Юрій Андрухович: Жага правди


Новий блог відомо письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Деякий час тому на сайті «Буквоїд», який інколи нестерпно хочеться назвати гівноїдом, Євген Баран здійснив спробу нищівної атаки на Тараса Прохаська. Я випадково натрапив на цю публікацію щойно днями. Сподіваюся втім, що моя реакція не виглядатиме цілком запізнілою.

Євгена Барана знають як «літературного критика і літературознавця». Так зокрема про нього свідчить українська «Вікіпедія», хоч я б на її місці з цим визначенням не квапився.

Свою маленьку переможну війну з Прохаськом Євген Баран розпочинає широким узагальненням: «Особливість літературного процесу, сиріч українського, полягає в тому, що тут вже давно ніхто не хоче чути навіть натяку на правду».

Початок доволі нещадний, особливо слово «сиріч», яке насправді мало б означати «тобто», а в цьому випадку не означає нічого, крім Баранового бажання писати якомога іронічніше. Бажання є, і це вже добре. Зрештою, доцентові української філології не обов’язково корпіти над кожним словом. Головне – суть.

Але суть вислизає, бо в наступному реченні читаємо: «Не те що правди у її найрізноманітніших виявах: від християнського фанатизму до геббелівської пропаганди, – а навіть подобизни правди». І біда тут не в тому, що доцент української філології не знає елементарних правил пунктуації, підтвердженнями чому рясно пересипаний увесь його памфлет. А також не в тому, що пропаганда в нього не «ґеббельсівська», а «геббелівська» (хоча згаданий всує персонаж в оригіналі пишеться не Hebbel, а Goebbels). Однак то вже швидше сфера відповідальності редакційних буквоїдів, які більш ніж очевидно не радять собі з власними обов’язками, тож буквоїдствувати доводиться тут і тепер мені.

Але біда поки що не в цьому.

Вона – в поверховості й одночасній претензійності вислову. Християнський фанатизм? «Геббелівська» пропаганда? До чого це? Що це за мірила для «найрізноманітніших виявів» правди, що за полюси її? Автор усе ще жартує? Можливо, в наступних реченнях він реабілітується якоюсь несподіванкою, дотепним парадоксом?

На жаль, у наступних реченнях Євген Баран передбачувано звертається до одного з лейтмотивів усього свого критичного доробку. Цей пункт, наскільки я можу судити, переслідує його завжди. «Одні літератори вийшли на зарубіжні стипендіальні фонди і вдало їх експлуатують», – пише Євген Баран і ставить кому. Але я пропоную на цьому місці призупинитися.

По-перше, варто подякувати авторові за те, що він уживає слово «експлуатують». Адже могло бути й «паразитують» – знаючи авторову схильність до правдорубства. Нещадність автора, отже, все-таки знає межі, й це не може не тішити. По-друге, звертає на себе увагу Баранова обізнаність у тому, що згадані ним, хоч поки що й не названі, літератори-запроданці експлуатують зарубіжні фонди не як-небудь, а вдало. Й тут, погодьмося, не лише прихований комплімент, але й, згідно із самим Бараном та якоюсь мірою Фройдом, натяк на. Наприклад, на заздрість, якщо вже уточнювати.

Читаємо далі після коми, на якій ми з вами щойно призупинялися: «…вдаючи із себе суспільних лібералів і лоялістів ріжного штибу сексменшин». Як усе-таки страшно пише ця людина! І як неохайно. Що мається на увазі під «суспільними лібералами»? Якими ще бувають ці ліберали? Несуспільними? Позасуспільними? Що ж до «ріжних штибів», то тут узагалі все тривожно. І добре, що Євген Баран хоча б у такий кострубатий спосіб сяк-так формулює свою пересторогу.

Прислівник «сяк-так» у контексті Баранових писань дуже важливий. Ніщо інше не характеризує цього «літературного критика і літературознавця» точніше й вичерпніше. Жодної аналітичної роботи над текстом, ані сліду великої та вдячної дослідницької праці. Жодної оригінальної концепції, жодної легкості в думках та інтелектуальної широти. Всі звинувачення, як і значно менш численні похвали, бездоказові й упереджені. Завжди лівою ногою, завжди біг пес через овес. Чому? А тому що.

От і цього разу – цілий каскад «а тому що». «НепрОстих» він називає «антироманом», і тут стає на мить цікаво, але примхливий Баран не вважає за потрібне опускатися до арґументації, тим більше розгорнутої, як того вимагала б настільки ризикована теза. Про якусь «пробу дитячої книги» (якої?) того ж Прохаська він пише, що її «проголосили шедевром світового значення» – і не завдає собі труду бодай чимось це проголошення підтвердити. На наших очах оприлюднюючи секрети ненависної Прохаськової успішності, що їх він, як йому здається, нарешті викрив, Євген Баран демонструє справжній апофеоз гороху з капустою: тут і «особливості родинної біографії», і «галицька говірка» (привіт «ріжним штибам»!), і «займенникові галицькі форми», і «показова простота», і – перехід у традиційне для Барана пліткування – «недбальство до зовнішнього вигляду» та «внутрішня сором’язливість, про яку постійно нагадується». А за все це «ходження по колу» – ще й «десяток несогірших фінансово європейських премій» (наболілий лейтмотив, куди ж без нього).

Ось такий, з дозволу сказати, аналіз. Цілком порожній, і дещо, хай пробачать мені феміністки, бабський. А ви взагалі чого хотіли від лауреата десятка «несогірших», хоч і неєвропейських літературних премій та заслуженого працівника культури України? Ясності й доказовості викладу? Відсутності упереджень та мозільної роботи над словом? Знання мов, розуміння метафор і прозрівання метаморфоз, вільного обертання і плавання в текстах та контекстах? Багато ж ви хотіли.

Є лише доволі невпорядкована голова, в якій ось уже більше двох десятиліть булькоче каша зі зле сформульованих претензій. «Квазіінтелектуальний квазісковородинець» Прохасько відчуває, мислить, говорить і пише на тих регістрах, дотягнутися до яких Баранові не дозволяє сама природа. Зате вона дає Баранові можливість публічно позлитися з цього приводу і вилити на люди добрячу порцію свого глухого й заздрісного невдоволення. Він живиться не текстами авторів, а чутками про них. Він ретранслює ці чутки у своїх писаннях, більше схожих на скарги. За великим рахунком в одному Прохаськовому мізинці літератури більше, ніж у всьому Баранові, і пробачити цього Прохаськові Баран не може. І коли він протиставляє Прохаськові покійного Олега Лишегу, то навіть не зауважує, що переступив межу неприйнятності.     

Усе це не було б, можливо, варте навіть найменшої нашої з вами уваги, якби Євген Баран був простим собі дописувачем та літературним аматором з районного центру. Але він вважається одним із провідних критиків цієї країни. Наша, «сиріч українська», критика не в останню чергу йому завдячує тим, що є яка є: пласка, сварливо-вбога й безвідповідальна. Ще трохи – і при згадуванні про неї рука «по-геббелівськи» потягнеться до пістолета. 

Збруч