Коли хитромудрість стає контрпродуктивною

Чимало українців, котрі голосували в травні 2014 року на президентських виборах за Петра Порошенка, розраховували обрати сильного, рішучого і принципового лідера, який, власне, потрібен нації під час війни.

Ющенкові на політичне знецінення знадобився рік, Януковичу – півроку, Порошенко з цим упорався за 100 днів. Що значною мірою пов’язано з тим величезним дисонансом між наявними викликами і стилістикою поведінки президента, свідками якого ми стали. Коли йде війна, паркетно-кулуарна манера не спрацьовує. Крім того, стає очевидно, що сама стратегія дій нинішньої влади є хибною. Вона випливає з тих традицій бізнесово-бюрократичного класу, що склалися за часів Кравчука, Кучми, Ющенка та Януковича й зумовили деградацію Української держави. У цих традиціях політика сприймалася як явище зовсім не публічне, як система змов і залаштункових домовленостей. Оскільки всі проблеми на вищих поверхах влади України 23 роки вирішувалися саме в такому режимі, з’явилося глибоке інстинктивне переконання, що тільки таким способом усе й може вирішуватися.

Звідси випливає намагання всидіти на кількох стільцях одночасно, пройти «між крапельками» й обдурити історію. Ця наївна хитрість аж ніяк не допомагає зміцнювати позиції України перед російською загрозою. Тим більше не можна виграти війну суто дипломатичними методами, бо спочатку гармати, а потім дипломати.

Прагнення Порошенка воювати не воюючи не обіцяє Україні нічого доброго, нагадуючи знамениту тезу давньогрецького мислителя Евкліда, котрого Александр Македонський попросив навчити його геометрії, але без зусиль і втрати часу: «Царю! Немає царських шляхів у геометрії!». Україні вже пощастило в 1991 році обминути закони історії, здобувши незалежність без жодної краплі крові, проте історія невблаганно повернулася по наші борги в 2014-му.

Небажання чинної влади називати війну війною, вживаючи евфемізм АТО (антитерористична операція), відмова в умовах збройного нападу іноземної держави оголошувати воєнний стан не полегшують ситуації, а страшенно її обтяжують. Якщо юридично немає вій­ни, то не можна й вимагати від громадян погодитися на обмеження їхніх повсякденних прав мирного часу. Формується якесь внутрішньо суперечливе, протиприродне становище: з одного боку, війна є, з другого – немає.

Це призводить до неминучих неприємних і загрозливих для країни наслідків. Днями стався заколот у деяких частинах Національної гвардії з вимогою відпустити солдатів строкової служби, які відбули свій законний термін. Кілька сотень нацгвардійців під Адміністрацією президента заявили, що хочуть мати дембель. Можна погодитися з владою, яка побачила тут руку Москви. Рука, найімовірніше, там є і не одна. Проте це водночас і розплата керівництва за провінційне «візантійство». Адже юридично війни в нас немає. Хлопці чесно відслужили термін. Які ж є законні підстави не відпускати їх додому? Якби було оголошено воєнний стан, то солдатам могли б пояснити: «Вас демобілізують після закінчення війни, після перемоги». Що казати тепер? Посилатися на АТО? Однак у протистоянні з кадровими частинами Збройних сил РФ, її парамілітарними формуваннями (на кшталт козаків) уже ніякої АТО не може бути за визначенням. То кого обдурив чи перехитрував Петро Порошенко? Понад те, нині будь-який громадянин України здатен цілком безкарно «відкосити» від мобілізації, яка, до речі, жодною антитерористичною операцією не передбачена, бо завдання АТО виконуються наявними силами СБУ, МВС, Національної гвардії з дорученням Збройних сил України.

