Роман Луцький: Найважче було розмовляти... російською
Який актор не мріє про кіно?! Кому воно не сниться?! Актор Івано-Франківського академічного муздрамтеатру Роман Луцький — Стенлі, товариш головного героя у комедії «Таксист», Михайло — в «Солодкій Дарусі», Роман Віталійович — у «Натусі» за Винниченком — до своєї професії йшов довго. Бо починав як оператор і заробляв гроші ще старшокласником. Мріяв стати дизайнером, бо добре малював, а от вступати до ВНЗ, як усі люди, відмовився.
Нині в його кінематографічному портфелі дві неперебутні роботи — роль іллєнка в номінованому на «Оскара» фільмі «Параджанов» та роль у стрічці «Брати: остання сповідь».
Починаючи нашу розмову, ми намагалися пригадати імена прикарпатців, котрі доклалися до розвитку українського кіно, котре (не маємо причин сумніватися) колись відродиться. Отже, Ірма Вітовська, Богдан Бенюк, Олександр Биструшкін, Віталій Лінецький, котрий днями трагічно загинув. Навіть богатир Василь Вірастюк зіграв роль силача у фільмі «Іван Сила». А віднедавна до них приєдналися й актори нашого театру. І не лише Роман Луцький, а й Надія Левченко, Володимир Пантелюк, Любов Ніколаєнко.
— Романе, як ви потрапили до класу Ростислава Держипільського, а відтак і до молодої когорти талановитих його учнів і акторів нашого театру?
— Закінчивши школу, я заявив батькам, що вступати до університету не планую. Вони були проти, але я їх переконав. Вирішив піти працювати. Не будь-куди, а на телебачення «Галичина». Пам’ятаю, як Ольга Бабій мені сказала: «Гарний, високий. Та, може, ти спершу підеш учитися, а відтак ми тебе візьмемо до себе на роботу». Про інститут мистецтв, до речі, мені також сказала вона. Отож спробував і вступив на режисуру. Але це було не моє. Перші два курси я тримався, а на третьому зрозумів, що мені цікава сцена. і тільки на п’ятому курсі я перевівся на акторський курс, уже не думав про «Галичину». Згодом мені вдалося потрапити до групи Ростислава Держипільського.
— А якою була ваша перша роль?
— У березні 2006 року це була роль у виставі «Шлюб по-італійськи». Я грав батька трьох дітей і сантехніка. Тепер смішно. Бо я був молодим дуже.
— Сьогодні у вас за плечима прекрасні ролі в нашому театрі і головні ролі у двох стрічках. Розкажіть, як ви потрапили на проби й отримали роль у фільмі «Параджанов»? Цей фільм Україна ж висунула на «Оскара».
— Кастинг-менеджер приїхала прямо до нас до театру. Дехто знав про це. Ми того дня якраз репетирували другого «Таксиста». Перерва 15 хвилин, ми зробили каву. Уже дзвінки — нам на репетицію. По дорозі до зали ми, довідавшись про її приїзд, забігли на пару хвилин на той кастинг — засвідчити візуально, розказати про себе. і все наче. Так насправді відбувається — спершу ніби знайомство, а тоді вже, може, покличуть на проби.
— Так швидко все відбувається?
— Так, просять щось розказати про себе, усміхнутися. Кілька кадрів. А потім уже режисер передивляється привезений кастинг-менеджером матеріал і за типажами вибираючи, каже: це, цей і цей мені підходятьѕ Викликають актора, дають дві-три сторінки тексту, і починається... Це вже проби. Власне кастинг-менеджери працюють на кілька студій. У них є база акторів, час від часу вони її оновлюють, шукаючи акторів у глибинці.
Торік на Одеському кінофестивалі відбулася всеукраїнська прем’єра фільму «Параджанов». Його бюджет — більше мільйона євро, спільно знімали Україна, Франція, Грузія та Вірменія. Найяскравішим у стрічці є епізод про зйомки фільму «Тіні забутих предків». За цей фільм Параджанова звинуватили у націоналізмі та запроторили до в’язниці. Однак він не зламався. З екрана геніальний режисер устами Сержа Аведікяна, дуже схожого на Параджанова, каже: «Який я український націоналіст? Я не дисидент, я художник. Я хочу створювати фільми, переповнені любов’ю».
