Побічний ефект
Ставка Путіна на агресивний націонал-шовінізм та неприхований реваншизм не лише консолідує Захід, а й насторожує сателітів та породжує сумніви у дедалі більшої частини самих росіян
Щораз більша впевненість Путіна у відсутності суворої реакції Заходу на агресію в Україні провокує його дедалі менше приховувати свою зневагу до встановлених після поразки Росії в холодній війні кордонів, норм міжнародного права та своїх візаві й навіть погрожувати союзникам.
Під час багатосторонньої зустрічі в Мінську він висловив публічне роздратування позицією своїх сателітів із Митного союзу, звинувативши Білорусь у реекспорті до Росії європейських товарів, які потрапили під санкції Москви. Потім піддав сумніву державність Казахстану, який дозволив собі підтримати позицію України в Мінську. Зрештою, в розмові з головою Єврокомісії Жозе Мануелом Баррозу почав відверто погрожувати «за два тижні взяти Київ».
Однак дедалі менш прихована ставка Путіна на російський націонал-шовінізм та реваншизм поволі активізує фактори, які хоч і довго запускатимуться на повну потужність, однак у підсумку прирікають його режим на падіння, а саму Росію на розвал.
Консолідація Заходу
У ЄС та НАТО хоч і не наважуються на рішучі дії задля військової чи бодай повномасштабної економічної підтримки України в конфлікті з Росією зараз, однак поволі готуються до повномасштабної холодної війни із Кремлем уже найближчим часом. Заступник генерального секретаря Альянсу Александер Вершбоу нещодавно констатував, що «Росія перетворилася на націоналістичну та ревізіоністську силу», тому саміт НАТО в Уельсі 3–5 вересня розпочне нову главу в його історії – з новими витратами на оборону та новим сприйманням РФ.
Наразі очевидно, що Путін перезапустив механізми трансатлантичної солідарності, не лише зміцнивши солідарність між європейськими державами та США, але й між ЄС та НАТО. Як відомо тривалий час ЄС намагався переключитися на створення власних сил швидкого реагування та посилення військово-політичної співпраці у рамках союзу, знижуючи роль НАТО. Тим часом цього разу на саміті НАТО в Уельсі будуть присутні президент Єврокомісії Жозе Мануел Барозу, президент Європейської ради Герман Ван Ромпей, а також Високий представник ЄС із зовнішньої та безпекової політики Кетрін Ештон. А новообраний високий представник ЄС із зовнішньої та безпекової політики Федеріка Могеріні, яка має замістити Кетрін Ештон, та яка традиційно вважалася мало не найбільш проросійською кандидатурою, однією зі своїх перших заяв після обрання зробила констатацію, що «Росія вже не є стратегічним партнером ЄС». Коли врахувати, що Путін повертаючись на посаду президента декларував намір витіснення впливу США із Європи, то те, що відбувається зараз – свідчить, що добився він зворотного ефекту.
Зайве пояснювати, що коли НАТО таки втягне Москву в чергову гонку озброєнь із одночасним посиленням санкцій проти неї разом із іншими державами G20, то колапс російської економіки, яка й без того не в найкращому стані, буде питанням кількох років. Це навряд чи серйозно допоможе нам у відстоюванні своєї незалежності в короткостроковій перспективі, але в середньостроковій неодмінно підштовхне до поразки Росії та завалу усієї архітектури вибудовуваних нею економічних, військових і політичних блоків на пострадянських теренах.
Підрив тилів
Роздмухана Путіним імперсько-шовіністична істерія викликає дедалі більше занепокоєння не лише на Заході, а й у національних республіках самої РФ та країнах-союзниках.
Роздратування з приводу розгулу російського націонал-шовінізму вже висловив екс-президент найбільшої національної республіки РФ Татарстану Мінтімер Шаймієв. Після матчу московського «Спартака» з казанським «Рубіном», коли кілька тисяч ультрас першого застосували речівку «Русские, вперед!» у столиці чотиримільйонної республіки, де понад 53% татар, але все ще майже 40% росіян, він заявив: «Приїхали з Москви чотири тисячі фанатів і репетують: росіяни, вперед! Як можна в Татарстан приїхати або в будь-який інший (національний. – Ред.) регіон і кричати таке в багатонаціональній Росії? А нам що, кричати: татари, вперед!?». Його занепокоєння зрозуміле, адже ця республіка в 1990-х роках мала другий після Чечні потенціал руху за відокремлення від РФ і сьогодні невдоволення російським націоналізмом там стрімко зростає (див. Тиждень, № 27/2014).
