Післямова до виборів: Все тільки починається...


Ну ось, начебто відстрілялися... У тому сенсі, що віддали свої голоси. Дуже якось просто і буденно. Без вогника. З явкою, що ледве перевалила за 50%. Напевно, вперше за всю історію незалежності на кону не стояло "все". Не було загальної мобілізації на "останній смертний бій" добра і зла, цивілізації і варварства. Хтось поспішив з патетикою: європейський вибір в Україні переміг остаточно...
Остаточних перемог, як говорили великі, не буває.
 
Народ висловив обережну довіру президентові, подовживши йому мандат на суспільні зміни. Але народ відмовився жити в парадигмі "всеукраїнського Батечки", такій близькій нашій колишній душі та історії. Коли, хто "породив", той і "убив".
 
Народ не позбавив довіри (незважаючи на всю критику, що прозвучала) людей,  що взяли на себе відповідальність  за країну в умовах післямайданного владного вакууму і  перших, найважчих днів війни.
 
Партія  президента і партія прем'єра йдуть ніздря в ніздрю, і тепер справа принципу: хто отримає ті соті долі відсотка, які формально дозволять сказати: я перший.
 
Реальність, що настала після сп'яніння соціологічними прогнозами, протверезила президента, і він кардинально змінив риторику. Замість "єдиної сили" з'явилися "дві колони", а "я сформую коаліцію" поступилося "більшість утворюють партії, що перемогли". І це правильно.
 
Переможний спурт "Самопомічі" поки свідчить лише про одне:  електорат продовжує чекати "рятівників". І шукає їх в нових політичних брендах. До партій з назвами, що приїлися, ставлення стало прохолодним. Та варто політикам назватися по-новому, як вони знову на коні.
 
Найбільші оптимісти з числа демократів-патріотів чекали, що жоден з осколків колишньої "Партії регіонів" у ВР не просочиться. Такий варіант, звичайно,  можна було організувати, пересаджавши  напередодні виборів лідерів "Опозиційного блоку". Але змінило б це співвідношення поглядів і сил в суспільстві?
 
Путін не просто так наполягав, що готовий визнати українські вибори. Він готує реванш. Хай не вводять в оману достатньо низькі відсотки політичної сили Бойка і Шуфрича. Судячи з усього, в Донецькій і Луганській областях, на звільнених нашими військами  територіях більшість (частенько, абсолютну) отримують колишні соратники Януковича. Навіть (як пишуть блогери) у Маріуполі, який в останні місяці переповнений синьо-жовтими прапорами і підноситься чи не як оплот українського патріотизму на Донбасі, ця тенденція в наявності.
 
І це при тому, що колишній електорат ПР деморалізований, і багато хто просто не прийшов на вибори (а чий ще абсентеїзм позначився на загальній низькій явці виборців?)
 
Не забуватимемо, що в руках у тих, кого ми поспішаємо сьогодні списати на звалище історії, - загальнонаціональні телеканали, безкоштовно роздавані газети, величезні ресурси на скупку і "тушок", і чиновників.
 
Отже бій хоч і виграний, але битва не закінчена.
 
Не думаю, що все так просто з комуністами. Вони були на межі проходження. Погодься лідери ДНР і ЛНР провести  голосування на окупованій території, і все виглядало б по-іншому. Але ж ми ці території вважаємо за свої?
 
Скидати леніних на площах мало, якщо вони укорінялися в головах.
 
Хочеться, звичайно, вірити в те, що питання "двополюсності" української політики знято з порядку денного. Що цивілізаційній шизофренії, яка розривала суспільство протягом останніх півтора десятиліть, покладено край. Що, як би мало не проіснував цей парламент, які б нові його перевибори не маячили за горизонтом, він вже ніколи не буде проросійським.
 
Але як не втратити цей шанс?
 
Вже сьогодні має бути вирішено питання з правлячою коаліцією. Колишня задумка з призначенням підконтрольного прем'єра (щоб і президент, і глава уряду представляли одну політсилу), напевно,  вже відставлена. На черзі прочитуваний хід- залишити  посаду за Яценюком. Цю умову, не чекаючи пропозиції президента, фронтовики вже озвучили.
 
Це складне рішення, що створює два центри влади. Адже експерти писали, що програми реформ, запропоновані командами президента і прем'єра, дуже відрізняються. Деякі говорять, що до повної несумісності.
 
Хто поступиться?
 
У центрі політичних дискусій, що вирували на телеканалах в ніч виборів,  очікувано  стояли: люстрація, відміна депутатської недоторканності, масове скорочення держапарату і так далі. Молодь, що зайшла до парламенту, вже засукала рукави і готова в бій. Але ж це всього лише, так би мовити, організаційні питання, що стосуються не країни і не людей, а самої влади!
 
Стримані ж зауваження Віктора Пинзеника, що не завадило б подумати про те, як заробити гроші для бюджету, наші браві депутати-комбати присікли на кореню.
 
Економіст молиться, щоб в наступні п'ять років не було ніяких виборів, бо популізм руйнує країну. Комбати дають новообраному парламенту від сили півроку.
 
Так, наша країна знаходиться в гарячому місці планети і за часів глобальних змін, отже її суспільний метаболізм прискорений незвичайно. І він вимагає постійного приведення політичних форм у відповідність до нового змісту. Всього лише пару років тому оновилася ВР, а як катастрофічно застарів її корпус!
 
Отже,  проводити вибори раз на два роки? Чом би і ні. І не лише ВР і президента, але і, скажімо, голови Нацбанку, суддів і присяжних засідателів, омбудсмена...
 
Тільки має бути одна умова. Одна. Не брехати народові. Не лукавити.
 
Зазначимо: нинішні вибори в плані піару - "білого" і "чорного"- виявилися   надзвичайно брудними. Раніше ми б все це назвали  "кричущим порушенням виборчих прав".А сьогодні проковтнули і не поперхнулися. Час жорстокий. Коли брехня вважається військовою хитрістю.
 
Ви, звичайно, помітили: в «день тиші»  Київ прикрасили передвиборчі борди "найправильніших" політсил. Хоч і без назв партій, але з упізнаваними  брендами і слоганами. Хитро, але нечесно, дрібно і по-дитячому. І головне, люди- повз це не пройдуть і висновки для себе зроблять. Неприємні для тих, кого вони обрали.
 
Якщо лукавиш в дрібницях, чи  вистачить сили сказати тяжку правду в головних питаннях? Тих, від яких залежить наше життя і смерть?
 
Вчора трипилися на очі рядки Роджера Осборна про історію європейської цивілізації. Всі національні держави, пише він, починалися з величезних коштів, що витрачалися на оборону власної території. Вводилися нові десятиразові і двадцятиразові податки, що лягали тяжким тягарем на населення і розоряли особисті господарства. Бунти тих, хто не бажав платити, придушувалися фіскальною поліцією. Насильно рекрутували до армії сільське населення  і аристократію. Це дозволяло зберегти незалежність. Країни, що не зважилися на таку політику, зникли з карти Європи.
 
Чи не той самий шлях в своєму державотворенні проходимо ми? І де той політик, який скаже, що не можна вічно сподіватися на кредити співчуваючої нам Європи? Що держава, нарешті, має почати заробляти на оборону? А це нові податки. Тяжкі для всіх нас. А якщо не вистачає податків, то - розпродаж земель і власності. І не відміна пенсійної реформи, а посилення...
 
Нова більшість і новий уряд мають все це нам розповісти. І пройти труднощі разом з нами. І тоді я, хоч і з тяжким серцем, але аплодуватиму йому і скажу: ми перемогли!
 
Євген Якунов, "Укрінформ"