— Романе, хоч фільм «Параджанов» вийшов першим, спочатку вас відібрали на фільм «Брати...». А як ви потрапили до культового фільму «Параджанов»?
— Усе відбулося практично одночасно. Після миттєвого відбору-кастингу вдома я поїхав уже на проби — до Києва на «Брати...» і мені ця ж кастинг-менеджер Алла Самойленко сказала, що днями буде кастинг на «Параджанова». і я вирішив, що піду, хоч і не знав ще тоді, чи пройшов на «Брати...».
— Перед «Параджановим» ви, напевно, переживали, бо ж ім’я зобов’язує.
— Я, прочитавши текст, здивувався, що я — ніби Юрій Іллєнко. Мені аж страшно стало. Почав вивчати все про Юрія Іллєнка. І спитав: «Як так? Я ж не схожий на нього». Але мені пояснили, що то художній фільм, а не документальний.
— Ви легко пройшли кастинг на роль Іллєнка?
— Напевно, так. Зі мною в парі одразу ж став працювати Серж Аведікян (виконавець ролі Сергія Параджанова — Авт.). Він такий фантастичний партнер... Мені хотілося підтягуватися до нього. Насправді на майданчику знімальному треба відпустити себе і наче бавитися. Так я і зробив на цих пробах. Я серйозно підготувався, вивчив текст. Там була така сценка, де я вискакую з клубу і відбувається сутичка. Я собі вже все придумав, як я зіграю бійку. А мене попросили просто відкласти текст і поімпровізувати. Балаян також брав участь у відборі й сказав навіть, що тут можна все.
— А після цього свята — спілкування з майстрами своєї справи — починається чекання і переживання?
— Я намагався, приїхавши додому, не думати про результат. Не зосереджуватися. Не акцентуватися. Але підсвідомість працюєѕ У мене відбувалося так: «Ага, сьогодні не подзвонили. Але добре, чого я думаю про це» і на третій, здається, день, коли я вже знав, що пройшов на «Брати...», півдесята ранку, я сплю, мені на 11 годину в театр, бачу сон: я в студії, де були проби. Поруч Серж Аведікян, ми підходимо до секретаря, у неї старі-старезні папки, і він мені зі своїм неросійським акцентом, — ми, до речі, там були такі два, хто мав проблеми з російською вимовою, — каже: «Піши». і моє прізвище заносять до списків обраних. Я прокидаюся, ловлю себе на думці — «як шкода, що це сон...» і хвилини через дві мені телефонують: вас затвердили. Вітаємо.
— А що було найважче на зйомках фільму «Параджанов»?
— Найважче було розмовляти російською мовою (усміхається ). Казали: підтягуй. і я підтягнув вимову.
— А досвід в кіно інший, ніж театральний?
— Роман Балаян зі мною поділився досвідом, як треба існувати в камері — трохи інакше, ніж на сцені. Я от, наприклад, знав, що в фільмі не треба перебільшувати, а грати, скажімо, «в мінус», а ще Балаян сказав: з’їдай закінчення, стишуйся. Багато цінних порад він мені дав.
— А ще які емоції дарує кіно? Вас захопило?
— А як ви думаєте? По-перше, не хочеш, аби все це закінчувалося. Хоч наприкінці дня ти виснажений. Найважче — то чекати. Буває від ранку у гримі треба чекати по шість годин. Просто чекати свого виходуѕ і бути готовим завжди. Та я отримував там величезне задоволення.
— У фільмі є сцена дуелі Параджанова та Іллєнка на гуцульських пістолях. Згодом, правда, стає зрозуміло, що то сон.
— Сцена видумана. Точно два товариші ніколи не думали стрілятися, та й у фільмі то все вигадка.
— Добре. У фільмі ваші герої — Іллєнко і Параджанов обмінюються словами «Ти геній». — «Ні, ти геній». Що у вашому розумінні означає це поняття?
— Я, чесно кажучи, й не думав. Геній у мистецтві — це людина, яка працює багато і високий результат їй дається легко. Талант можна ж і закопатиѕ Та геніїв завжди видно.
— А готовий продукт вам сподобався?
