«Хахли ваюют лучше...»
.jpg)
Російські найманці вражені стійкістю українських бійців.
З одного боку цього хлопця в камуфляжі за руку тримала дівчина, з другого — старша жінка, зрозуміло, мама. Щось підказало мені, що цей молодий чоловік явно з фронту. Не помилився. Петро (ім’я змінено) — боєць легендарного добровольчого батальйону «Айдар» і на війні чи не з самого її початку. До речі, він не з Івано-Франківська, а з Донеччини, тому й не розголошуємо його даних, адже там залишилися рідні. Між іншим, чудово розмовляє українською мовою, хоча, наскільки я зрозумів, етнічний росіянин. Але Україна є його Батьківщиною, і він не бажає, щоби тут господарювали різні зайди. Зрештою, у нього, очевидно, просто в крові є почуття справедливості й усвідомлення того, що її потрібно захищати. Можливо, це передалося від діда, який ще у 16 літ також пішов добровольцем на війну.
«Айдарівець» рветься у бій
«Він був розвідником», — з гордістю уточнює Петро, і сам він також свого часу служив у армії, точніше, в морській піхоті. і це при тому всьому, що ще в підлітковому віці — у 14 років — переніс інфаркт.
Як тільки почався Майдан, хлопець був уже там, причому побував у найбільш гарячих точках, у тому числі й на інститутській вул., 18 лютого. Звідти його привезли до Івано-Франківська на лікування, бо там перебували медики з нашої першої міської лікарні. За словами Петра, вони, передусім лікар Гучко, буквально витягли його з того світу. Отож і тепер, коли зазнав чергового поранення уже на війні, то знову йому організували лікування у нас, на Прикарпатті.
А про те, що син воює, мама дізналася лишень тоді, коли він уже був поранений. і в чому була, бо небезпечно вдома зізнаватися, куди їхала, примчала до сина. Зрештою, про неї окрема розповідь, бо сталося так, що перед випадковою моєю зустріччю з Петром наша журналістка побувала в готелі «Бандерштадт», де живуть переселенці, і розмовляла там саме з цією жінкою.
Що стосується дівчини Петра, то вона, як виявилося, наша, місцева. Чи познайомилися ще під час його першого перебування в Івано-Франківську, чи вже тепер, не уточнював. Головне — вони були щасливі. Хоча в той момент не зовсім, адже Петро того дня повертався у свій батальйон.
Про бої говорить дуже скупо. Але з його слів я прикинув, що з майже шести місяців, які він у «Айдарі», половина минула в активних бойових діях. Адже Петро є старшим диверсійно-штурмової групи із 12 бійців. Кістяк — це ті хлопці, з якими він був на Майдані. За географією та національністю він дуже різноманітний — від чеченця до громадянки Росії. Вона у групі — снайпер. Одна з небагатьох, котра залишилася живою, коли машина, в якій перебували Петрові побратими, наїхала на «фугас». Один із бійців встиг в останній момент закрити собою дівчину... Коли це сталося, Петро вже лікувався після поранення у нас, на Прикарпатті. Про цей випадок хлопець розповів уже наприкінці нашої розмови, і така в його голосі була гіркота, що словами не передати. А мама, почувши деякі прізвища, заплакала, бо ж декого із загиблих знала особисто, причому дуже близько, ще з майданівських подій.
Вже з самої назви — диверсійно-штурмова група — зрозуміло, що Петро і його бійці першими йшли в наступ, проводили розвідку, знищували снайперів, коректувальників вогню тощо.
— Пам’ятаєте, якось на Україну зайшла з Росії колона з 50 танків? — радше риторично запитує юнак і потім з гордістю додає: — Отож їх уже на два стало менше. Наша група постаралась...
У відомому бою за містечко Щастя вони також брали участь. Нагадаю, що саме після цього бою заговорили про батальйон «Айдар», правда, здебільшого у зв’язку не стільки з перемогою, а з втратами, яких зазнав підрозділ, потрапивши в засідку. Щоправда, їх почали звинувачувати в цьому, бо, так би мовити, їхні дії не були узгоджені з командуванням. Тоді вперше прозвучало про розформування батальйону, мовляв, неслухняні.
