Люстрація. Можна звільнити всіх
Люстрація, виявляється, добра, коли стосується твоїх ворогів. Або якоїсь абстрактної категорії службовців. А коли це зачіпає людей, яких добре знаєш і віриш, що вони не зрадники і не ледарі, струнка картина світу починає розсипатися. Когнітивний дисонанс, як то кажуть.
Відомий волонтер Тетяна Ричкова з сумом пише про те, що серед інших генералів МО під люстрацію підпав Геннадій Воробйов, якого Тетяна зараховує до категорії «чесних людей, профі в своїй галузі, які не бояться сказати правду в обличчя і говорять, не зважаючи на чини і погони».
«Щось прогнило в Датському королівстві», - резюмує волонтер. Особисто не знайомий з генералом Воробйовим, але Тетяні Ричковій вірю.
А ось в те, що пропонує Тетяна, і Джордж Сорос, що приєднався до неї, - а сьогодні про це вже у відкриту говорять у владі - про необхідність поправок до закону про люстрацію, - не вірю. Тобто, зміни будуть внесені, але вони закон не поліпшать. Спроби зробити для когось виняток спричинять ланцюгову реакцію подібних застережень, що лобіюються тими чи іншими зацікавленими групами. Вирішення питання через суди затягне процес на місяці і дасть фору тим, кому по кишені елітні адвокати. Врешті-решт, все це - заперечення самої суті закону (подобається вона нам чи ні): принципу колективної відповідальності.
Карл Волох, полемізуючи з критиками люстрації, сказав правильну річ: людей не ув'язнюють, кожен зі звільнених може, якщо він хороший професіонал, влаштуватися в приватну фірму. І це правда. Але занепокоєння викликає не доля чиновників... Сорос, попереджаючи про можливі наслідки люстрації, навів приклад з Іраком, де після чищення в армії, вона виявилася практично нездатною чинити опір терористам ісламської держави.
У нас щось подібне було в 90-і роки, коли з силових органів масово звільняли колишніх «кадебістів» і «партократів». І куди ж вирушили всі «вичищені»? Туди, де могли гідно оцінити їх працю. До бандитів. «Чесним патріотам», що прийшли на їхнє місце, було нелегко в боротьбі зі своїми колишніми колегами. У підірваного в дев'яності на стадіоні «Шахтар» головного донецького авторитета Аліка Грека вся охорона складалася з «колишніх» офіцерів СБУ, що перетягнули, з нагоди, до нового боса всю агентурну мережу. Протягом певного часу навіть існувала версія, що метою кілерів був зовсім не кримінальний авторитет, а ця охорона...
До речі, про офіцерів... Чомусь з червня ми нічого не чуємо про командира групи снайперів «Альфи» Сергія Асавелюка. Чи живий? В останній раз з'явився на одному з блокпостів, коли пострілював по сепаратистах. Судити таких, як він, за злочини на Майдані? Чи використовувати як професіоналів? Що корисно для країни в умовах війни? Теж - питання...
Ви думаєте, я проти люстрації? Ні, її потрібно проводити. Хоча б для того, щоб заспокоїти суспільство, стурбоване підозрами в масовій зраді.
Питання не в тому, треба чи не треба позбавлятися від «слуг колишнього режиму». Можна звільнити всіх. Важливим є інше: ким заповнити вакансії, що звільнилися?
Зазвичай імена тих, від кого треба «очиститися», всім відомі. Їм перемивають кісточки щодня. А чи обговорюємо ми з такою пристрастю тих, хто повинен прийти їм на зміну?
Ні. Тому що переважна більшість призначень у нас відбувається в умовах абсолютної таємниці. Такою є практика, що прийшла з радянських часів. У чиновницьких колах навіть є стійкий забобон: якщо «засвітили» кандидатуру до призначення, значить, хочуть «спалити». Одразу знаходиться сила-силенна компромату, невдоволених, критиків з-поміж політичних угрупувань-конкурентів. І випадків, коли давали задній хід найвищим кадровим указам, в історії України немало.
Народ, позбавлений можливості сказати своє вагоме слово, вигадує ідеальний образ «державної людини» і намагається вирядити в цей мундир кожного народного героя.
Пам'ятаєте, Майдан висунув «своїх». І що? Де Олег Мусій? Чи багато сьогодні підтримки від народу у Євгена Нищука, Дмитра Булатова?
