Леді на ровері. У Франківськ прибули дві німкені, які їдуть довкола світу

Спочатку звертаєш увагу на їхні навантажені з усіх боків велосипеди і лише потім з подивом помічаєш, хто кермує весь цей «обоз».

Дві тендітні дівчини — Анна та Клавдія — уже майже два роки мандрують на роверах довкола світу. Влітку 2014-го вони стартували з рідного містечка у східній Німеччині й відтоді, окрім Західної Європи, побували в Африці, Центральній та Північній Америці, Південно-Східній Азії. Нині через Україну та Польщу дівчата повертаються додому. Проїжджали й через Прикарпаття, пише Репортер.

За фахом Клавдія та Анна — соціальні працівники. До того, як вирушити у тривалу мандрівку, Клавдія працювала в дитячому притулку. Анна ж була вихователькою у садочку. Про далеку подорож мріяли з часів студентства. Зрештою, наважилися. Три роки ощадили гроші, а насамкінець влаштували «гаражний розпродаж».

«Ми розвішали оголошення, що такого-то дня ви можете завітати за такою-то адресою і придбати будь-що з наших речей. Це спрацювало — ми продали майже все майно, яке кожна з нас нажила за свої неповних 30 років», — розповідає Клавдія.

Спонтанно та економно

Подорожувати від початку збиралися економно: жити в наметах, їжу готувати власноруч на примусі. Інколи гостювати в місцевих, зокрема через сайт велосипедної гостинності warmshowers.org. Натомість докладного маршруту не було.

«Точно знали лишень, що дуже хочемо в Колумбію, Мьянму, Непал та Східну Європу. Хоч у Непал ми так і не потрапили, але думаю, що це теж добре — треба ж щось залишити на наступний раз», — сміється Анна.

Спочатку мандрівниці хотіли їхати на схід, бо ж цей напрямок цікавив їх найбільше. Та потім зрозуміли, що не встигнуть дістатися теплих країв до зими, а мерзнути не хотілося. Тому вирушили на захід — до Франції та Іспанії. Чому? Бо летіти до Центральної Америки найвигідніше саме з Іспанії, а найдешевшими були квитки з Мадрида до Мехіко (Мексика). Їх і придбали, аби вже з Мексики крутити педалі до омріяної Колумбії. Та до перельоту залишався ще місяць, тож Анна і Клавдія залишили ровери в Іспанії та подалися до Марокко.

Після майже піврічних мандрів Центральною Америкою подруги несподівано надумали завітати до Каліфорнії. «Нас запросили друзі. Спокусили можливістю підзаробити грошей. А це, звісно, не було зайвим», — пояснює Анна. Місяць дівчата попрацювали на фестивалі.

Подальший пункт призначення також обирали за вартістю перельоту. Найдешевші квитки із США до Азії були до Камбоджі. Тож звідти уже на роверах через Тайланд вирушили до М’янми. Відтак — до північно-східної провінції Індії. А тоді з Делі прилетіли до Києва.

«Хотіли було летіти до Грузії, але звідти надто далеко крутити педалі до Німеччини. А нам треба потрапити додому ще до холодів, бо ж відвикли від них: у нас літо триває вже два роки», — сміється Клавдія. «Просто з’явилося відчуття, що час завершувати мандрівку», — додає Анна.

Трійка улюбленців: Колумбія, Мьянма та Україна

У Києві мандрівниці пробули тиждень: «Це неймовірно гарне місто, — захоплюються дівчата у два голоси. — У вас чудова архітектура! Причому не лише в столиці, більшість міст та містечок, які ми проїжджали, також мають дуже гарні вулиці та будинки. Ми чули, що Україна красива, але не очікували, що настільки».

Найбільше ж у нашій країні Анну та Клавдію цікавили Карпати. Кажуть, ніколи не впускають можливості прогулятися по горах. Тож із Києва вирушили просто на південний захід. Неподалік Вінниці мали пригоду: у якомусь селі місцеві затягнули їх на святкування.

«Це було цікаво. Під вечір ми зайшли в магазин купити хліба і поїхали звідти аж наступного дня. Ще й харчів нам на дорогу надавали, — сміються дівчата та демонструють чималий пакунок із салом. — У вас дуже привітні люди. Та ми не уявляємо, як можна випити ввечері стільки «водка» і о шостій ранку піти на роботу».

