Путін має рівно два плани завершення війни на Донбасі
Попри оптимістичні прогнози, узгоджений економічний тиск Заходу на Росію кінець гібридної війни не наблизив. Правими виявилися ті, хто прогнозував – Володимир Путін закусить вудила й не здасть назад так скоро, як усім би хотілося.
На жаль, з чинним російським президентом Україні та цивілізованому світові пощастило менше, ніж із екс-головою нашої держави Віктором Януковичем.
Як відомо, 21 лютого, після кривавого розстрілу Майдану, з ним усе ж таки говорила на рівних як українська політична опозиція, так і шокована європейська дипломатія. Атмосфера розпеклася до максимуму – але політичні вимоги Майдану формально вважалися виконаними. Не витримав і злякався сам Янукович.
Від Путіна не варто чекати чогось подібного. Дати слабину він не може собі дозволити, бо надто далеко зайшов. Цивілізація чи не вперше за багато років зіткнулася лобом із хитрим, справді сильним та реально небезпечним ворогом. Але це не означає, що Путін через ненависть остаточно втратив залишки розуму та здорового глузду. Хоча б тому, що він далі діє або принаймні намагається діяти на випередження.
Приклад тому – чергова заява голови МЗС РФ Сергія Лаврова, котрий, як відомо, є лише одним із "голосів Путіна". Даючи інтерв'ю ІТАР-ТАРС, він наголосив: Росія – тільки за мир, і завжди була за мир. Воювати хоче насамперед Україна. Бо не поважає думки повсталих жителів Донбасу. Вони просто думають інакше, ніж офіційний Київ. А їх за це відстрілюють, принижують, називають терористами та записують у сепаратисти.
Пісня не нова. Лавров, читай – Путін, ніколи не звертали з цієї лінії. Звісно, риторика призначена передусім для внутрішнього споживача, тобто, мільйонів росіян. Президент їхньої держави не агресор, він – миротворець, просто цього не хоче визнавати Захід. А Україна традиційно танцює під американську дудку.
Для чого тоді Сергію Лаврову повторювати цю мантру? Бо після санкцій подібні заяви дають чіткий та прозорий сигнал – представниками повсталого Донбасу для Путіна є й будуть російські найманці.
Інших учасників переговорного процесу, хай вони навіть будуть делеговані жителями визволених або беріть більше – окупованих міст, російський президент не визнає. Так само було за часів президентства Януковича: керівники та посадовці багатьох ключових відомств мали таке ж саме російське громадянство, як терористи Гіркін та Бородай. Але Путіна вони влаштовували, й міняти підхід він не бажає. Або мир та переговори на його умовах і з тими людьми, яких він делегує іменем Донбасу – або далі спустошлива та виснажлива війна.
Зрозуміло, що цей план - постати перед усіма миротворцем, навряд чи спрацює. До речі, він мав би реальніші шанси на успіх, аби терористів офіційно представляв хтось із керівництва Партії регіонів із українським паспортом у кишені. Проте цього нема. Натомість українська влада теж намагається діяти на випередження, домагаючись від Заходу визнання ДНР та ЛНР терористичними організаціями.
Парадокс у тому, що Путіну цей план виходу з війни без серйозних втрат для себе теж вигідний!
Ризикну припустити – він навіть чекає, поки його підопічних визнають терористами на всіх рівнях. Тоді Путін різко змінить риторику. З того моменту Росія очолить боротьбу з міжнародним тероризмом. Завдяки майстерності пана Кисельова мільйони росіян раптово прозріють: виявляється, весь цей час воду баламутили звичайні бандити. Наступний крок – Путін робить усе можливе, аби вбити тих, кого сам породив. Ставши раптовим союзником Заходу й мудрим політиком, котрий вчасно припинив війну поруч із російським кордоном.
А за такі дії, між іншим, і санкції в найближчій перспективі можуть зняти. Тим більше, що Путіну нічого не варто згодом перевести війну в іншу стадію – ту ж таки диверсійну. Знову зробивши її суто нашою, внутрішньою проблемою.