Суспільство зажадало - давай молодих. Тетяна Чорновол, Єгор Соболєв, Ганна Гопко, Ігор Луценко. Чи багато змогла зробити Чорновол? Чи легко буде Соболєву люструвати державний механізм, якщо у себе в команді, як сам сказав, не розпізнав «афериста»?
Є ще один ідеальний резерв: гарвардських випускників призвати. Гарна ідея. Навесні пишалися, що пост міністра економіки відданий рафінованому економістові, абсолютно «неквотному» Павлу Шереметі. Чим це скінчилося, всі пам'ятаємо... До того ж, скоро ми зі здивуванням дізнаємося, що багато «гарвардських хлопчиків» не з Місяця впали, що це здебільшого діти все тих самих депутатів, міліційного начальства, прокурорів і суддів, відправлені за батьківські гроші вчитися за кордон. Мажори, словом. Знову - «ганьба»?
Залишаються ще комбати. У них - свої методи, і комусь вони подобаються. Але чи зможуть вони прийти на місце тих, кого звільнять за люстрацією?
Річ не в тім, що це - погані професіонали або нікудишні державники. Це не так. Проблема в тому, що суспільство ніяк не хоче відмовитися від нашої національної забави: вигадування листів до турецького султана. В якій той герой, хто «міцніш пошле».
Інколи слід прислухатися і до думки ворогів. Відомий путінський пропагандист Сергій Доренко пише, чим відрізняються росіяни від українців. У росіян «в голові закладена повага до трону». А українці «скидають будь-які інститути. Українець - в принципі руйнівник інститутів». Залишимо за дужками тепер уже російську національну забаву - «цілування трону» і визнаємо: де в чому кремлівський наклепник правий.
Це добре, що ми без особливої поваги ставимося до обраних нами ж державних мужів! Але обрати демократично і легітимно владу, а вже за місяць кричати: «Зрада!» і вимагати голів своїх недавніх героїв - це що, демократія?
Як на це реагують політики, ми теж знаємо, але боїмося сказати вголос. Тому знову послухаємо ворогів. Інтернет-ресурс Росбалт пише про сім'ю луганських біженців, які, приїхавши в Тверську область, зі здивуванням виявили, що зарплата там в півтора рази нижча, ніж у них на Луганщині до війни, а ціни настільки ж вищі. «Як тут люди виживають, не розумію», - цитує луганця видання.
Можна, звичайно, позловтішатися над ватниками, що шукають раю в Росії. Але цікаво інше: звідки в депресивному Луганську такі зарплати, що навіть росіянам з їхнім газом не снилися?
Вороги підказують: вони - від нашого передвиборного популізму. І правильно підказують. Адже голоси не лише гречкою купуються, але й зарплатами, замороженими тарифами, пенсіями. Весело дивитися, як економічно начебто підковані колишні регіонали Юрій Бойко і Олександр Вілкул обіцяють (це в умовах війни!) виборцям зростання доходів, зниження тарифів... а ще пенсійну реформу скасувати (ту саму, яку вони ж і провели).
Наші, «проєвропейські» депутати теж не ликом шиті - про труднощі майбутніх реформ мовчать. Та й якщо і затвердять в ролі камікадзе якого-небудь технаря, то підтримають його якраз до першої обіцянки одного з батальйонів штурмувати Раду. Тоді політики «з відчуттям виконаного обов'язку» відправлять всіх гарвардських випускників разом з висуванцями Майдану скопом у відставку...
У мене велика підозра, що справжніх, міцних професіоналів у нас в державних інституціях...хоч греблю гати. І вони готові здійснювати реформи. І те, що з реформами у нас «як мокре горить», не їхня провина. Професіонал не відає співчуття до нероб і невдах. Він не жаліє ні себе, ні інших. Але він може добре робити свою справу лише тоді, коли за ним стоїть сильна політична воля. Та, володар якої візьме на себе відповідальність і за результати реформ, і за неминуче в разі їх проведення, тимчасове погіршення життя народу. Той, хто покладе власну голову на плаху, а не виявиться раптом в перших рядах тих, що рубають ці самі реформаторські голови.
Професіонали - народ витривалий. Ось чого вони не люблять, це коли їх тримають за дурнів. Та ще й на ешафоті.
Політичну волю і треба люструвати. На предмет наявності її в кожного нами обраного політика. Волі до змін, до важких реформ, волі до того, аби в складні для народу часи жити так, як живе твій народ.
А не знайдемо її - залишається кричати: «Зрада!» самим собі.