Німкені вивчили кілька слів українською, та переважно розуміються з місцевими «на мигах». Дівчата зауважують, що куди більш відкриті до спілкування старші люди.

«Люди середнього віку в Україні трохи зажаті, навіть молодь не завжди охоче йде на контакт, — кажуть роверистки. — Натомість ваші старенькі — дуже енергійні, вони постійно хочуть щось спитати. І навіть коли ми кажемо, що «українська немає», вони продовжують говорити, усміхатися, намагаються пояснювати мімікою та жестами. Навіть з’являється відчуття, що ми їх розуміємо. З наших спостережень, така здатність до комунікації, як в українських бабусі, доволі рідкісне явище у світі. І для нас це дуже важливо, що люди висловлюють свою привітність. Ти почуваєшся куди комфортніше, навіть якщо тобі просто махають рукою чи усміхаються».

У Франківську дівчата на кілька днів залишили свої ровери, аби прогулятися в Карпати. Пробули там чотири дні. І попри грозу з градом, яка зігнала їх з Чорногірського хребта, повернулися в повному захопленні.

«Ми дуже хочемо приїхати до вас іще, щоб таки піднятися на Говерлу і ще трохи помандрувати, бо ж Україна дуже велика, цікава та мальовнича країна і просто ідеальна для мандрів: зупинятися можна будь-де, і місце для ночівлі завжди буде чудовим. М’янма, Колумбія та Україна — це наразі наша трійка улюбленців», — кажуть вони.

 Індія — випробування щохвилини

Найважче ж дівчатам було в Індії. Надто ж після М’янми, де в них аж руки боліли махати у відповідь на всі привітання місцевих. «М’янма — надзвичайно колоритна країна з цікавою культурою та дуже милими людьми. Їхати через неї було суцільним святом», — розповідають мандрівниці. Можливо тому, Індія стала для них повною несподіванкою.

«Здавалося б, М’янма і та частина Індії, де ми були, — це ж геть поряд, природа гарна, але люди — геть різні. Індія — цікава країна, але вона була для нас щохвилинним викликом: зараз усе супер, а за хвилину — дуже некомфортно, — зізнаються Анна та Клавдія. — Місцеві рідко усміхалися, таке враження, що їхні обличчя — це маски, які взагалі не виражають емоцій. Щойно зупиняєшся, як тебе оточують щільним колом і з того оточення дуже важко вирватися. І ще вони постійно задавали ті самі запитання: звідки ви і яка ваша мета? Але, певно, не розуміли відповідей, бо повторювали ці запитання постійно. Ну й були певні проблеми з тим, що мандрують дві дівчини. Таке враження, що люди передивилися голлівудських фільмів і думають, що всі західні жінки шукають лише сексу. І коли ти говориш «ні», це має той самий ефект, що ти не говориш нічого», — розповідають роверистки.

Що таке «свій»

На запитання, чи важко ведеться в дорозі двом дівчатам, Анна та Клавдія знизують плечима: «Можливо, в деяких місцях з чоловіком нас сприймали б простіше. Та ми цим не переймаємося». Крім Індії, на двох жінок-мандрівниць дещо скоса поглядали в Марокко. Та за два роки в дорозі єдина серйозна неприємність трапилася лише в Нікарагуа, де місцевий хлопака напідпитку вкрав у них сумку з речами. Довелося наздогнати його на роверах, дійшло навіть до невеликої шарпанини. «Хоча взагалі то ми дуже мирні», — з усмішкою запевняє Анна.

Також дівчата визнають, що, хоч Клавдія непогано дає собі раду з технічними негараздами, чоловічі руки подекуди їм таки не завадили б.

«З іншого боку, — міркують дівчата, — далеко не кожен чоловік — майстер на всі руки. І сама лише чоловіча стать не означає, що з цією людиною тобі буде комфортно мандрувати. У дорозі куди важливіше, щоб поряд була «твоя людина», щоб ви «дихали в унісон». А це не залежить від формальних ознак. До прикладу, на початку подорожі, коли зустрічали інших веломандрівників, нам здавалося, що це однозначно мають бути «рідні душі». Але це далеко не завжди так. Часом ми зустрічали мандрівників із Європи, зокрема і з Німеччини, і відчували, що нас нічого не єднає з цими людьми. Натомість в Азії нам не раз траплялися місцеві — люди іншої культури з геть іншим світоглядом — у колі яких ми чулися як удома».