— Картинка. Візуально «Параджанов» мені сподобався більше, ніж сюжет. Це фільм не для широкого кола глядачів, не пригадую, чи він зібрав щось у прокаті, та фільм цей красивий, яскравий, він у мене асоціюється з жіночим кіно. Так, бо автором ідеї і сценаристом є Олена Фетісова. історію передано для жінок — їм би сподобалося. і ще це інтелектуальне кіно. Номіноване на «Оскара»...
— «Параджанов» — то таке красиве і незрозуміле кіно, котре професійною мовою називається арт-хауз. А от з-поміж новинок українського кінематографа, що вам здається таким, що може стати масовим кіно? Що може підживити надію на те, що українське кіно таки відродиться?
— Перше, що я скажу: завжди намагаюся дочекатися, коли фільм з’явиться в прокаті, бо дивитися фільми з інтернету — не те. Що з новинок мені найбільше сподобалося — це фільм «Іван Сила» Андрієнка. Чесно кажучи, я б також хотів у такому кіно попрацювати і воно вселяє надію на те, що буде в Україні різножанрове кіно. Коли вийшов цей фільм, я страшенно тішився. Він для широкого кола глядачів. Тоді паралельно з цим фільмом з’явився і «Параджанов», до речі, але наші івано-франівські два кінотеатри його не купили. Я не розумію, чому. У Львові «Параджанов» ішов у двох кінотеатрах. А у нас? На жаль, ні. і другий раз «Параджанов» уже не піде в прокат — такі закони комерції.
— Закони комерції і «закони» піратства...
— Так, усі «беруть» фільми в інтернеті. Мені, наприклад, знайомий якось каже: «Я вже подивився «Параджанова», ось тобі посилання». Але я не дивився, а почекав презентації в Києві, поїхав туди і подивився. А цікавий український фільм «Трубач» переглянути не встиг, то тепер хіба що в інтернеті можна подивитися. Там також, до речі, ірма Вітовська знялася.
Психологічну драму «Брати» створено компанією «Пронто Фільм» за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Стрічка «Брати: остання сповідь» розповідає історію двох старих немічних братів, які протягом сорока років ворогують, намагаючись пережити один одного. Але в їхньому житті з’являється жінкаѕ Сценарій стрічки написано за мотивами роману «Джмелиний мед» відомого шведського письменника Торрні Ліндррена. Стрічка стала дебютом у повнометражному кіно як для режисерки Вікторії Трофіменко, так і для більшості акторів цього фільму. Але дебютом фільм став не лише для знімальної групи, а й для самого Торрні Ліндррена. Це перша екранізація відомого роману, перекладеного на тридцять мов.
— Романе, фільм «Брати: остання сповідь» має надзвичайно цікаву історію народження. Звісно, книжка «Джмелиний мед» — не про гуцулів, та в молодої режисерки сценарій вималювався саме так. Але отримати дозвіл культового автора режисерці Вікторії Трофіменко вдалося дивом. Так щастить тільки молодим і відчайдушним талантам.
— Режисерка після прочитання книжки каже, що одразу знала: зніматиме гуцулів. Тому кастинг-менеджери для цього кіно шукали акторів із Західної України. Отож поїхали до Тернополя і до нас. Шукали нові типажі, бо ж фільм знімали в Карпатах.
— Ви бачили фільм?
— Ні, ні, не бачив. Я знявся, зробив свою роботу, і все.
— Хіба акторам не показують готову стрічку?
— Ні. Прокату ж іще не було. Думаю, скоро буде офіційна прем’єра. Акторові заплатили за роботу, і все. У нас не так, як в Америці, скажімо, де актор має свої відсотки також і за прокат фільму. У нас актор отримує лише гонорар за роботу. Більше того, актори підписують контракт про те, що автори фільму мають право використовувати фото, відео з акторами для будь-якої реклами, а актора це вже не стосується. А коли не підпишеш такий контракт, то і роботи в кіно не отримаєш. Спочатку фільм «Братиѕ» матиме фестивальну історію, наприклад, на фестивалі «Молодість», а відтак піде у прокат. Він уже брав участь у фестивалі на Гоа — на 44-му індійському фестивалі торік у листопаді, потім — у Шанхаї, а недавно на Московському міжнародному фестивалі він отримав приз російської кінокритики.
— Кажуть, із тисячі з лишком картин сімсот відмовилися від участі у Московському фестивалі. А фільм «Брати» взяв участь. Чому?