Зрештою, а чи завжди потрібно було слухатися? Петро розповідає, як їм довелося кілька разів брати один і той же населений пункт. Захоплять, «зачистять» від бандитів, і раптом надходить команда відійти. Одразу там з’являються терористи, і «айдарівцям» знову дають команду: «Вперед!..» Як відомо, ті, хто наступає, мають більші втрати, ніж ті, хто обороняється. Мимоволі в автора цих рядків виникло відчуття, що хлопців просто гнали на «забій». Але це власні емоції. Бо Петро розповідав про це як про один із епізодів.
Так само дотично розповів про бої під населеним пунктом Металіст. Пізніше зауважив, що в офіційних зведеннях про нього фактично не згадувалося. А як я зрозумів з розповіді Петра, — там була дуже тяжка ситуація. Саме під тим населеним пунктом його поранило. Група поверталася після «зачистки» «зеленки», як їх накрили з «Граду». Бійці розсередилися, але, самі знаєте, який діапазон дії реактивних снарядів. Петро лише пам’ятає, як його підняло в повітря на кілька метрів. Тяжка контузія, осколкові поранення — ось з чим опинився він в одній з лікарень івано-Франківська. На момент написання цього матеріалу проходить ще один реабілітаційний курс, але вже у Києві. Це обов’язкова процедура перед поверненням на фронт, куди рветься Петро. Зрештою, як і багато інших бійців, котрі після поранень також прагнуть повернутися до своїх частин. Хоча чудово розуміють, що їх там чекає. Скажімо, Петро скептично ставиться до запевнень, які ми чуємо з різних офіційних прес-релізів про швидке закінчення війни. Просто на практиці знає, з яким ворогом довелося зіткнутися. Водночас і не сумнівається у перемозі.
Не воюємо, а захищаємо Україну
Зрештою, в це вірить вся Україна і, мабуть, самі москалі. Недавно в інтернеті з’явився матеріал одного блогера-активіста під назвою «Ватник». Поясню, що «ватниками» називають бандитів. Цей матеріал буквально збурив соціальну мережу. Нарахував десь зо три десятки передруків, у тому числі й закордонними сайтами. А як від нього в буквальному розумінні слова осатаніли наші «брати» по той бік хутора Михайлівського, годі й описати. Навіть скажений пес не так бризкає слиною, як російські коментатори цієї публікації. Дописалися до того, що на нашому боці воюють «спецназівці» з натовських військ та країн ЄС. Отже, дуже це їх зачепило. Правда полягає в тому, що українці воюють краще за москалів. Це стверджують саме російські військові. В одному з радіоперехоплень наші хлопці почули: «Хахли ваюют лучше. Ето нє Чєчня, ето полноценная армія. Двє нєдєлі долбім — і ні хрєна».
Здавалося б, Путіну все було відомо про українську армію, а тут, виявляється, українська артилерія стріляє краще за російську, наша розвідка діє більш ефективно за ворожу, а при згадці про українські частини спеціального призначення навіть у страшних «кадировців» гузно тремтить. Можна хоча б згадати, як кілька десятків бійців з одного такого підрозділу поклали в Донецькому аеропорту понад три сотні бандитів. Тоді перелякані «ватники» тікали світ за очі. Довелося чути, що якби тоді українська армія продовжила наступ, то, можливо, війна на сході вже закінчилася б. Та проголошене Порошенком перемир’я дозволило бандитам перегрупуватися, підтягнути сили, техніку, і це обернулося для нас новими непоправними втратами. Але у ворога їх значно більше, хоча Росія, як відомо, — країна, котра постійно воює, та, зіткнувшись з нашою армією, фактично розваленою на початках і нібито не підготовленою, москалі були вражені стійкістю українських бійців.
Про героїзм наших вояків ще будуть писати і писати. Ці приклади трапляються на кожному кроці. Тільки недавно наша газета писала про жителя Коломийського району Дмитра Махова, який, коли його підрозділ потрапив у засідку, прикрив вогнем з кулемета відхід товаришів, причому продовжував вести бій навіть пораненим у обличчя.
Нам відомо про подвиг пілота Су-25, який не тільки зумів врятувати підбитий літак, а й знищив зенітну установку терористів, з котрої його обстріляли. Або візьмемо ще одного льотчика з МіГ–29. Катапультувавшись з підбитого літака, він 40 кілометрів пройшов по території, яку контролював ворог, і повернувся на базу.
