Кінець «пенсійного туризму»

Навесні Донбас збунтувався проти Києва, бо хотів пенсій від Путіна. Відтак жителі окупованих територій передбачувано втратили українські виплати, так і не дочекавшись російських

Міністр соціальної політики Людмила Денісова оголосила про зміну процедури отримання пенсій та соціальних виплат жителями зони АТО, що викликало гарячу дискусію в суспільстві. За її словами, незабаром держава перестане виплачувати гроші тим, хто постійно мешкає на окупованій території. Право на виплати матимуть лише ті особи, які зможуть зареєструватися в управлінні соцзахисту й роздобудуть довідку про те, що вони є внутрішньо переміщеними особами і проживають поза межами зони АТО чи тимчасово окупованих територій.

«Я поясню, чому сьогодні виникла необхідність вести облік внутрішньо переміщених осіб: тому що нині з’явилося таке явище, як «пенсійний туризм». Тобто люди просто виїжджають, отримують пенсію за межами цього регіону, а потім повертаються, і ми не знаємо, хто вони, чому повертаються в зону АТО і до яких подій причетні», – сказала Денісова.

Критики влади та проросійська опозиція накинулися на уряд, звинувативши його в організації «нового голодомору» та нелюдському ставленні до жителів Донбасу. Мовляв, сепаратисти там не всі, а ви хочете разом із ворогами держави позбавити шматка хліба й чесних людей, які не можуть виїхати. Прихильники суворих заходів утішено зітхнули. Платити бунтівному регіонові, мешканці якого заявили про своє небажання жити в Україні й кликали російських окупантів? Ні, нехай Путін їм платить.

Рішення уряду і справді бачиться вельми суперечливим. Проте спробуймо проаналізувати його без емоцій – і стане зрозуміло, що іншого виходу Київ просто не має. І річ тут не в банальному бажанні помститися Донбасу за масовий колабораціонізм. Країна, що втратила значну частину праце­здатного населення та бюджетних надходжень, просто не в змозі здійснювати соціальні виплати в колишньому обсязі. Та ще й давати гроші де-факто окупованій території, допомагаючи таким чином окупаційній адміністрації.

Гнітюча ситуація, що склалася на Донбасі, стала наслідком колосальної безвідповідальності громадян, що його населяють. Не конче було мати непересічні розумові здібності, щоб угадати неминучі проблеми в разі відокремлення регіону від України та краху економіки держави. Одначе ніхто не хотів думати забагато. Виступи провокаторів звучали спокусливо й упевнено.

За звичкою жителі обурилися «людожерським рішенням уряду». Але ніхто не помітив провини за собою. Не подумав, що пенсійне ембарго стало прямим наслідком заворушень, які підірвали регіон у березні – квітні. Бабусі, які вривалися навесні до адміністративних будівель услід за Губарєвим і голосували на фейкових «референдумах» бойовиків, тепер щиро не розуміють, чому це зранена Україна, спливаючи кров’ю, більше не може платити їм пенсії. Молоді гопники, що зривали синьо-жовті прапори й тризуби з фасадів держустанов, відмовляються визнавати, що саме вони своїми деструктивними діями позбавили власних «дідусів, що воювали», пенсійних виплат, зруйнувавши систему, яка давала їм оті кошти. Як це так – грошей немає? Такого не може бути.

Ніхто, звичайно, не думав, що дійде до порожніх кишень. Соціальні виплати у свідомості утриманців – явище фундаментальне, як схід і захід сонця. Такими є особливості психології цієї категорії громадян. Понад те, сепаратисти обіцяли зовсім інше майбутнє. Одні казали, що пенсіями забезпечуватиме Росія, як це відбувається в Криму. Інші запевняли, що Донбас годує всю країну й житиме набагато заможніше без Києва та Галичини. Треті взагалі організовували «пенсійні тури» до міст, контрольованих українським урядом. Мовляв, війна війною, а по гроші ходіть до «фашистів». Це було досить зручно – чинити будь-яке свавілля й отримувати виплати від ненависного Києва. Брати й не давати. Але не потрібно було народитися генієм, щоб розуміти: довго так не триватиме, й одного разу Україна перестане утримувати окуповану територію просто тому, що не осилить цієї надмірної ноші.

