ОДНО І ТО САМЕ…

Авторська колонка Євгена Жураковського.

Це почалося в 1944 році. Не так давно Галичина стала частиною – an occupied addition – СРСР. Нам удалося вирватися із пут отієї несвободи. Але ми знову втрачаємо її.

Будь-яка нація, яка хоче цілком керуватися своєю свободою і бути, наскільки це можливо,  незалежною, повинна насамперед оберігати два своїх атрибути: мову і пам’ять. Передовсім колективну пам’ять. Вони невід’ємні одне від одного і взаємодоповнюються. Адже без мови ніяк не можна закарбувати пам’ять, а без пам’яті неможливо щось говорити по правді.

Світло останніх подій ситуації в Україні добре демонструє, що ми маємо хорошу здатність забувати чи радше не пам’ятати зовсім. Самозабуття, обвинувачення всіх, окрім себе, відсутність ідейної єдності, недостатньо правове поле мобілізаційних процесів, суперечки навколо мови, ідеологічні дебати, що переростають у скабрезний політичний плюралізм, який поширюється навіть на ті сфери, до яких не мав би мати жодного дотику, — вся ця панорама вдало відображає феномен безпам’ятства нашої нації. Наше тривання протягом російсько-української війни наразі відбувається за модернізованими шаблонами радянсько-українського протистояння у 1918-1923 рр., яке, як би нам мало бути відомо — закінчилося сімдесятилітньою окупацією України радянською владою. 

Ми остаточно втратимо свою свободу, коли втратимо пам’ять про те, хто ми є. Будь-які авторитарні режими використовують свій механізм, що призводить до втрати пам’яті і борються з тими, знищують тих, з ким неможливо провести таку трансформацію. Вдалим прикладом застосування таких механізмів є успіхи в роботі Міністерства інформації в Третьому Райху, т. зв. “піонерські табори” в СРСР тощо. Насаджування іншої ідеології — це передовсім стирання пам’яті, введення в колективний синтез забування, викорінення архетипів, а вже згодом — пропаганда нових ідеологем і політичних конструкцій. Герой роману “1984” Джорджа Орвелла не знає, що було до того, як виникли Супердержави, не знає, хто був до Старшого брата, йому невідомо, звідки він узявся, яка була його мова і культури в часи, коли авторитаризм не був панівним у його державі. 

Анамнез української національної свідомості дає зрозуміти, що ми здатні забувати біль. Впевнений, що українці, які пережили Голодомор, російсько-українські війни періоду Української революції 1917-1923 рр., пацифікацію, розкуркулення et cetera, говорили, що ніколи не забудуть цього. І якщо щось таки залишилося після Великого голоду, що нерозривно пов’язане з генетичною пам’яттю і що ми не здатні забути, виходячи з наших біологічних властивостей, то більшість із нас не знає нічого про все вищенаведене, окрім деяких сухих фактів чи статистик, які наводять у шкільних підручниках. Ми не здатні відчувати крізь роки чи пройматися відчуттями тих, хто нам про це говорить. Покоління, яке переживало всі спроби геноциду українців у минулому столітті, потихеньку зникло. Залишилися тільки одиниці. 

Коли ми говоримо, що ніколи не забудемо російсько-української війни, в часі якої живемо, то, очевидно, що таки забудемо. Ми будемо пам’ятати людей, цифри, події, але забудемо відчуття. Зрештою, наше покоління змириться із тим, що ми пережили, хтось навіки розірве зв’язки з Україною, хтось не до кінця зрозуміє, що взагалі сталося. Але більшість із нас не будуть спроможні передати наступній ґенерації всю картину жаху, який зараз відбувається. Ми створимо безліч книг, напишемо безліч віршів і пісень, задокументуємо в процесуальних документах сотні злочинів війни, які вчиняють росіяни, поховаємо безліч родичів, друзів чи знайомих, але, зрештою, вивітримо будь-що, що буде нас із цим зв’язувати. Опісля ми будемо прагнути розірвати будь-які зв’язки з війною, як розриваємо нитки з минулим, яке повне жаху. Мабуть, ми більше не будемо під чоботом російського царя, перестанемо читати Достоєвського чи Пушкіна, забудемо ковбасу по 15 копійок і Аллу Пугачову. Ми не будемо вивертати голову в сторону російських наративів чи ідолів.