— Мене здивувало це. Вікторія Трофіменко писала у «Фейсбуці» про свої сумніви, чи їхати на Московський кінофестиваль. Порадившись із продюсером, вирішили все ж поїхати. «Краще поганий мир, ніж хороша війна». Там вони захищали Олега Сенцова. Відгуки були хороші. Та російські журналісти задавали різні запитання. А Вікторія Трофіменко одній журналістці сказала: «Коли у вашій країні був Беслан і «Норд-Ост», то в Україні оголосили траур». А Наталія Половинка, котра грала в фільмі, отримала приз «Срібний Георгій» за «найкращу жіночу роль».
— Виконавиця головної жіночої ролі Наталія Половинка, засновниця проекту «Майстерня пісні» та актриса, сказала, що в тексті є дуже багато світла і думки. Що цей фільм про сіль і цукор. Про сенс і пустоту. .
— Взагалі тепер кажуть, що ця стрічка є відродженням українського поетичного кіно. Треба подивитися.
— Як ви думаєте, що заважає розвиватися українському кіно? Є ж у нас ідеї і креативні молоді режисери.
— Так, є. Але бракує передовсім грошей. Коли ми проаналізуємо, скільки за рік зняли в Україні фільмів, то це немало, хоча і не так багато, безумовно. Але я, наприклад, не про всі чув. А люди, далекі від культури? Теж. Їм треба принести інформацію про новинки масового кіно на тарілочці. Бо пересічний глядач не цікавиться новинками кіно сам. А споживає те, що йому пропонують. Тому й дивляться російське та американське кіно. Всі бюджети американських фільмів мають ще бюджет рекламної кампанії — з 50 мільйонів доларів 25 віддають на промоцію. Щоб людина купилася, їй треба грамотно продати кінопродукт. У нас також це розуміють, але поки що не можуть віддати такі кошти на рекламу.
— Тобто коли б ми хотіли назвати нашим читачам хоча б п’ять причин дивитися українське кіно, то поки що «залізним» аргументом залишається лише наш патріотизм?
— Я розумію, як важливо бути патріотом. Але якщо взяти наш вітчизняний автопром, то не всі будуть патріотами. «Чому я буду їздити на українському авто, якщо є BMW? Так само і з кіно. Треба дати їм аргументи. А ми і так на весь світ показуємо свій патріотизм. Та я переконаний, що держава мала б більше виділяти коштів на культуру. А наразі так: усім роздали, все розділили, а залишки дамо на театр, скажімо.
— Ви згадали про театр і у вас засяяли очі. Навіть зіркові актори ніколи не полишають театр...
— У театрі цікаво. В кіно по-своєму цікаво. Я не повірю, коли актор театру відмовиться від зйомок у кіно. і ви не вірте. А мені б хотілося, коли ми говоримо про театр, притому що кіно і театр— це різні речі, сказати таке: ми потребуємо ширшої співпраці, виходити на міжнародний рівень. Щоб не було в кожному обласному центрі схожих один на одного театрів. Щоб кожен із театрів асоціювався з чимось неповторним.
— Але ж наш театр має своє неповторне обличчя.
— Так, це дуже добре. Я за наш театр дуже радію. Ми без роботи не сидимо, і це прекрасно. Я б хотів, щоб пройшли реформи. З цього все починається. Нормальна практика західного театру: є в театрі кістяк акторський. А при постановці нової роботи оголошується кастинг і набір акторів. Тоді буде життя і рух, актори триматимуть себе в прекрасній формі, будуть працювати високоякісно. Кожен актор намагатиметься показати себе якнайкраще, і якість вистав буде вищою. Нові обличчя і зірки — це притягує глядача. Попри мінуси і боязнь конкуренції це треба зробити.
— Романе, ви ділитеся своїми думками з колективом театру?
— Так багато хто думає, особливо серед молодих акторів. Нам не треба вигадувати щось нове, адже так працює весь світ. і успішно працює.
— А яка ваша улюблена вистава в нашому театрі?
— «Натусь» за Винниченком.
— А вас не «натягують» ваші колеги, мовляв, ви зірка кіно...
— Інколи Любомирович (Р. Держипільський. — Л. Т.) на репетиції в театрі може: «Романе, я не чую! Це не кіно...»
