Сімейна лікарка із Запоріжжя, яка два місяці провела в окупації, працює у Франківську
Анастасія Пилипенко - сімейна лікарка із запорізького села Новгородківка. Вона два місяці провела в окупації, а хворих приймала під конвоєм російських солдатів. Попри страх і небезпеку - вона не зрадила ані клятві Гіпократа, ані Батьківщині.
В цій франківській поліклініці Анастасія працює сімейним лікарем лише місяць. Але вже має постійних пацієнтів. І більшість з них - переселенці. Окрім скарг на здоров'я, лікарка цікавиться в кожного - звідки приїхали, йдеться в сюжеті Подробиць.
Анастасія Пилипенко, сімейна лікарка:
Люди коли кажуть Запорізька область, а завжди питаю звідки. Щоб почути Мелітополь. Були три жіночки з Мелітополя. І вони теж коли чують, що ти з Мелітополя - розуміємо один одного, те що ми пережили.
До великої війни Анастасія працювала сімейною лікаркою в селі Новгородківка, що біля Мелітополя.
Анастасія Пилипенко, сімейна лікарка:
Важко, тому що ти там один на все село. Ти і швидка допомога, і психолог, і педіатр. Люди знають де ти живеш і вночі можуть прийти якщо щось трапиться і зранку.
Та Анастасія запевняє: жодного разу не пошкодувала про вибір професії. Бо впевнена - бути медиком - то її покликання.
Анастасія Пилипенко, сімейна лікарка:
По батьковій лінії через покоління хтось медик - педіатр, стоматологи, педіатри, терапевти є. І я також з дитинства хотіла бути або лікарем або вчителем.
Бої за Мелітополь почалися 24 лютого. А вже 26 - росіяни - окупували місто. Анастасія протрималася там два місяці.
Анастасія Пилипенко, сімейна лікарка:
Вони прийшли в один день зі своїм телебаченням. І просили мене на камеру записати інтервʼю сказати, що у нас все добре, що ліки з Криму постачають. Я відмовилась. Був в цей момент страх, але я б не записала. - Чому? - Тому що я вважаю це як зрада.
Анастасія розповідає, спершу російські військові навідувалися в село раз на тиждень, потім все частіше. Щоразу перекривали всі виїзди. Обшукували хати, школи, дитсадки та амбулаторію.
Анастасія Пилипенко, сімейна лікарка:
Ходили по всім кабінетам, чи нема слідів крові, бентів. Просили списки АТОвців. Один раз військовий. Цілий день сидів на прийомі зі мною. Просто дивився хто приходить. Чи нема поранених. В чоловіків татуйоровки перевіряли на прийомі.
В амбулаторії працювали ще дві медсестри. Та через кілька тижнів одна із них виїхала. Невдовзі - почалися і проблеми із медикаментами. Перші кілька тижнів після окупації волонтерам ще вдавалося привозити ліки із Запоріжжя. Та згодом - росіяни закрили всі блокпости.
Анастасія Пилипенко, сімейна лікарка:
Ліків ставало все менше, і менше. Було за ліками приходили бабусі від тиску, валідол звичайний, таких ліків не було. І ділили таблетки на четверо. Важко звісно було і психологічно, і ти розумієш, що ти від цього не залежиш.
Чимдалі - ставало важче, зізнається Анастасія. Окупанти вимагали від медиків - переходити на їхній бік. Тоді і почали медпрацівники масово звільнятися та тікати на підконтрольні Україні території.
Анастасія Пилипенко, сімейна лікарка:
Спочатку педіатри, медсестри, сімейні лікарі саме з Мелітополя, з амбулаторії уходили. А по селах залишалися, бо там один лікар і більше нікого.
Думала виїхати - і Анастасія. Каже: в неї малолітній син, і мама діабетик на інсуліні. Та її постійно стримували думки про пацієнтів - не могла кинути людей без медичної допомоги..
Анастасія Пилипенко, сімейна лікарка:
Був переломний момент, у сусідньому селі - мій лікар-напарник. Вони приїхали до нього в амбулаторію російські військові, забрали із собою. Вивезли в поле і сказали ти йди, а ми будемо в тебе стріляти. Знущалися над ним.
Тож після цього випадку Анастасія наважилася виїхати...
Анастасія Пилипенко, сімейний лікар:
Їхати було важко, 21 російський блокпост.
В кінці квітня Анастасія із сином та мамою дістали до Запоріжжя, а потім у Франківськ. Трохи оговтавшись, взялася волонтерити. Разом із іншими медиками їздили по шелтерах та допомогали переселенцям. І ось вже місяць жінка працює сімейним лікарем в приватній поліклініці. Вони безкоштовно обслуговують військових, їхні родини та переселенців.
Станіслав Онищук, керівник першого добровольчого хірургічного шпиталю:
Люди, які працюють у нас, це теж люди, які постраждали від війни. Воно дає мотивацію, бачити оптимізм і продовжувати працювати людям, які мають лікарські знання, досвід і відчувають себе корисними і потрібними.
Станіслав розповідає, коли почалася війна, вони кинули клич по всій Україні, аби сформувати команду медиків-волонтерів. Відгукнулися майже півсотні лікарів.
Станіслав Онищук, керівник першого добровольчого хірургічного шпиталю:
Які їхали з Харкова, Києва, Маріуполя, багато хто з них приїзджали у Франківськ. Перші 5-6 місяців ми працювали без жодної копійки допомоги. Це була суто волонтерська робота. Ми працювали сім днів на тиждень без жодного вихідного.
Анастасія радіє, що і вона змогла докластися до спільної справи. Підтримує зв'язок жінка із своїми колишніми пацієнами з рідного села. Ті час від часу дзвонять - і просять медичної поради. Бо на окупованій території - катастрофічно бракує лікарів.
Анастасія Пилипенко, сімейна лікарка:
Там звʼязку немає українського. Тільки через якийсь месенджер якщо є впн, і то якшо є світло. Бо вони окупанти часто вимикають зв'язок, і неможливо. . В моєму селі медсетра залишилась і вона сама все, що вміє робить. Якщо якийсь гострий стан, швидка не виїзджає, тому що там лікарні перебудовані під шпиталь для окупантів.
Складна ситуація на окупованих териоріях і з ліками. Анастасія переконана: це не що інше, як геноцид українського народу. Тож вона сподівається, що ЗСУ скоро звільнять її рідний край від окупантів і все це жахіття припиниться.
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