Ще раз повторюю: чи не кожного дня українські вояки демонструють приклади мужності і самопожертви. Скажімо, пригадую чотирьох майорів-десантників з 95-ї житомирської та 75-ї миколаївської бригад, які самі спланували і провели блискучу операцію, після якої російські найманці змушені були тікати зі Слов’янська. В одній із газет прочитав про одного офіцера з Рівного, котрий як навідник не раз викликав вогонь артилерії та авіації фактично на себе, настільки близько він підбирався до ворожих позицій. Можна згадати й про десантника з Луцька, який викинув ворожу гранату з БТРа, врятувавши таким чином і себе, і побратимів, але при цьому втратив кисть руки. Так само став відомий подвиг капітана Олександра Лавренка, який командував танковою ротою при розблокуванні аеропорту в Донецьку. Бандити саме на його машині, зрозумівши, що вона командирська, зосередили вогонь. Навіть коли танк втратив хід, екіпаж продовжував вести бій до останнього снаряда. Тяжко поранений капітан підірвав себе гранатою разом із бандитами, які хотіли взяти його в полон.
В одному з матеріалів, які присилають до нашої газети, наведено слова бійця Василя Щербакова, який несе службу на дуже важливому блокпосту. Він перекрив шлях, по якому ще донедавна перекидали техніку з Росії бандитам, і ті не полишають спроб відбити його.
— Не потрібно боятися ні кадировців, ні будь-якої іншої мерзоти, яка лізе на нашу землю, — каже боєць. — Вони теж з плоті й крові. Теж падають, теж тікають під нашими ударами..
А їх і не бояться. Луплять так, що Путін змушений відправляти в Україну все більше кадрових військових і техніки. Вже, мабуть, чули, що повтікали усякі там гіркіни, «бєси» тощо. Не справилися вони зі своїм завданням. і вже стало відомо, що в Донецьку наразі воюють не стільки так звані «ополченці», скільки російські військові, підкріплені технікою, в тому числі й військова колона, котра супроводжувала так звану «гуманітарну» допомогу з Росії. Цей конвой, котрий москалі планували завести в Україну з «гуманітаркою», все ж прорвався на нашу територію через наразі контрольований бандитами пропускний пункт на кордоні. і це черговий доказ того, що Росія з нами веде справжню війну.
Не бліц-крір, а бліц-пшик
Але однаково Путін прорахувався. Він прорахувався ще на початку, коли сподівався, що на сході України відбудеться такий самий бліц-крір, як і в Криму. Бо розраховував, що наша армія слабка матеріально і технічно, а вона виявилася сильною морально. Бо, як сказав Василь Щербаков: «Ми не воюємо, а захищаємо Батьківщину». Погодьтеся, це різні речі. і на захист Батьківщини піднялася вся Україна, в тому числі Луганщина і Донеччина.
Та що для Путіна стало взагалі прикрою несподіванкою — то це наші добровольчі батальйони. По суті, вже стали легендою «Донбас», «Айдар», «Азов».
Жаль лишень, що стільки маємо втрат. І значна частина їх була наслідком зради. Але наскільки відомо, уже викрито кілька «іуд», які працювали в генштабі АТО. Зрозуміло, що спецслужби не можуть розкривати всі «карти», однак сподіваємося, що у наших військових інституціях залишається все менше «кротів». Чого, на жаль, не можна сказати про владні структури, де особи, винні у цих всіх смертях, спокійно собі живуть, прикрившись депутатськими мандатами. Та це окрема тема.
А наразі повідомимо, що заарештовано покидька, котрий навів бандитів на гелікоптер, у якому летів генерал Сергій Кульчицький. Тоді загинули й шестеро бійців івано-франківського «Беркута». Хоча з самого початку ніхто не сумнівався, що головною ціллю бандитів був саме бойовий генерал, і це підтвердилося. Затримано також диверсантів, котрі влаштували вибух на Харківському бронетанковому заводі, і багато інших. На всіх них чекає суд людський, але ми, українці, сподіваємося й на суд Божий для наших ворогів.
Бо хочу ще раз нагадати слова одного з українських владик, котрий зазначив, що всі ці події викликані лише люттю сатани (читай Росії), бо Україна почала очищуватися від зла.
