Ті, що втікають від війни

Перші “біженці” з Криму почали прибувати до Калуша наприкінці березня. Згодом з’явилися переселенці зі Сходу країни. Хтось розглядає Калуш як короткотермінову перспективу, а хтось уже розпакував речі та влаштував своїх дітей у дитячі садки та міські коледжі. На що розраховують люди, яких війна жене зі своїх домівок, — дізнавалися “Вікна”.

“Спасібо. Дякую, тобто”, — виправляється 4-річна Богдана, ковтаючи цукерку. Навколо неї — її менші і старші братики та сестрички. Отримавши ласощі, діти втікають на кухню, а батьки зауважують: діти поволі вивчають українську мову.

Сім’я Палагніїв із Бердянська, у якій виховується восьмеро дітей, близько місяця проживає у Калуші. Люди орендують 3-кімнатну квартиру на вул. Євшана — сплачують 1400 гривень на місяць і зауважують: у Бердянську за таку ціну квартиру не знімеш. 
— У Бердянську люди розділилися на три групи: ті, які за Україну, ті, які за Росію і ті, яким байдуже. Але більшість — проросійсько налаштованих. Тут — усе зрозуміло й однозначно, тут — Україна. У вас немає пам’ятників Леніну на кожному кроці, не толерують комуністичну партію, у вас люди ходять у вишиванках, — констатує глава сім’ї Валерій Палагній.

Із самого початку чоловік бере розмову у свої руки.

— Я не стільки боюся війни — свою сім’ю я б у будь-якому випадку вивіз. Мені страшно, що мої діти виховуватимуться у тому середовищі. Це не було так помітно — проте, події на Майдані, у Криму, на Сході просто підняли “з дна” усю сутність східного менталітету. Я був учасником Автомайдану — тепер на мене дивляться, як на фашиста. Завжди мене бандерівцем вважали, бо у мене батько із Західної України — із Томашівець. А я цим пишаюся.

Валерій не був на батьківщині свого батька близько 25 років. Хоча тут живе його велика родина: у діда було дев’ятеро дітей. Вперше після багатьох років вони із жінкою приїхали до Калуша у березні: упевнитися, що розмови про “бандерівців” — міфи.  А в червні сім’я уже повністю переселилася до Калуша. Своє життя багатодітні Палагнії починають із чистого листка. І кажуть: іноді страшніший той крок, який не зроблений — з огляду на можливі наслідки.

31-річна Оксана Палагній каже: рішення про переїзд їй далося нелегко. Бодай тому, що сім’я хоча і не має власного житла і увесь свій спільний сімейний період винаймає квартири, проте за кілька років встигла побудувати маленький простір — із уподобаннями та заняттями не лише дорослих, але й дітей. Власне, діти, як стає зрозуміло із розмови, стали і гальмівним, і рушійним елементом водночас: троє дівчат — 11-річна Анна, 9-річна Надія та 6-річна Софія займалися танцями. Навіть в орендованій квартирі чужого поки що міста уся стіна завішана дипломами та грамотами.

— У мене був інтелектуальний шок — коли я приїхав до Калуша, — ділиться Валерій. — Зокрема, здивований відкритістю влади: у вас міський голова приймає щодня. Він одним телефонним дзвінком вирішив усі наші питання. Багато не говорив. Але не обдурив. Досі нам уже стільки брехали й не виконували. У нас влада дуже відмежована від людей — майже недоступна.

СХІД І ЗАХІД?

— Учора на центральному телебаченні був сюжет про те, що діти їдуть на літній відпочинок до Бердянська, Очакова. А тут з Бердянська чомусь їдуть до нас. Там — не одна багатодітна сім’я, завтра будемо мати 20, — зазначив депутат міської ради Віталій Крохта при розгляді на сесії міської ради питання про надання матеріальної допомоги сім’ї Палагній.

— Ви цього не розумієте, — пояснює ”Вікнам” Валерій Палагній. — Бердянськ має статус безпечного міста — туди відсилають відпочивати дітей. Але безпечний Бердянськ — це, насправді, фікція. Це — місто-курорт, місто, де велика частка доходів залежить від інтенсивності курортного сезону. Тому тут будуть навіть на мінному полі танцювати — лише щоби усі бачили, що у Бердянську — спокійно. Але за 80 км від Бердянська — неспокійний Маріуполь. А захисту від неспокійних регіонів немає жодного — навіть оснащених блок-постів не виставили. Днями у Запорізькій області підірвали міст — якраз між Запоріжжям і Бердянськом. А коли наша донька закінчувала 4-ий клас і ми вирішили поїхати класом на косу, то не змогли, бо там стояли танки і БТРи. Морем возять зброю. Але найстрашніше — коли живеш із людьми, і не знаєш, що твориться у них у голові.

