував, чи не варто було б розглядати сміття як таку собі підказку (не знаю тільки від кого) нам, людській цивілізації, що ми – лише перехід, якась дуже недосконала буттєва ланка, головним завданням якої є загорнути земну кулю в поліетилен, після чого самознищитись. Я також запитував про Берлін, про його штучну Чортову гору (Teufelsberg), висипану з уламків зруйнованого у Другій війні міста, як про дуже амбівалентну комбінацію історичного, соціально-культурного, екологічного, політичного і геополітичного сенсів. А ще мене цікавило, чи цікавлять Богдана «відходи творчості» (недописане, недоспалене, закреслене, всілякого штибу демоверсії та B-sides) його улюблених авторів. І чи є серед них принаймні один такий, чиї «відходи» здаються Богданові сильнішими за його ж офіційно визнані завершеними твори. Також я хотів почути, чи завжди культурний треш перемагає. Чи він уже переміг остаточно, наслідком чого стає майже неможливим відрізняти його, треш, від не-трешу?

У своїх відповідях, переважно, як я й очікував, асиметричних, мій адресат іноді потрапляв усередину мене самого. Як наприклад: «Дивлюся на книжки у своїй бібліотеці, і з певної точки зору моя бібліотека нагадує мені склад макулатури, що її роками не вивозили на переробку. Не знати з якого часу книжки запанували над усім помешканням, переповнили – часом потрійними рядами – призначені для них полиці, й тепер купчаться стрімкими стосами на підлозі та меблях, загрожуючи тим, що зваляться на чиюсь голову. Вони просто витісняють мене з помешкання. Принаймні половина з них є сміттям, якщо йдеться про вміст. Я знаю, що до більшості з них ніколи й не зазирну; якщо й візьму якусь із них до рук, то лише для того, щоб витерти пил або відшукати іншу, справді потрібну. А проте я не викидаю їх, з кожною пов’язана якась моя історія, не кажучи про надії, що з кожною з таких книжок пов’язував їхній автор. Ти був у мене в Пулавах кілька років тому – тепер усе виглядає ще гірше. До підвалу я б Тебе вже не завів, бо до нього вже неможливо зайти – так усе загачено».

У цих розпачливих звіряннях та описах я впізнаю себе самого та власне житло, а виходячи з того, що Богданові Задурі на 15 років більше, ніж мені, головне в мене ще попереду.   

Але це лиш мимовільна заувага, бо куди важливіше те, що Богдан відповів на моє десяте й останнє запитання, яке звучало так: «На мій погляд, кожне сміттєзвалище не може не нести на собі певної суми локальних (національних) ознак. Яким Ти бачиш рідне польське сміттєзвалище? А загалом центрально-східноєвропейське? Воно ще відмінне від ЄУ-сміттєзвалища чи вже уніфіковане з ним?».

Відповідаючи на це запитання, мій улюблений польський поет виявив несподівану схильність до статистичних даних, тобто, як кажуть у таких випадках, заговорив мовою цифр: «Почну не з метафори, про яку Тобі йдеться, а з конкретного комунального сміття. Статистичний поляк протягом року продукує 315 його кілограмів, менше за нього [у Східній Європі – Ю. А.] тільки статистичний естонець – 258 кг. Середній показник по ЄУ – 503 кг на душу населення. Рекордсменами є данці – 708 кг. Польські сміттєзвалища належать до найжвавіше заповнюваних – на них опиняється 71% усіх відходів. «Кращими» від нас у цьому сенсі є греки (82%), латвійці (88%), мальтійці (92%), болгари (94%) і румуни (99%). У Німеччині, Голландії та Швеції на сміттєзвалищах опиняється заледве 1%, у Швейцарії всі 100% сміттєвих відходів ідуть на переробку».

Тут я ловлю себе на думці, що не можу відповісти Богданові взаємністю й надати відповідні цифри щодо своєї країни. Можна, звісно, лише здогадуватися, що не всі 100% сміття в Україні опиняються на звалищах. Добру третину з нього ви побачите обабіч доріг, на берегах річок, озер, у парках, ярах та лісосмугах.

Не кажучи про сміття в головах дорогих співгромадян, які – ще трохи – й виконають на своїй, Богом даній землі завдання зі самознищення.  

Збруч