Тим часом сам Путін зробив зловісний натяк Казахстанові, який не може безслідно минутися для відносин із цією країною. 29 серпня, виступаючи на молодіжному форумі «Селігер», він заявив, що президент цієї країни Нурсултан Назарбаєв «здійснив унікальну річ – створив державу на території, на якій держави не було ніколи. У цьому сенсі він для пострадянської державності унікальна людина». Прозоро натякнувши, що після Назарбаєва, а то й раніше може постати питання збереження якщо не суверенітету, то принаймні територіальної цілісності створеної ним «із нічого» держави. Як відомо, у квітні 2008 року під час зустрічі із Джорджем Бушем, коментуючи можливість надання Україні ПДЧ в НАТО, Путін також заявив, що «Україна – це ж навіть не держава. Частина її території подарована нами». Що то були не просто слова і про яку «подаровану» територію ідеться, стало видно з розвитку подій цього року та із зусиль, спрямованих на визнання «державності Новоросії».
Зазначимо, що в Казахстані уже були спроби військового захоплення влади й відокремлення його східної частини. У ніч із 19 на 20 листопада 1999 року Комітет національної безпеки цієї країни заарештував терористичне угруповання «Русь», що складалося з колишніх військових, котрі брали участь у конфліктах у Придністров’ї, Таджикистані та Чечні на чолі з Віктором «Пуґачовим» (за документами він виявився громадянином Росії, зареєстрованим у Москві Віктором Казімірчуком). Заколотники тоді були засуджені до тривалих термінів ув’язнення, однак зрозуміло, що після відпрацьованих у Криму та на Донбасі механізмів відродити чергових «повстанців» у депресивних регіонах Казахстану російським нацистам буде нескладно.
Попри те що загалом у Казахстані казахів понад 65%, а росіян лише 21,5%, у низці північних областей країни корінне населення все ще становить меншість, а більшість – російськомовні переселенці з Європи. Зокрема, у прилеглих до РФ Північноказахстанській області 50% росіян (казахів – 34,2%), Костанайській – 42,1% росіян (казахів – 38,8%), а ще в трьох (Акмолинській, Павлодарській, Карагандинській) частка представників титульної нації є нижчою від 50%, а росіян дорівнює 34,5–37,5%. У Східноказахстанській області, де наприкінці 1990-х була спроба російського сепаратистського заколоту, росіян залишилося 37,5%, а частка казахів сягнула 58%, хоч за переписом 1999 року їх було приблизно порівну.
Російське населення Казахстану відзначається вкрай низьким рівнем володіння казахською мовою і мотивації до її вивчення. Частка людей, які можуть спілкуватися нею, серед росіян одна з найнижчих з-поміж усіх етнічних груп: за даними перепису 2009 року, з них здатні читати й писати по-казахському лише 6,3%. Перший сплеск бажання «повернути російські землі в Казахстані» стався відразу після анексії Криму в березні, а вже наприкінці серпня Владімір Жиріновскій у парламенті заявив, що в Казахстані «культивують русофобські настрої», а в підручниках вони «скрізь антиросійські». Тож після України, за його словами, слід зайнятися ситуацією в Казахстані.
Про те, що в цій державі правильно зрозуміли натяк Путіна, свідчить заява Нурсултана Назарбаєва в інтерв’ю національному телеканалові «Хабар», у якому він наголосив, що його країна не буде в складі організацій, які становлять загрозу її суверенітетові, оскільки «наша незалежність – це наш найдорожчий скарб, за який боролися наші предки». «По-перше, ми ніколи не здамо нашу незалежність і, по-друге, ми зробимо все можливе, щоб захистити її», – зазначив Назарбаєв.
Тим часом витверезіння поступово приходить і до дедалі більшої частини росіян, які починають усвідомлювати ціну агресивності своєї країни для їхнього ж таки достатку.
За даними опитування Левада-Центру, проведеного 22–25 серпня, росіяни поступово доходять до адекватного мислення. Так, порівняно з березнем у них не таким великим стало почуття радості із приводу приєднання Криму, меншим виявився відсоток осіб, які схвалюють дії керівництва країни щодо його приєднання й тих, хто готовий піти на обмеження особистих доходів заради фінансування нового регіону. Наприклад, частка тих, які «абсолютно не готові» зазнавати грошових збитків через дії російського керівництва, зросла від 19% до 28%, а фінансово страждати через Крим готові лише 17% проти 26% у березні. У півтора раза піднялась і перевищила 60% частка тих респондентів, які усвідомлюють, що анексія Криму та агресія на Донбасі викликають в українців ненависть до Росії або її керівництва.
І тут іще не враховано ефекту повернення трун із убитими та покаліченими російськими кадровими військовими, формально «ополченцями» у відпустках. Попри спроби приховування, російські ЗМІ вже пишуть про сотні загиблих і, ймовірно, до тисячі тяжкопоранених солдатів РФ, якими перенасичені військові шпиталі в Ростові та Санкт-Петербурзі.
