У чиїх списках ховаються тіні ПР?

На початку братва «золотого батона» і справді сильно перелякалась. Особливо коли почали стріляти в людей і Батя, взрівши, що діла не буде, злиняв і покинув напризволяще все нажите непосильним трудом. Не те щоб члени клану боялися пострілів чи надто любили свого пахана. Зовсім ні, вони й самі побахкати готові, коли треба, та й пахан – діло наживне. Але порушилася «стабільність» – сакральний стан, у якому було комфортно, мов у Бога за пазухою. Полишена сам на сам із важкими життєвими випробуваннями каста «недоторканних» реально затрясла штаньми, бо чого чекати від скаженої закривавленої юрби, що прагне помсти, ще не знала. Втім, небезпека швидко минула. Але почалося ще гірше, пише Тиждень юа.

 

 

Коли баран кудись ненароком зникає, вівці зазвичай починають розбрідатися хто куди в пошуках кращої паші. Втім, у даному випадку мова про елітну отару, в котрої еволюційні процеси зайшли так далеко, що вона не тільки керується шлунково-травними інстинктами, а й чітко розуміє цінність власної шкури. Бажання зберегти й не пошкодити останню відіграє в її світосприйманні ключову роль, і природний процес розбрідання набув завдяки цій властивості доволі організованого та прогнозованого характеру. Слово «посипались», яким дане явище намагались окреслити, тут не зовсім доречне, бо аж ніяк не характеризує того, що насправді відбулося. Термін цей – для романтиків і, пробачте, лохів. Нехай вірять і радіють, а «нам своє робить». Найхитріші відразу організувалися в окрему групу з милою назвою «За мир та стабільність», найзатятіші продовжили розгрібання спадку «папєрєдніків», хтось просто розчинивсь у просторі, а хтось пішов на вільні хліби, бо так можна теж непогано заробити. Можна дискутувати, чи був у них усіх диригент або ляльковод і куди, найімовірніше, тягнуться ниточки. Втім, це не дуже й істотно, бо діагноз відомий і без того. Важливіше, що на першому етапі жодних успіхів у перегрупуванні досягти не пощастило, хоч і вдалося знизити градус небезпеки та пересидіти. Час, як то кажуть, найкращий лікар. Усе, мабуть, на тому й закінчилося б, загроза так само раптово минула б, як з’явилась, переляк розвіявся б, життя знову стало б на звичні рейки, але трапилось невідворотне – вибори.

 

 

Що таке електоральні перегони для людини, яка має все і може його зненацька втратити, важко зрозуміти простому смертному. Бо ж треба ще усвідомлювати, що таке це «все» у площині народного обранця. Йдеться не лише про безбідне існування й тотальне биття байдиків, входження в елітне товариство та грандіозні звершення завдяки доступу до потрібних ресурсів. «Усе» – це ще й абсолютна безпека, гарантована недоторканністю, яка передбачає насамперед безкарність за вчинене нині, вчора й завтра; це належність до касти обраних, напівбогів. Власне, втрата цього солодкого відчуття й породжує отой найбільший страх, що змушує ломитися в депутатське крісло в будь-який найбожевільніший спосіб.

 

 

Неймовірну насолоду мали нещодавно дістати громадяни країни, дізнавшись про створення унікального за своєю суттю передвиборного утворення «Опозиційний блок», до «ТОП-10» якого ввійшли найкращі з найкращих діячів епохи «золотого батона». Можна, звісно, цинічно посміюватись із цих хлопців, що вирішили так відверто й безнадійно кинути виклик цілій нації, яка їх щиро ненавидить, щоб сховатись у кріслах парламенту від відповідальності за минулі «заслуги», та не поспішаймо. Це хлопці на мільярди. І заява одного з них про те, що їх підтримають Південь та Схід, не зовсім порожнє белькотання.

 

Чого варте лишень добре ім’я пастора блоку, любителя газових вишок, екс-віце-прем’єра Юрія Бойка! А ще там є Олександр Вілкул, керівник фонду «Українська перспектива»… Уже саме поєднання цього діяча смути Януковича зі словосполученням, що стало назвою тієї фундації, мало б викликати істеричний регіт. Але далі – ще цікавіше. Сам Михайло Добкін, звільнений українським правосуддям від підозр у сепаратизмі, сховавши колорадську стрічечку, знову готовий стати в стрункі лави борців за добробут народу. Не менш активно настроєний і заступник глави АП часів Януковича та борець із ушануванням жертв Голодомору на Кіровоградщині, а нині голова виконкому Партії розвитку України Сергій Ларін. Є в цьому товаристві й один із організаторів тітушківського руху часів Євромайдану незрівняний Нестор Шуфрич, і легендарна лідерка «Україна – Вперед!» Наталія Королевська, й одіозна соратниця Ахметова Тетяна Бахтеєва, й екс-губернатор Одещини Микола Скорик, і екс-гендиректор Азовсталі регіонал Олексій Білий. Звісно, не обійшлося й без сюрпризу, а як інакше? Ним став президент Всеукраїнського єврейського конгресу Вадим Рабінович. Що він там робить, важко зрозуміти, але бізнес є бізнес.