— Настрої у Бердянську оцінюють залежно від кола спілкування, — наполягає учасниця бердянського Автомайдану Анна Величко. — Бабусі з ринку — вони, у переважній більшості, проросійсько налаштовані. Але у нас — величезне коло спілкування, тому давно уже не розмовляла ні з ким проросійським. Інтелігенція і малий бізнес повністю проукраїнські. Тому, фактично, загрози у місті немає. Хоча, не факт, що якби у нас не було тут бізнесу і ми б не відчували себе тут потрібними, ми б самі зараз не поїхали на Західну Україну. Але у такому випадку говорили б не про загрозу, а тільки про те, що у вас, все ж таки, спокійніше.

Тим часом, у Бердянську приймають переселенців із сусідніх областей.
— Можливості безкоштовного розміщення переселенців з Луганської та Донецької областей у Бердянську вже немає. Але місцева влада допомагає людям знайти більш дешеве житло та веде переговори про поселення тільки за оплату комунальних послуг, — повідомила заступник міського голови Бердянська Людмила Шаповал. — Станом на минулий тиждень у Бердянську нараховувалося 789 переселенців. З них 255 дітей, які безкоштовно перебувають у дитячих оздоровчих центрах.

ДОПОМОГТИ БЛИЖНЬОМУ

Зрештою, неважливо: безпечним регіоном для проживання є Бердянськ, чи — ні: кожна людина має право оцінювати ситуації під власним кутом зору та хвилюватися за близьких людей. Але не кожна при цьому може претендувати на соціальні гарантії від держави чи благодійну підтримку місцевих. Хоча саме невизначеність на рівні держави і породжує спекуляції. Який статус мають люди, яких війна жене з власної хати? І які саме території України визначені як потенційно небезпечні для життя? Яке саме відшкодування і за що гарантує держава? І на підставі яких документів людина зможе цю допомогу отримати? Зрештою, хто перевіряє на місцях: чи людина, яка приїхала, справді втікає від війни чи — просто спекулює нею? І кому справді потрібно допомагати, адже саме бажання переселитися у безпечніший регіон не дає підстав чекати на матеріальну підтримку?

У зоні проведення АТО — тисячі людей, які потребують допомоги. А у тилу — десятки, які тему війни використовують у власних інтересах.

— У мене у крамниці працює молода жінка, — розповідає “Вікнам” підприємець зі Львова Ірина. — Вона у нас — нещодавно. Приїхала із Криму: коли на півострові з’явилися “зелені чоловічки” і виникла небезпека збройного розв’язання конфлікту, вони просто сіли у своє авто і поїхали. Уже потім стало відомо, що на перших порах вони з чоловіком жили у своєму автомобілі, зараз орендують квартиру. Ця молода жінка працює, як віл, і до неї — найменше зауважень. Вона не чекає, що їй дасть держава. І не сподівається на допомогу від місцевих.

— Одна жінка, яка приїхала до Калуша із Донецької області, уже влаштувалася на роботу у міську бібліотеку. А її діти вступили на навчання до міських коледжів, — розповідає начальник Центру соціальних служб Калуської міської ради Галина Дидич.

П’ять перших сімей переселенців у Калуші отримали по 280 гривень матеріальної дороги за рахунок коштів благодійного Фонду ”Здоров’я Прикарпаття”. Для тих, хто звертатиметься до міста за фінансовою допомогою, на сесії міської ради нещодавно передбачили 30 тис. гривень, внісши зміни до Програми підтримки розвитку місцевого самоврядування. 5 тис. гривень виділили сім’ї Палагній із Бердянська. Інші гроші — у резерві.

БІЖЕНЦІ ЧИ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ?

— Біженець — це людина, яка знаходиться за межами його рідної країни, тому що вона постраждала або боялася переслідування , або тому, що вона утікає від війни, — пояснює історик Мирослав Кошик. — Чи є люди, які втікають від лихоліття війни на Донбасі, біженцями? Ні, оскільки вони не покидають територію держави, громадянами якої вони є. Вони є внутрішньо переміщеними особами, тобто, тими, хто змушений був покинути свої будинки чи місця звичайного проживання, зокрема, й для того, щоб уникнути наслідків збройного конфлікту, проявів насильства, порушень прав людини, і хто не перетинав державних кордонів.

