Будні волонтера. Надвірнянець Віталій Котляров повернувся із 30-ї поїздки на Донбас

Надвірнянець Віталій Котляров зовсім недавно повернувся із зони АТО. Ця поїздка була вже тридцятою. Ще не встиг добре відіспатись, а вже збирає допомогу, аби їхати знову.

Віталію — 46, за фахом геолог. До війська його забракувала медицина. Тому з червня 2014-го разом з іншими надвірнянськими волонтерами збирає та возить передачі на Схід — у різні куточки, для різних підрозділів. Вони вже доправили бійцям сотні тон харчів, одягу, ліків, кілька одиниць техніки, пише Репортер.

Аби працювати офіційно, у вересні 2014-го створили БО «Надвірнянський фонд сприяння армії». Окрім допомоги в АТО, фонд підтримує родини бійців, поранених, демобілізованих і тих, хто у відпустці.

У 30-й поїздці Віталій з побратимами відвідав 28 та 24 окремі мехбригади, які зараз біля Станиці Луганської та в районі Сєвєродонецька. Волонтери там уже не вперше.

Далі Віталій розкаже сам…

Ця поїздка обійшлась у 7000 грн: ремонт, солярка, кава по дорозі, колесо залатати. Накрутили 3470 км. Але те, що привезли, вартує вдесятеро більше.

Реанімували їм санітарне авто — замінили мотор, радіатор, передній міст. Бо для медиків транспорт — усе.

Відкачали хлопцям 24-ї з чотирьох бліндажів воду. Все почало розмерзатися, пішли дощі й затопило — по стелю. А хлопці вже майже дембелі, десь там на дні броніки, каски, хоч пірнай, бо треба ж здавати! Добу відкачували. Харчів дві тони навезли. Наприклад, 200 л вареників наліпили діти з Цуцилівської і Тисменичанської шкіл.

А іменні посилки від дружин, матерів, сестер, наречених. Стільки щастя було! То неоціненно.

Охочих їхати не бракує, але багатьом відмовляю, бо екскурсіями не займаюсь. Їдемо раціонально — троє людей, доба без зупинок. Один їде, другий контролює, аби не заснув, а третій відсипається. І так по колу. Команда часто змінюється, бо комусь не завжди виходить. Зі мною постійно їздить автомеханік Василь Майхарович, золоті руки — ремонтує все!

Дорогу вже вивчили. Знаємо кожну яму. На початках, коли не було чіткої лінії фронту, їздили по так званих сірих зонах, могли й до сепаратистів втрапити.

Одного разу проїхали блокпост — без прапора, без нічого. Заїхали за Амвросіївку, пропустили поворот і поїхали у бік Савур-могили. Колії, переїзд, далі будка залізнична. Виходить чоловік у формі. Ми йому: «Слава Україні!». Той розвертається і біжить. Зрозуміли, щось не те, розвернулись — і по газах. Зараз всюди блокпости, на той бік так просто не заїдеш.

Від хлопців повертаємо до місцевих. У селі під Станицею живе жіночка, до якої наші вояки ходять митися. Багато дітей, онуків. І їм завезли харчів, а також шкільні портфельчики, взуття, одяг.

Там більшість людей затуркані. До Станиці Луганської з Луганська через коридор приходить багато люду — за продуктами, до банкоматів. Усе змітають. Один із наших побачив старшу жіночку з важкими сумками, взявся помогти. Та йому: «Спасіба. Воєнниє?». «Ні, волонтери, привезли допомогу». «С Расіі?». У того щелепа відпала. «З Івано-Франківська — бандерівці!». Бабця з тими сумками від нього аж побігла. Насправді, це сумно.

Там інформаційний голод. І бійцям не вистачає якоїсь газети, журналу. Стараємося зараз возити супутникові антени, тюнери, аби ловили щось українське, хоч не завжди вдається, бо й мобільний зв’язок глушать.

У районі Станиці Луганської відносно спокійно, але чути постійні перестрілки. Зараз найбільша небезпека — міни. Коли ми були, двоє хлопців підірвалися, один з них майор. Підірвався недалеко від бази, у селі, звернув десь невдало.

Там тих мін понатикано в такі місця, що й не подумав би. І то такі, що не розмінуєш — лише підрив. А як, коли вона серед села? Саморобних багато. Бачили таку — розтяжка зроблена на основі великого артилерійського снаряду 122 калібру. Цілий фугас.