Економіку обдурити годі. Коли територія з 4 млн населення випадає з економічного життя держави, це неминуче позначається як на доходах, так і на видатках бюджету. Заводи, що не працюють, розграбовані супермаркети, міста, які сидять без світла, шахти, котрі не дають вугілля, не беруть участі в економічному житті й не заробляють грошей. А війна спустошує скарбницю стахановськими темпами.

Якби в Україні, як у більшості країн Заходу, існували індивідуальні накопичувальні пенсійні рахунки, то проблема пенсій, швидше за все, не постала б так гостро, бо мало залежала б від бюджетних показників. Кожен пенсіонер мав би особистий рахунок із певною накопиченою сумою, і це була б його власність. А оскільки наповнював би його сам, то не звертав би уваги на кризи й рецесії. Але в Україні так і не було проведено цивілізованої пенсійної реформи. Народ не бажав її, раз по раз віддаючи голоси більшовицьким популістам, котрі блокували будь-які реформи західного типу. Куди звичніші для людей були старі порядки, коли дбати про щось бачилося зай­вим, а держава гарантувала жебрацький мінімум.

Отже, в Україні збереглась архаїчна, нежиттєздатна радянська пенсійна система, що передбачає не індивідуальні рахунки, а загальний казан, наповнюваний тими, хто працює. Ця система може цілком стерпно функціонувати, коли працездатного населення відчутно більше, ніж старих. Але через війну й сепаратизм в Україні стався різкий стрибок у зворотний бік.

Трудівників у вітчизняній економіці після окупації та анексії частини території держави серйозно поменшало, тоді як кількість утриманців залишилася колишньою, бо ж пенсіонери окупованих територій не відмовилися від київських виплат. Забезпечити їх уряду тепер куди складніше. Адже на підконтрольні Україні землі їдуть колони автобусів із людьми на заслуженому відпочинку, радими отримати там пенсію, але не із платниками податків, охочими забезпечити скарбницю доходами для соціальних виплат.

На жаль, щоб усвідомити переваги пенсійної системи європейського типу, українці знову мусили дотягнути до останнього й почути, як грянув грім. Гостра криза фактично поставила хрест на принципі казана, довівши його неспроможність.

Імовірно, найближчим часом ми почуємо ще чимало емоційних випадів на адресу Кабміну, який відмовився утримувати населення окупованих територій, найбільш гнівні з яких лунатимуть за традицією з російського боку. Незабаром ефір телеканалів РФ наповниться страшними історіями про самотніх голодних старих, що животіють без київських виплат. Але, звісно ж, ніхто із пропагандистів не згадає про відповідальність самих так званих ополченців та їхніх спонсорів, чиї дії призвели до зникнення держави на Донбасі.

Людмила Денісова, безперечно, є досить зручною мішенню для нападок. Але її провини в тому, що відбувається, рівно стільки, скільки радянської – в масових стратах Бабиного Яру чи польської – в жорстокостях Освенцима. Держава не може відповідати за події на території, яку не контролює. А Україні не підвладні землі, захоплені бойовиками. Жителям Донбасу доведеться обирати одне із двох: або покидати захоплену територію, або вимагати зарплат і пенсій в окупаційної адміністрації. Якщо ж комусь такі умови здаються жорсткими, то їм слід згадати, що в Україні взагалі-то триває війна, яку вона не починала.

Будь-який школяр знає непорушну істину: якщо ламати стіни будинку, в якому живеш, рано чи пізно дах звалиться тобі на голову. На жаль, щоб зрозуміти слушність цього твердження, мільйонам жителів Донецької та Луганської областей довелося перевірити його способом експерименту. Результат дістали цілком очікуваний, але що далі?

На жаль, коли журналісти місцевих видань переймалися цим питанням навесні, в березні – квітні, їхні редакції зазнавали погромів. І не знайшлося нікого, хто захистив би їх від нападників. Тепер, коли далися взнаки невідворотні наслідки божевільних весняних заворушень, розгублені громадяни знову шукають винних деінде: у столиці чи в передгір’ях Карпат. І, як завжди, не відчувають нестачі цапів-відбувайлів.

Денис Казанський, Тиждень.ua