Тобто, переселенці зі Сходу не мають прав біженців та відповідних соціальних гарантій. І на даний момент можуть розраховувати лише на власні сили та добрих людей. Адже, закон України “Про правовий статус осіб, які вимушені залишити місця проживання внаслідок тимчасової окупації Криму та обставин, пов’язаних із проведенням АТО” — прийнятий Верховною Радою, але ще не підписаний президентом України. Навіть після підписання Кабмін має ще “підверстати” під нього фінансову основу. І якщо згадати, що у Донецькій і Луганській областях проживає більше, ніж 6,5 млн. осіб, стають зрозумілими зволікання урядовців.

— У нас живе сім’я зі Слов’янська. Чоловік — будівельник, усе життя зводив дім для своєї сім’ї, який був знищений під час обстрілу, — розповідає Галина Дидич. — Загалом у Калуші — 13 сімей переселенців, у яких — 25 дітей. Хтось приїхав до Калуша, бо має тут  знайомих. Хтось потрапив до нашого міста через Івано-Франківську обласну координаційну раду з питань надання допомоги населенню під час надзвичайних ситуацій.

Перші “біженці” почали прибувати до Калуша ще 28 березня — з Криму. З Кримського півострова до Калуша приїхало п’ятеро сімей. Пізніше з’явилися переселенці з Донецької та Луганської областей — 8 сімей.

— Місто не має житла, щоб поселити безкоштовно, — визнає Галина Дидич.

25 червня міська спеціальна комісія, створена розпорядженням міського голови, звернулася із листами до власників готельних комплексів із проханням надати у резерв житло — для тих, хто ще втікатиме від війни.

Між кожною сім’єю, яка прибула із Криму, власником житла, яке винаймають “біженці” та місцевою владою укладається тристоронній договір. Фактично, це є єдиний документ, який засвідчує статус сімей зі Сходу і за яким люди згодом зможуть претендувати на допомогу від держави.

— Якщо людина мала право на державну соціальну допомогу, вона може отримувати виплати за місцем тимчасового перебування, — каже начальник управління праці та соціального захисту населення Калуської міської ради Любов Федоришин.

Мирослав КОШИК, історик
— До нас приїздять тисячі людей зі Сходу. Серед них можуть бути і терористи, які намагатимуться уникнути справедливого покарання, і пройдисвіти, які хочуть “халяви”. Тому фільтрація є конче необхідною. Ми приймемо і поділимось усім, що маємо, з діточками, жінками та старими, але здорових чоловіків ми повинні відсилати назад. Кожна приватна особа, яка буде приймати у себе внутрішньо переселених осіб, повинна дізнатися, хто вони є та їхню лояльність до держави Україна. Громадяни України мають право пересуватись у її межах як завгодно, але вимагати чогось — то вже зовсім інша пісня.

Олена ПСЕЛ, мешканка Бердянська, учасниця “Автомайдану”:
— Від нас біженці? Я здивована. Тому що біженці їдуть до нас. Як учасниця Автомайдану, їздила у неділю до Маріуполя. Їздили під охороною Нацгвардії та батальйону “Азов”. Ото там страшно.  Ну, правда, наших там більшість, але вони дуже налякані, вони всі побували у полоні. Вони бачать наші прапори і плачуть, навіть чоловіки... Ми привезли з Маріуполя своїх родичок, дівчинка семи років з мамою. Мама не дозволила дитині сидіти біля вікна (раптом обстріляють). Перше, що їх шокувало, це те, як сміливо і голосно у нас всі говорять про Україну. Машин з прапорцями України у Бердянську більше, ніж без прапорців. Прапорці і стрічечки навіть на дитячих колясках.  Молодь у патріотичних футболках. Віночки цього літа — це тренд. Батальйон “Азов” заміняє нам міліцію. Керівництво “Азову” заявляє, що місто в безпеці, загрози захоплення усякими “ДНРами” у нас немає. Хіба ловлять “народних мерів” час від часу. Але сезон у розпалі, на косі ступити ніде.

А ще Самооборона у нас чудова, кількасот чоловіків, незважаючи на саботаж з боку місцевої влади, нам вдається жити звичайним життям. За найменшої небезпеки я й сама вивезу дітей, але небезпеки я не відчуваю. Десь по норах, сидять “ватники”, але саме у Бердянську від початку гору взяла українська більшість, тому небезпеку і дискомфорт відчувають ті, що в березні стояли з плакатами: “РЕ-ФЕ-РЕН-ДУМ!”. Ми ж відчуваємо впевненість. Це я кажу, як звичайна жителька, як мама, яка щодня гуляє з дітьми у вишиваночках і віночках, як дружина, чоловік якої роз’їжджає на машині з синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами. У нас теж тут різні є. Є такі, що цілують кожний зустрічний прапор України, бо натерпілись від ДНРу. А є такі, що приїхали випити, і взявши довідку, що вони біженці — сидять на шиї. Ми всіх тестуємо на “Слава Україні!”.