Сергій Караванець: Містам щастить навесні і влітку


У проекті «Кропива» UFRA гуляє містом з цікавими людьми і розпитує про їхній особистий Франківськ. Ідеолог «Франківського півмарафону», стартапер, мандрівник і куратор проекту «Гарячий спорт» Сергій Караванець розповів про дикі й круті місця на окраїнах міста, чим йому не до вподоби вулиця Дністровська і як у Франківську потрапити в Білорусь.

Знаєш, що таке еластичність мозку? Вона сприяє тому, щоб знаходити неординарні рішення проблем, пише ufra. Є декілька порад, як зберегти мозок еластичним: не переглядати й не перечитувати ті самі фільми і книжки; знайомитися з різними людьми, а не зациклюватися на одному колі; подорожувати, звісно. Одна з вправ – не повертатись додому однією дорогою. Я почав практикувати цю штуку, ходити додому якимись незрозумілими вулицями. Тоді на звичні місця дивишся під зовсім іншими кутами.

А сьогодні під час ранкового кросу я знайшов таке місце у Франківську – просто зупинився і тащився від нього! Якщо бігти по вулиці Незалежності до моста, що над Бистрицею Надвірнянською, побачиш залізничний міст. Це напівдачний район, трохи дикий, а Бистриця – широка, голосна. Там круто!

Я живу на Шевченка. Мені дуже подобається цією вулицею повертатися додому після насиченого дня. Вона така тихенька, спокійна. Я її за це дуже люблю. І разом з цим боюся перенасититися. Тому намагаюся чергувати її з вулицями Чорновола, Коновальця чи Мазепи. І от їх я менше люблю.

Вони суто енергетично мені не подобаються, а раціонально це важко описати… Мазепи – брудна, забита трафіком, особливо вдень і через це я не можу абстрагуватися й споглядати архітектуру. Коновальця – абсолютно некрасива. На її початку ти бачиш кольорові вивіски, а далі – просто занедбані будинки. Є на ній, правда, корпус університету Короля Данила – єдине, що там милує мені око.

А Чорновола мені дуже подобалася раніше, бо там була «Химера».

Тренуватися я люблю коло озера. Тут кльово, хоча зараз частіше вибігаю в інші місця. Коли ти не насичуєшся місцем  – тоді воно класне.

Частенько тренуюся у Вовчинцях. Я вибігаю на гору, біжу по хребті – і звідти бачу ті всі Карпати й місто. Особливо на сході чи на заході сонця це дуже красиво. Так само, як їхати на Калуш, після Радіозаводу, якщо повернути праворуч – там видно все місто ще крутіше, ніж з Вовчинців.  Люблю на вєліку туди виїжджати.

Ще є класне місце – газомагістраль над залізничною колією, якщо їхати по Незалежності, як колії заходять за поворот. Студентами, ми туди вилазили, ноги звішували. А потім тікали від міліції. А ще, як на Набережній Стефаника перейти пішохідний міст, у теплу пору дуже круто сидіти на тих перилах.

Більшість часу я не маю змоги насолоджуватися моментом, жити тут і зараз, як буддизм заповідає.

Але деколи зупиняєшся, береш каву в центрі – і просто стоїш і намагаєшся ловити кайф від моментів, які деколи не любиш. На ці рух, метушню, галас дивишся з точки зору багатогранності життя, наскільки воно вирує. І насолоджуєшся.

Але коли маю змогу, я намагаюся тікати від цивілізації.

Я тікаю, коли бігаю. Це допомагає медитувати – ти перебуваєш тут і зараз. Зараз намагаюся бігати навколо міста. Наприклад, по набережній Надвірнянської Бистриці, яка має десь чотири кілометри в один бік. Часом вибігаю з Франківська, біжу на Тисменицю, пробігаю кілька сіл і з Вовчинців вибігаю.  Але не будемо про це, бо зараз розмова зійде на біг.

***

Мені зовсім не подобається територія критого ринку, де вулиці Новгородська, Дністровська. Той район мене верне. Але не тому, що вулиці чимось гірші. Там зосереджені такого «базарного» типу люди. Не мій тип абсолютно. Важко там з кимось знайти спільну мову.

В мене ще була ідея, аби замість всіх цих проповідей на перехресті Дністровської та Галицької пустити якісь мотивуючі аудіоподкасти, щоб люди могли послухати про конкретні навички або філософські питання про якість життя. Стоїш і слухаєш, як чувак відкрив свій бізнес, як заробив перший мільйон, як програв перший мільйон. Як накачати прес за три місяці, як виховати дитину правильно – оце було би круто.

Коли ми робитимемо спортивні події, то всіма силами виходитимемо на периферію. Якщо концентрувати увагу на центрі – райони ніколи не розвинуться, і люди там нічого не бачитимуть. Особливо треба бити на райони, бо там така журбинка. Я був з місяць тому на Набережній. Підходить до мене один: «Братішка, сиш! Дивись яка класна  цепочка, нада таку?». Я думав, таких чуваків уже немає. Тому райони треба розвивати. Зараз складно сказати, по якому району тобі класно ходити. Підходиш до кіосків – а там ті всі братішки.

Я виріс в районі вулиці Івасюка, де тепер «Арсен». Той район мені емоційно близький і ностальгійно-приємний. Але колись там не було ні «Епіцентру», ні «Арсену», а були городи.

Як ходили на річку, ми брали з собою полуниці, суниці, позички, господарі не дуже раді цьому були, але це частина гри. І Каскаду майже не було – може, хіба півтора будинки. 

***

Ми щодня ходимо й під ноги собі дивимося, а коли підняти очі на другий поверх Франківська – там стільки класного з’являється! Якісь балкончики, барельєфи, всі ці скульптури. Я досі щось нове бачу.

Містам щастить навесні і влітку, тому що всю не-красу компенсує зелень. Настає осінь – і зразу видно, яке це місто насправді. Зараз буде весна, всі недоліки, тріщини поховаються. Мине півроку – і знов. І ми живемо в такій циклічності. Я не знаю, що швидше відбувається – наші спроби впровадити щось прогресивне у місто та відбудувати його чи амортизація. Хотілося б, аби перше.

P. S.

Розкажу тобі історію, як потрапив у Франківську в Білорусь. Зима була, кінець грудня. Ми з другом пішли до його коледжу, що по об’їзній з Івасюка на Галицьку. Я запропонував повертатися короткою дорогою, якою ми колись ходили на річку. А там приватна територія, одноповерхову будинки, людей нема – всі на роботі, ранок. Тут бачимо – висить на хаті білоруський прапор. Думаємо: чого він тут? Ну, мабуть, білоруси живуть. Ідемо далі. Стоїть фура, набита картоплею. Ну, смішне співпадіння. Але далі ми не можемо вийти, блукаємо з повороту в поворот. І тут – машина з білоруськими номерами. Чорт! Ну що це таке? Ми попали в якусь маленьку Білорусь. Починаємо згадувати, де Франківськ на карті України, а де – Білорусь. Може, реально перетнули кордон? Нам по 16 років, і ми починаємо всерйоз думати про це! Ну вийшли ми зрештою звідти. Але отак з Франківська можна попасти в Білорусь.