Як можна ефективно воювати без воєнного стану? Абсолютно не зрозуміло. Зовнішнього ворога та його озброєну агентуру не перемогти політичним інтриганством, до якого всі ці роки зводилося політичне життя України. У цьому контексті навіть катастрофа під Іловайськом була цілком закономірним наслідком такого псевдоюридичного крутійства. Екс-міністр оборони Валерій Гелетей після відставки заявив, що верховний вимагав від нього боротьби проти бандформувань і він це завдання виконав. Себто діяв у межах АТО, що не передбачали вторгнення російських регулярних військ. Предмети треба називати їх іменами, інакше за позицію страуса доведеться платити високу ціну, таку як під Іловайськом, бо війну Росії проти України не можна кваліфікувати як боротьбу офіційного Києва проти озброєних донбасівських алкоголіків і наркоманів, безробітних та хуліганів (хоча всі ті персонажі там, поза сумнівом, присутні). Уся ця небезпечна гра у піжмурки з реальністю стає фірмовою рисою президентського стилю Порошенка. Як і його сумнозвісні «пере­ми­р’я» під час бойових дій на Донбасі, коли була реальна можливість швидко розбити російські й проросійські формування, поставивши РФ перед доконаним фактом, що їй нікого підтримувати в цьому регіоні й треба наважуватися на відкрите й очевидне для світу вторгнення. Однак щойно з’являлася перспектива перемоги, як розпочиналося чергове «перемир’я»…

Навіть сьогодні Порошенко не втомлюється розповідати про «мир», яким він ощасливив українців, хоча насправді на Донбасі щодня точиться війна, гинуть десятки і сотні людей, російська армія досі перебуває на території українського Південного Сходу. Зрозуміло, що головне зараз для нього – вибори і можливість зміцнити свою владу парламентською більшістю, тому треба за будь-яку ціну створювати імідж миротворця. Це дуже нагадує Невілла Чемберлена, який, повернувшись із Мюнхена, заявив британцям: «Я привіз вам мир!». А невдовзі почалася Друга світова війна…

Можна уявити, як приємно слухати ці казки про «мир» українським солдатам, яких щодня обстрілюють «Гради», міномети, танки, важка артилерія і яким щодня доводиться ховати своїх товаришів.

Ми ще не знаємо справжніх результатів переговорів Порошенка з Путіним, Меркель, Олландом, Кемероном у Мілані. Але особливих надій на те, що президент зміг витримати тиск ворога і «доброзичливців» України, немає. Повільно, але неухильно Путін нагинає Порошенка, стимулюючи його до капітулянтської позиції. Здається, останній не дуже пручається. Добре знає підполковник КГБ «бізнесючу» породу, цю специфічну ментальність. На телеканалі ТВі журналіст Єгор Чечеринда в програмі «Час-Ч» сказав, що є інформація, нібито в російському Липецьку знову почала працювати фабрика ROSHEN.

Та й Морський завод у Севастополі, що належав Порошенкові, здається, ще ніхто не конфіскував. Треба зрозуміти простий і очевидний факт, про який свідчить увесь останній досвід: без реальних воєнних успіхів України будь-які домовленості з Путіним можливі тільки за рахунок нашої капітуляції. Принаймні якщо Порошенко в Мілані не нагнувся, а бодай зберіг доволі негативний для України статус-кво (окупація частини Донбасу і цілого Криму, буферна зона посеред Донбасу, особливий статус «ДНР» і «ЛНР», перебування там російських військ), то це можна вважати прийнятним проміжним варіантом за умови, що час буде використано з якимось результатом, а не бездарно згаяно.

Нещодавно у ВР сталася ще одна символічна подія: частина нинішньої парламентської більшості зробила спробу ухвалити закон про визнання ОУН – УПА воюючою стороною в Другій світовій війні.

Такий документ означав би остаточний розрив, ментальну прірву між Україною та путінською РФ, після чого чимало імперсько-об’єднавчих міфологем утратили б будь-який сенс і перспективу, адже це ідеологічний пункт найгострішого протистояння між українською національною ідеєю та російською імперською. Невизнання ОУН – УПА офіційною Україною забезпечувало елемент сумнівності у сприйнятті української незалежності, її певну умовність, ніби наша держава стидалася власної героїчної боротьби за свою свободу. Для ухвалення закону забракло кількох голосів представників демократичної більшості. Зрозуміло, що згаданий документ міг би позбавити Петра Порошенка підтримки певного сегмента населення країни. Але це якщо виходити з його особистих інтересів, а не національних.

На жаль, за минулі місяці Порошенко показав себе слабким, нерішучим, непослідовним діячем, схильним до половинчастих і запізнілих дій, неспроможним позбутися «бізнесючості» й вийти за межі кучмівської парадигми управління державою.

Ігор Лосєв, Тиждень.ua