Вночі з того боку лазерами палять наші тепловізори. На власні очі бачили. Запускають такі блакитні лазери, які б’ють на кілька кілометрів. Ці промені палять матриці тепловізорів і ті виходять з ладу. Лазер змонтований на машині, переміщається по всій лінії фронту. Вони ж приблизно знають наші опорні пункти й туди тим лазером цілять. Раніше такого ніхто не бачив.

Кожної поїздки бачу ОБСЄшників. Вони базуються десь у Краматорську. Принаймні з того боку їдуть. Зранку роз’їжджаються по фронту, ввечері вертаються, вночі їх нема. Тому й війна така — нічна. Постійні обстріли, диверсії.

Зараз помагають волонтерити хлопці, які вже відслужили. От, демобілізований товариш з ремонтом мотора для санітарки дуже поміг, дістав запчастини. Передостанню поїздку робили з обласною спілкою ветеранів АТО та з бійцями з села Красна Надвірнянського району. Їхали трьома машинами. Вони організували 20-тонну, везли дрова, воду, кабіну до КамАЗу. З цього села — 30 атошників!

Що далі, то тугіше щось випросити для хлопців. Люди вже не мають того морального підйому. Спершу всі помагали, бо хотіли швидкої перемоги, аби ми вже будували нормальну Україну. А потім, особливо, після Мінських домовленостей, війна перейшла у щось незрозуміле, затяжне. Плюс заяви влади вводять людей у блуд. Наприклад, про те, що вони могли би справитись і без волонтерів, що в армії все є, бійці ні в чому не мають потреби. Брехня. Я їжджу, бачу.

Бракує налагодженої волонтерської сітки. Більшість як була окремо, так і нині. Ми співпрацюємо з богородчанцями, ГО «Майдан» у Бурштині, ГО «Допоможемо Україні разом» чи «Промінь-ІФ» з Франківська. Останні дуже виручили з пальним, бо вже все було — крім пального.

Більшість думає, що вже не треба помагати. Треба! Люді як воювали, так і воюють. Я би сказав, що десь проблем стало навіть більше.

Нинішні мобілізовані — це не добровольці з перших хвиль. Ті були вмотивовані, мали сильний стрижень. А нинішніх мобілізованих, як напівзмусили, їх треба тримати в тонусі — бо може пити, занепасти духом. Тоді не служба, а мука, відбування. Вони мусять знати, що вони потрібні, за них дбають.

Кума у мене воює, сапер, хоч і брали як медика. Третій раз до неї повертаю. Вона біля Сєвєродонецька служить.

У полку «Азов», у мехбаті, зустрів земляка — з Тлумаччини. Дідо — 62 роки, пішов воювати! Має псевдо «Зуб», затятий козарлюга. Якби у цивільному зустріти його на вулицях Франківська, то в житті б не подумав, що то вояка — звичайний собі дідусь. А там — форма, автомат, мова бадьора. Дуже молодий духом. Заряджає тим інших.

Постійно повертаю на те місце, де загинув мій найкращий друг — Віктор Бурка. Там хрест поставили, тож свічку запалю, помолюся. Він киянин, вчилися разом на геологічному у Львові. Відбули разом усі революції — на Граніті, Помаранчеву, Гідності. Він з Майдану пішов у батальйон імені Кульчицького. Звільняв Слов’янськ, Попасну, таке пройшов…

На початку 2015-го треба було міняти хлопців в АТО, аби ті на Різдво додому поїхали. Він зголосився добровольцем. Перед самим Артемівськом їхній автобус врізався у зустрічну машину, що везла боєприпаси. Загинули 13 людей… Зараз з одногрупниками всіляко підтримуємо його родину.

Дратує, коли питають, чи нам за це платять, чи поза очі розповідають різні небилиці про наживу. Перше — хай в очі скажуть. Друге — поїдь разочок сам. Є багато людей, які бралися за волонтерство і відходили, бо тяжко й невдячно.

Такі чутки — гірше, ніж те, що твориться на війні. Там легше. Там ти насамперед людина — мова, віра, західняк, східняк, мобілізований, доброволець, неголений, обдертий, брудний — нема різниці.

Я майже два роки живу одною ногою там, іншою тут. Розумію шок хлопців, які приходять у відпустку. З війни — ніби в іншу реальність. Люди, пам’ятайте про війну. Пам’ятайте, що її нема тут, бо там тримають оборону. Скільки триматимуть — залежить від нас усіх.

Закликаю всіх волонтерів до співпраці. Нас тут багато, але я, може, один із небагатьох, у кого є свій транспорт. Уже було кілька спільних волонтерських поїздок. Одному важко, а гуртом можна все.