Але будьмо тверезі. За більш, ніж 300 років панування російського імперіалізму, з нами сталася глибока асиміляція. Будь-що від конкретного до загального пронизане російськими слідами. Коли ми порівнюємо українське і російське законодавство, то знаходимо багато потужних тотожностей. Коли ми розмовляємо на застіллях, жартуємо чи просто вступаємо в діалог — обов’язково вислизає яка-небудь російська лексема чи фразеологізм. Ми досі (досі!) цитуємо російських письменників, коли говоримо про моральні речі. Ми послуговуємося комплексами меншовартості і патерналізму як чимось, що нам властиве від природи. В нас немає суб’єктного осягання власної українськості. Ми бачимо її як шаровари і вінки з піснями про важку долю, нещасливий шлюб чи батюшку-п’яницю. Коли ми говоримо про українську літературу — то згадуємо Шевченка і ще кілька відомих зі школи імен. Ми відмовляємося від сприйняття постмодерну і метамодерну в українській культурі, адже ці речі не мають жодного зв’язку із глибоко вкоріненими російськими наративами.

Днями Україна подала заяву до Ради Європи про відступ від кількох положень Конвенції про захист прав і свобод людини. Власне, такий випадок добре показує фікцію нашого прийняття європейських цінностей і твердить про нашу спрямованість увібгати неправові методи державного управління в коло правових. Ми відмовляємося вірити у верховенство права з багатьох причин. І, власне, такий дискурс свідчить про далекість державного механізму від європейськості. Знову-таки бачимо відгомін прагнень деякої частини українців до російського світу. Роздвоєння української політики і української національної свідомості призводить до потенційно небажаних наслідків.

Корисливість пересічного українця без осягання власної українськости є безумовно негативною річчю. Але, зважаючи на здатність відчуттів вивітрюватися з пам’яті, ми все одно повинні пам’ятати. Власне, ми повинні перетворити нашу здатність пам’ятати на наш обов’язок. 

Україна як суб’єкт міжнародних правовідносин не може бути цілком повноцінною без українськості. На жаль, більшість іноземців асоціюють нас із зовсім не тими речами, які нам насправді мали би бути властиві. Наші “повернення” до осягання себе в минулому сторіччі були подавлені. Більшість із нас знають про Розстріляне відродження чи шістдесятників і дисидентів. Кожен, хто намагався кричати на повен голос, що ми не такі, як нас бачать, був жорстоко задушений і залишався із відрізаним язиком і перерізаним горлом або кулею в скроні. Головною нашою проблемою є перебування свідомих у меншості, яка, за законами природи, не може осилити більшість. Тому нашим головним завданням є стирання насаджених наративів, блокада російських парадигм і світоустрою. 

Важливо є розуміти, що ми не повинні закривати себе темною завісою від російського світу. Ми повинні закрити російський світ від себе. Але ми все одно мусимо дозволити наступним ґенераціям прочитати бодай один твір російського письменника за ціле життя — щоби дозволити їм зрозуміти всю сутність російської душі, сліпоти і невігластва. Адже не знаючи, що вогонь обпікає, ми можемо обпекти себе, пхаючи до нього руки.

Отже, 1944. Андрія Мельника депортовано з Лемківщини в мале село Глибока на Станіславщині. Йому 18, щойно став на ноги, розбудував власну хату разом із батьком. А потім депортація. І що ми з того пам’ятаємо, окрім кількох статистик, які майже нічого не важать? Андрій Мельник, мій прадід, помер 12 квітня 2010 року. А з нас не лишиться скоро жодного, хто пам’ятатиме лемківське наріччя, традиції, пісні, його могилу і страх депортації. Отак стирається пам’ять. В кожного з нас зокрема. Одно і то саме… 

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!