Як забезпечували себе галицькі жінки століття тому

У другій половині ХІХ століття перелік доступних для жінок професій не вирізнявся особливою різноманітністю.

З огляду на правові та звичаєві упередження щодо можливостей жінок обіймати певні посади, (вища освіта для галичанок стала доступною лише з середини 1890-х років), професійне життя тогочасних жінок нагадувало біг з багатьма перешкодами. Пише Іванка Федаш для "Фотографії Старого Лева".

Зацікавлення міськими робітницями виникало з огляду на щоразу більшу кількість працюючих жінок у місті та чималу конкуренцію в отриманні місця праці. Допомогою у пошуках роботи було засноване у 1877 р. польське товариство "Praca kobiet". Його українським аналогом став жіночий промисловий кооператив "Труд", заснований з ініціативи "Клубу русинок" у 1900 р. Ці організації мали на меті поєднати працю і навчання. Так до прикладу, кооператив "Труд" виробляв і продавав тканини і одяг, які виготовляли жінки, а на зароблені кошти заснував школу крою, шиття і бухгалтерії для тих, хто хотів освоїти відповідний фах. Заняття проводилися щодня з 15 до 17 год.

У 1898 р. газета "Dziennik Polski" опублікувала серію статей, присвячених львівським робітницям. Свою діяльність "Ankieta w sprawie robotnic chrzescijańskich" зосереджувала на зборі матеріалів шляхом опитування жінок, зайнятих професійно, про умови їх праці, кількість робочих годин і заробітків, якість життєвого рівня, ставлення працедавців і навіть проведення дозвілля. До роботи в анкетуванні було запрошено делегатів з 18-ти товариств міста без різниці політичних переконань.

В рамках згаданої ініціативи було опитано жінок різних професійних груп: швачок, гаптувальниць, виробниць рукавичок, прачок, прасувальниць, працівниць друкарень і палітурних цехів, рознощиць газет і робітниць на будівництві. Оплату праці опитаних визначала отримана освіта і попередній досвід. До прикладу, прасувальниця за місяць заробляла в середньому 21 золотий ринський. Проте, аби отримати таку посаду у пральні потрібно було попередньо пройти "науку", яка тривала близько місяця й обходилася учениці в 10 зол. ринських. Аналогічною ситуація була і у кравецтві. Попри те, що тривалість робочого дня жінок, зайнятих у цій сфері, складала не менше як 11 годин, вижити на зароблені суми без допомоги родичів було, фактично, неможливо.

Ще менші заробітки припадали на помічниць мулярів (їх робота полягала в носінні вапна, піску та робочого інвентаря майстрам) та працівниць цегелень (в їх обов'язки входило формування, обтинання та складання цегли). Вони за день роботи в середньому отримували 50 центів. Серед працюючих тут переважали неодружені дівчата віком від 13 років (до слова, за даними опитування, самостійно заробляти у місті могли починати від 11 років). Їхня робота була сезонною, тривала з квітня по вересень. Взимку, зайняті у цій сфері жінки, наймалися домашніми служницями.

Служба була однією з найбільш затребуваних, однак від цього не найбільш високооплачуваних, професій для жінок у місті. У домах інтелігенції, багатших міщан вони працювали в якості помічниць у господарстві, кухарок чи мамок-годувальниць. До мінусів служби, звично, зараховували незахищеність працівниць від можливих визисків господарів домів, в яких вони працювали. Натомість, роботодавці нерідко скаржилися на неможливість знайти "порядну" служницю, натякаючи на очікувані від людей такого фаху нечесність чи неморальність.

У переліку найпоширеніших скарг, які називали анкетовані робітниці, були побиття, лайки, великі грошові штрафи за запізнення чи інші порушення робочого порядку, а також "брутальність" і "небачена зухвалість" з боку роботодавців чи інших чоловіків на роботі. На питання про читання книжок чи газет на дозвіллі (було актуальним лише за наявності освіти), більшість відповідала, що після 12 чи навіть 14-ти годинного робочого дня не мали на це ані сил, ані бажання.