Чому Майдан не на часі
Що гірше наше становище, то сильніше ми прагнемо чудесного порятунку у вигляді Майдану-3
Ідея влаштувати владі Майдан-3 знаходить дедалі більше прибічників. Нещодавно у столиці вже лунали заклики штурмувати Міноборони, а головою міністерства проголосити комбата Семенченка. Президентові і уряду погрожують походом добровольчих батальйонів на Київ, а непогамовні активісти пророкують «революцію» вже восени.
Емоції цих людей цілком зрозумілі. Нова влада справді не виправдовує очікувань. Чому досі не арештовано лідерів і спонсорів сепаратизму? Чому керівництво АТО припускається помилок, що межують з саботажем? Чому солдати воюють фактично за власний кошт? Претензій до керівництва країни багато, і вони серйозні, як ніколи. Якщо взимку на карту були поставлені євроінтеграція і громадянські свободи, то тепер під питанням – саме існування України як держави. Суспільство перебуває у страшній напрузі і прагне радикальних дій, які швидко змінять ситуацію на краще.
Хід думок адептів Майдану-3 нагадує дитячий. Діти щиріші за дорослих і гостріше відчувають несправедливість, але вони не завжди розрізняють мету і результат. Мета – це те, що ми хочемо отримати внаслідок певних дій, а результат – те, що ми отримаємо насправді. На відміну від дітей, дорослі знають, наскільки рідко перше збігається з другим. І в цьому випадку різниця буде абсолютною. Вочевидь, прибічники Майдану-3 керуються благородними мотивами. Провести люстрацію, притягти до відповідальності сепаратистів, звільнити некомпетентних генералів – все це потрібно для порятунку країни. Але результат імовірної осінньої революції буде протилежним.
Безсумнівно, наша держава неефективна. Бюрократія наскрізь корумпована, а законодавча база часто гальмує прийняття рішень. Військове чиновництво також справляє гнітюче враження – розкладання зачепило і генералів, і воєнкомів. Далекі від ідеалу і можновладці. В кращому разі більшість із них загрузла у клановій борні, а дехто взагалі займається підривною роботою. А розплачуватися за це доводиться нам. Не дивно, що доведені до відчаю українці ладні бити шибки у Міноборони, аби хоч трохи «збити» цю страшну ціну.
Однак Україна – не у геополітичному вакуумі, у нас йде війна. Тому рішення треба приймати і втілювати якомога швидше, бо на фронті лік іде на години. Міжнародні перемовини, від яких напряму залежить доля України, також вимагають оперативного реагування керівництва держави. В цих процесах задіяні не лише топ-чиновники і профільні міністерства, а вся державна машина – від Міноборони до Пенсійного фонду, від Адміністрації президента до міськради десь на Донбасі. Не важко спрогнозувати, що антиурядове повстання спричинить дестабілізацію державної машини, а отже – падіння її і без того невисокої ефективності. Чи допоможе дестабілізація тилу нашим військовим на фронті? Чи підсилить народний бунт позиції України у світі? Питання риторичні.
Також варто враховувати, що український держапарат тримається на особистих і кланових лояльностях. Нова влада зробила все можливе, аби після Майдану-2 опанувати держапарат якнайшвидше. Але поки на ключові посади розставляли лояльних людей і «прогинали» під себе решту, силовики не знали, чиї накази виконувати, а регіональне керівництво вичікувало, чи втримається у своїх кріслах революційний уряд. Короткочасної дестабілізації вертикалі влади виявилося достатньо, аби сепаратистський бунт в Донбасі став успішним.
А тепер уявімо, що станеться з країною, якщо зруйнувати вертикаль влади просто зараз. Навіть якщо Майдан-3 приведе в кабінети Міноборони досвідчених і патріотичних генералів, в уряд – геніальних міністрів, а президентом стане воскреслий Джордж Вашингтон, швидко перезавантажити держапарат не вийде. Для цього потрібні щонайменш місяці, яких у воюючої України немає. І Путін чекати не буде.
Наслідки Майдану-3 для України будуть такими ж, як наслідки революції 1917-го для Російської імперії: розвал фронту, військова поразка і втрата територій. Звичайно, ми і зараз платимо величезну ціну за неефективність нашого керівництва. Читати повідомлення про те, як ми втрачаємо Донбас, як наші хлопці гинуть у котлах і тижнями сидять в оточенні, нестерпно. Але якщо наш терпець урветься, їх загине ще більше. А де потім зупиняться російські війська – взагалі невідомо. Очевидно, що антиурядове повстання у воюючій країні – це подарунок ворогові. Але чому декому так кортить знову вийти на Майдан?
Якщо Майдан-2 і нагадував казку, то це була казка братів Грімм, у якій дива супроводжуються жахіттями, а пригоди – стражданням. Навряд чи більшість його учасників справді хоче пережити таку «казку» ще раз. Але за роки незалежності українське суспільство тільки двічі добивалося суттєвих змін в державі, і обидва рази це були Майдани. Наше громадянське суспільство знаходиться у зародку і поки не може системно впливати на державу. Ми вміємо скидати владу або мовчки робити за чиновників їхню роботу, але ще не знаємо, як змусити їх працювати на користь країни. Тому в критичних ситуаціях ми звертаємося до свого колективного досвіду і не знаходимо там нічого, окрім шин, «коктейлів» та бруківки.
Проглядає в нашій революційності й інший мотив. Попри усі «але», двічі Майдан вже спрацював. Першого разу ми не пустили до влади Януковича, а другого – повалили його хамський режим. Це були справді великі звершення і славні сторінки нашої історії. Не дивно, що певна частина українців увірувала не лише у власні сили, але і в чудотворний ефект Майдану. «В будь-якій незрозумілій ситуації будуй барикаду», – жартували у березні одні, а інші вже почали сповідувати новітній карго-культ. Однак барикади непогано захищають від «Беркуту», але зовсім не захищають від тендерних махінацій, розкрадання бюджетних коштів і чиновницького головотяпства. Певна частина українців це вже зрозуміла, але в суспільстві досі жевріє надія на чудотворний ефект палаючих шин.
Що гірше наше становище, то сильніше ми прагнемо чудесного порятунку, покладаючись на Майдан-3, десант НАТО у Маріуполі, китайське вторгнення у Росію. Зі Сходу на нас сунуть російські війська, на Заході мляво вовтузяться «стурбовані» союзники, а наше власне керівництво викликає більше підозр, ніж надій. Перестати сподіватися на чудо – значить змиритися з тим, що ціна свободи буде або страшною, або дуже страшною. Але чудес, на жаль, не буває: у цей момент історії ми мусимо обирати не між добрим і поганим, а між поганим і ще гіршим. І цей вибір нам треба нарешті зробити. А з винними ми поквитаємося після війни
