Блаженні гнані за правду…
Отець Роман Лиско — наймолодший з беатифікованих осіб Української Греко-Католицької Церкви. Пригадуєте, його беатифікація відбулася в червні 2001 року, коли до Львова приїздив Папа Римський Іван-Павло ІІ? А вчора (18 серпня) у Городку — рідному містечку блаженного священномученика — зібралися громада й родина, аби відзначити 100-річчя від дня його уродин.
Своїми думками з цієї нагоди поділилася з читачами «Zбруч» онука отця Романа Лиска Олена Нечвідова, яка є постійною авторкою нашого видання.
«Знайомлячись із матеріалами про отця Романа на правах онучки, звертаю увагу на деталі, щемкі та родинні. Світлини, які бачила десятиліттями на стінах, у фотоальбомах, раптом починають промовляти болем і тугою.
Ось ця, наприклад, зроблена за два тижні до арешту, перша і остання у вузькому родинному колі. Мій батько, Олесь, крайній справа, серйозний і напружений, немовби відчуває, що йому, як найстаршому, незабаром доведеться стати головною підтримкою для мами, братика Любчика та сестрички Дзвінки.
Уже четвертий рік тривало насильницьке знищення Української Греко-Католицької Церкви. На той час о. Роман Лиско був парохом села Белзець (тепер Гончарівка) на Золочівщині. Радянська влада шляхом шантажу і переслідувань сподівалася схилити його перейти до Російської Православної Церкви. Маючи підтримку в особі батька о. Володимира Лиска, декана Золочівського, та глибоку віру, 35-річний парох не зламався. Йому заборонили правити, закрили церкву та шукали зручного приводу заарештувати.
Родина Лисків. Маленький Роман — другий зліва серед дітей на землі
Сім'я Лисків змушена була покинути Гончарівку та оселитися у Городку, на малій батьківщині о. Романа. Там мій дідусь не припиняв служіння, хоч і конспіративно. На той час вже майже всі Владики були заарештовані.
8 вересня 1949 став найдраматичнішим днем для бабці Нелі та трійка їхніх з отцем Романом дітей. МГБісти увірвалися до хати, цілу ніч проводили обшук, шукаючи націоналістичну та антирадянську літературу, а над ранок забрали чоловіка і батька… Назавжди! Діти ніколи не забували татове останнє напуття: «Слухайте маму».
Моїй бабці тепер вже 92 роки, але вона добре пам'ятає ту чорну ніч, яка забрала у неї чоловіка. Як паралізована, заніміло дивилася на весь той безлад, що залишили кагебісти.
Згодом слідчі об'їжджали довколишні села, у яких служив о. Роман, і випитували людей, щоб знайти компромат на їхнього душпастиря. Люди ж по щирості розповідали все, як на духу, чим «видавали» свого пароха. Парафіянам було що згадати: і те як порятував не одного чоловіка, якого хотіли вивезти до Німеччини, брав до себе на роботу, аби ті мали як прогодувати сім'ї, навчав духовних пісень та історії України.
Тюрма на Лонцького — місце, де розбивалися надії та людські долі. Там почалися нескінченні дні і ночі священика, який своєю непоступливістю став загрозою для цілого комуно-сталінського режиму. До травня 1950 року рідні хоч іноді мали змогу направляти йому передачі, на які він стисло відповідав: «Дякую. Роман.» Але згодом все припинилося. Невідання і заборони. Лише у 1956 році на запит до Ворошилова Неоніла Лиско отримала відповідь: «Что по делу Лыско Романа Владимировича, умершего 14 октября 1949 года от паралича сердца, прокуратурой Львовской области призведено дополнительное расследование и дело Лыско Р.В. 26 октября 1955г. прекращено не за смертью обвиняемого, а за недоказанностью обвинения. Таким образом, Лыско считается реабилитированным». Ось так система реабілітовувала, попередньо позбавивши життя.
Причина смерті мого дідуся Романа теж викликає дискусії. Він ніколи не хворів на серце, був міцної тілобудови і займався спортом, що ніяк не поєднується з версією паралічу серця. Існує підозра, що він збожеволів від тортур. Історик Микола Дубас у своїх дослідженнях пише про те, що у тюрмі довго чули, як якийсь священник на увесь голос співав псалми: «А ще таким відгомоном тих років залящав у вухах і пронизив душу спів — речитатив уривків літургії, акафістів, кондаків, тропарів, що тоді, десь у серпні–вересні 1949 року впродовж декількох днів, то посилюючись, то затихаючи, лунали на всю тюрму, напевно, з якоїсь камери одиночки. Було очевидно: їх виголошує-вигукує якийсь збожеволілий від катувань священик. Хто він, ми тоді не знали. Нині є всі підстави стверджувати, що тим священиком-мучеником був о. Роман Лиско».
Бабця Неля і дідусева сестра Володимира так вірили у це, що після повідомлення про смерть о.Романа роками ходили до місцевих психіатричних лікарень з надією знайти свого мученика серед тих, хто втратив пам'ять. Але марно.
Третя версія загибелі є не менш драматичною: отця Романа могли живцем замурувати в стінах тюрми на Лонцького, про що також є здогади тих, хто сиділи з ним у камері.
«Затрубіть трубою, ангели-лики.
Смертію святою гине смерть навіки», —
писав в одній з власних духовних пісень о. Роман Лиско. Його вибір був на користь життя, він чинив так, ніби смерті немає. Так чинить по-справжньому духовна особа, посвячена і наближена до Істини.
Пам'ятний знак у Городку
Отже, ще одна дата української драматичної історії, яка сьогодні оживає по-новому на тлі подій новітньої історії України. Приклад Блаженного священомученика Романа Лиска нині відлунює у болях українських втрат і в звитязі наших перемог. Ціна вибору «бути українцем» завжди була високою, співмірною з людським життям і долею цілої нації. Схиляємо голови і серця у світлій пам'яті про героїв, випрямляємо спини з гідністю і честю перед немилосердними вітрами історії».
