Дивна війна на Донбасі. Хто виграв від «перемир’я»?

«Дивною війною» в Європі називали ті бойові дії, що почалися після оголошення 3 вересня 1939 року Британією і Францією війни нацистській Німеччини. Союзні війська на суходолі поводилися тоді вкрай пасивно, хоча на морі й повітрі боротьба була доволі гострою. Британці і французи тоді розраховували відсидітися за неприступною, як уважалося, лінією Мажино.

Українське суспільство не знає, на що насправді розраховує президент і верховний головнокомандувач Петро Порошенко, якої стратегії він дотримується. Поки що Україна лише реагує на воєнно-політичну активність Росії та її маріонеток у Донбаському регіоні. Цілий місяць під час загарбання Криму найвище керівництво в Києві перебувало в стані розгубленості, що зберігався і під час початку бурхливих подій на Донбасі. Власне, тоді Україна мала реальний шанс знищити збройні формування так званих «ЛНР» і «ДНР» протягом місяця, коли вони ще відрізнялися очевидною імпровізованістю і мали на озброєнні лише легку стрілецьку зброю. Однак діяти треба було так, як офіційна влада в Києві діяти не здатна: сміливо, швидко, рішуче і енергійно. Судячи з усього, Турчинов, Яценюк, а згодом і Порошенко сподівалися вирішити питання без бойового протистояння через всілякі залаштункові домовленості. Вони боялися брати на себе відповідальність і ставити на кін власну кар’єру і навіть життя.

Тактика неквапливого витіснення супротивника забрала в України те, що часто є на війні найдорожчим – час. За цей час сепаратисти і Росія зуміли структурувати свої формування, озброїти їх російськими танками, реактивними системами залпового вогню, важкою артилерією і системами ППО. Замість розрізнених банд постала терористична армія. Україна дозволила втягнути себе у тривалий конфлікт на виснаження. Українські війська скуті на сході, а повномасштабне вторгнення російської армії залишається цілком актуальною загрозою.

Потрібно не імітувати війну, а воювати по-справжньому

Якби київська центральна влада діяла стрімко, вона могла б поставити Російську Федерацію перед доконаним фактом: «ЛНР» і «ДНР» розбиті й Кремль вже немає кого підтримувати на сході України, немає за ким ховатися, а треба наважуватися на дії з відкритим забралом, коли вже ніхто не мав би сумніву, що в Україні діють саме російські війська.

Нині в «ДНР» і «ЛНР» створено потужне наступальне угруповання російських військ. Після так званих виборів на цих теренах (незалежно від наявності чи відсутності формального визнання), Росія має можливість наступати у глибину України, штовхаючи перед своїми солдатами два муляжі: на одному написано – «ДНР», на другому – «ЛНР». Путін досі відмовляється визнавати факт перебування в Україні російських армійських з’єднань. Навіть на останньому саміті в Австралії він заявив господарям, що Росія не може вивести свої війська з України, бо «їх там немає».

Псевдореспубліки виступають як російські військові і політичні анклави, як плацдарми для подальшої агресії. Якби київська влада не імітувала війну, а воювала по-справжньому – цих плацдармів не було б. А тепер через українські позиції у бік «ДНР» і «ЛНР» йдуть бензовози, котрі заправляють танки і САУ терористів, а вони атакують українських солдатів. Ще один елемент «дивної війни»…

За період «перемир’я» територія «ДНР» і «ЛНР» збільшилися на кілька тисяч квадратних кілометрів. Зрозуміло, що потрібен справжній фронт, а не імпровізація.

Досі залишається незрозумілим, чому, коли бойовики Гіркіна (Стрєлкова) вийшли з міста Слов’янська і попрямували на Донецьк, цю довжелезну колону ніхто не піддав артилерійському і авіаційному нападу, щоб після того просто нікому стало б утримувати Донецьк і протистояти там українським військам. Досі немає пояснень, звинувачень і відповідальних. А без чіткого і безжального аналізу таких дивних випадків ця «дивна війна» буде дедалі більше ставати для України трагічною, незважаючи на героїзм і патріотизм солдатів, офіцерів і добровольців.

Що далі?

Солдати і добровольці часто скаржаться волонтерам на злочинні накази і бездарне командування. Складається враження, що в Києві хочуть виграти війну, не воюючи, не діючи за всіма правилами воєнного мистецтва, не оголошуючи воєнний стан, не переводячи всю країну на воєнні рейки, постійно стримуючи українських військових, не даючи їм наступати.

«Нашим військовим в АТО забороняють перемагати, забороняють робити ті речі, які треба робити на війні», – сказав екс-міністр закордонних справ України Володимир Огризко.

Взагалі, можливі два варіанти: 1) воюємо, 2) не воюємо. Петро Порошенко знайшов якийсь третій, проміжний варіант між ними.

Внаслідок хронічних «припинень вогню» з українського боку, коли забороняють відстрілюватися, українські солдати стають безпорадними мішенями для терористів і гинуть не в боях, а під обстрілами ворога.

Відомий блогер Юрій Бутусов зазначив: «Російські війська ведуть неконтактну війну, завдаючи нам великих втрат. Наша артилерія практично не працює. Завдання Кремля полягає в тому, щоб тримати Україну в постійній напрузі».

Дивно, чому українські сили не ведуть диверсійної війни на теренах, що контролюються терористами, не знищують важку артилерію і «гради» ворога, чому не ведеться хрестоматійна контрбатарейна боротьба, чому нічого ефективного не протиставлено тактиці супротивника…

Щоб виграти війну – треба воювати і прагнути перемоги

А як зазначили у студії Савіка Шустера на «Першому національному телеканал» і 66% глядачів, влада не має політичної волі для перетворення України. І тим більше не демонструє таку, щоб збройно захистити державу. Однак доля нинішнього парламенту і чинного президента безпосередньо пов’язана з цією війною за Незалежність, яка може дати Україні зовсім іншу владу та іншу систему державного устрою. Війна – це велетенський національний іспит для цілого суспільства та його владної еліти. Поки що зарано говорити про його успішне складання…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА, Радіо Свобода