Малий батальйон Із Новиці

У селі Новиця Калуського району сформували дитячий батальйон «Сокіл». Близько 20 дітей від двох і до дев’яти рочків щодня збираються у центрі селі біля символічної могили Січовим Стрільцям. Там співають гімн, не рідко обходять село з прапорами, а ще збирають гроші на армію. Отак малі піднімають патріотичний дух селян.

Новиця – одне з найбільших сіл Калущини. Від райцентру лише сім кіломет­рів. Цікаво, що у Польщі також є своя Новиця. Там, до речі, народився письменник Богдан Ігор-Антонич. Сільські голови обох Новиць – калуської та польської – між собою знаються, дружать.

Прикарпатська Новиця здавна була національно-культурним центром Калущини. Наприклад, у селі діяли аж дві хати-читальні. І створені вони були на два роки раніше, ніж «Просвіта» у райцентрі. В одній такій хаті-читальні організовували театралізовані дійства. У виставах «Украдене щастя» та «Назар Стодоля» навіть грав Степан Бандера, який народився у сусідньому селі Старий Угринів.

Про все це «Репортеру» розповідає сільський голова Володимир Головчак. Саме з його подачі, спершу якось жартома, виник дитячий батальйон «Сокіл».

Пан Володимир каже, що сидів вдома й сортував військові повістки. До речі, коли по району на медкомісію збирали всіх військовозобов’язаних, у Новиці на неї з’явилися 94 чоловіки. Найбільша явка у районі. У сусідньому Угринові – лише сім.

Отож, розповідає Володимир Голов­чак, перебирав він ті повістки, а якраз до шестирічної онучки Насті прийшли її друзяки. Запитали, що то він таке складає.

«Кажу їм – повістки в армію. От вам дам таку – підете? – згадує війт. – Чотирирічний Артем одразу вигукнув, що йде. Решта дітей підтримали. Що вже робити? Написав їм повістки від руки, що завтра на 8:30 везу їх у військкомат, мовляв, збирайте речі, одяг, їжу. Сусідський Андрій побіг додому, прибіг і каже, що вже домовився з бабусею, що та дає їм дві тушонки. Думав на тому й стало, діти все забудуть…».

Але ввечері всі ті малюки зібралися біля символічної могили Січовим Стрільцям, що поруч із церквою, взяли з собою прапора і стали співати гімн.

І так з початку серпня й до сьогодні вони щодня о 20:00 збираються біля тої могили і співають. Інколи влаштовують піші походи селом з синьо-жовтими прапорами. Пан Володимир тоді й назвав їх батальйоном «Сокіл», бо є такий музичний ансамбль. Каже, дуже вже гарно співають малі. Далі призначив їм за сержанта найстаршу дев’ятирічну Софію Петрів, а решту – чотовими. Сам війт у них за командира. Хвалиться, що у батальйоні вже якась дисципліна з’являється. А ще пообіцяв малим виїзні тренування в лісі.

«Діти страшенно задоволені, – каже мама шестирічної Настусі Мар’яна Головчак. – Вони того хочуть. Спершу їх було десь шестеро, а тепер попідтягалися ще сусідські і дальші діти, то під 20 вже є. Усі співають гімн, хто не знає – вчить напам’ять. Навіть дворічна Софійка з ними стає співати, щось губами там перебирає. А ще кричить по-своєму «Сява іні!» – Слава Україні!».

Малих патріотів запрошують до своїх домівок старенькі бабусі, аби їм прийшли поспівали. Плачуть, чудуються, що такі малі патріоти ростуть. Споглядаючи незвичну процесію з прапорами, зупиняються машини. Дехто з водіїв давав малим гроші, потім і хтось із перехожих. Отож малюки вирішили, що будуть збирати на армію, на бронежилет. До речі, з Новиці на Донбас поїхали служити троє хлопців. Одному з них сільський голова дістав бронежилет. Каже, брав у борг, тож зараз треба десь знайти гроші, аби віддати.

«Ми будемо співати, поки війна не закінчиться», – дзвінко та впевнено виголошує маленька Настя. Дівчинка показує, який їм дорослі подарували прапор. Каже, це бандерівський – червоно-чорний. «Нам тут написали: «Ісу­сику, допоможи захисникам України», – говорить Настуся і додає. – До тебе моляться діти Новиці».

Мама малого Остапа Марта Мацьків згадує, як син прибіг додому, мовляв, мамо, кидай все, збирай рюкзак, бо я йду в армію.

«Нас у патріотизмі виховував дід, – говорить Марта. – Він мені малій все розказував, як 10 років провів у партизанці по лісах. Мені те все болить. Я б сама з ними ставала співати. Дратує, коли сусідка якось малу не пускала, аби не йшла та її не ганьбила. Чого ганьбити – то ж наше! Або їдемо з чоловіком, зупиняє даішник. Пристав, що лобове тріснуте і те, і се. Чоловік вже хотів «дати на пиво», аби відстали. Мене аж перекривило. Накричала і на нього, і на того даішника. За що ті люди загинули на Майдані, зараз скільки крові проливається? Когось і зараз те не змінило. Може, з цих дітей дійсно будуть патріоти».

«Я вважаю, що ми втрачаємо у вихованні дітей, – каже сільський голова Володимир Головчак. – Я поки дома, то з ними займаюся, сусідка підключилася. Але це все має робити держава. Я вважаю, що на державному рівні це запущено, й то сильно. Чого при школі не можуть бути такі гуртки – «Соколята» чи «Орлята»? У нас і держави як такої не було за ці 23 роки. Лиш тепер щось зароджується. І то треба зараз лапати!».