Утім, найцікавіший кандидат чомусь не входить у першу десятку, а записаний під № 12. Це екс-глава януковичівської Адміністрації Сергій Льовочкін. Чому так далеко сховався? Може, щоб зайвий раз не маячити, не псувати й без того прекрасну картинку, а може, один із головних спонсорів проекту, таки знає що робить. Бо навряд чи такий професійний політгравець облюбував би непрохідне місце. Мета цієї «компашки», за словами її пастора Бойка, «зберегти Україну, захистити її громадян і відновити мир на її землі». Гарно сказано, зовсім не по-дебільному. А ще вражає відвага, як не крути, ці хлопці й дівчата – одні з небагатьох, хто ризикнув іти відкрито.

Є, щоправда, ще Сергій Тігіпко, який теж не маскується за чужими спинами, а підбирає всілякий непотріб. Але це в нього карма така, він-бо власник «Сильної України». Відмовившись долучитися до Опозиційного блоку, Тігіпко мабуть зробив правильно, бо, згідно з рейтингами, має шанси зібрати 7–8% голосів громадян, хоча, повпихавши у список усіляких сумнівних персонажів, таки дещо ризикує. Взяти хоча б Валерія Хорошковського під № 2, людину нелегкої долі й непростої політичної орієнтації, котру будь-якої миті можуть зняти з реєстрації тільки за те, що вона досить довго не проживала на території України, як того вимагає закон і як уже зробили з екс-генпрокурором Піскуном.

Утім, Хорошковський – це ще квіточки: на відміну від інших кандидатів він принаймні не заплямував себе участю в побудові самодержавної тиранії Віктора Федоровича. Як повідомляє рух «Чесно», що моніторить нардепів та охочих ними стати на предмет відповідності цьому високому статусові, під крилом «сильного» Тігіпка окрім нього самого в нову Раду мають бажання повернутися ще вісім персонажів, які підтримали 16 січня скандальний пакет диктаторських законів тодішнього президента. Це й соратниця Сергія Леонідовича, № 3 у списку, кавеенниця Світлана Фабрикант, і № 7 Лариса Мельничук, член молодої команди Черновецького, і № 9, баскетболіст Олександр Волков, і бізнесмен під № 10 Олег Шаблатович, і № 11, автомагнат Таріел Васадзе, якому приписують спонсорування грузинської мафії, і № 14, фігурант справи Гонгадзе Микола Джига, і № 17 Василь Поляков, бізнес-партнер іще однієї цікавої особи – Дмитра Святаша, з яким вони, подейкують, кинули французький УкрСиббанк аж на $100 млн, ну і № 21 Геннадій Федоряк, благодійник із Буковини. Всі, як бачимо, серед прохідних.

Лакмус

Теоретично люди, які проголосували за диктаторські закони Януковича, зробили Україні послугу, бо пришвидшили повалення свого шефа. Та водночас такий учинок і спосіб, у який було зроблено це добре діло, мали б стати показником профнепридатності політичного діяча без обговорення. Мали б, але інстинкт самозбереження часто сильніший за совість. Тому наявністю людей, котрі не пройшли цього тесту, грішать не лише ті політсили, що за замовчанням є сумнівно патріотичними й демократичними, як-от згадувані вже Опозиційний блок, «Сильна Україна» чи комуністи: останні теж пригріли на серці 12 прихильників диктатури, що в принципі й не дивно. Дивує радше фігурування в компанії президента такого персонажа, як Владислав Атрошенко, котрий теж має подібний грішок за плечима. Він, щоправда, йде у 206-му окрузі мажоритарником, але чітко позиціонує себе як гравця від Блоку Петра Порошенка. Що це: підстава чи недогляд? Але чому, власне, дивуватися.

Ім’я їм легіон

Навіть поверхово проглянувши партійні списки, неважко зрозуміти, котрі саме політсили чи угруповання ставлять собі за мету не так виграти вибори задля якихось там благородних діянь, як провести до Верховної Ради свої цінні кадри. Навіщо – то вже інше питання: когось – щоб уберегти від напасті, а когось – для виконання завдань спонсорів. Тут принаймні все мінімально прозоро. Гірше з мажоритаркою. Отам зібралась компанія, якою міг би пишатися будь-який знаменитий цирк. Лише на цьому етапі охочими продовжити своє блазнювання в поважній ролі нардепа, за даними політолога Ярослава Юрчишина, виявились аж 58 колишніх шанувальників Віктора Федоровича. Із легендарних імен серед них можна надибати в Житомирській області коняра Володимира Пехова у 64-му окрузі та смітникового гурмана Віталія Журавського в 66-му; в Запоріжжі – власника «Мотор Січі», який відмовлявся припинити постачання продукції для окупаційної російської армії, В’ячеслава Богуслаєва у 77-му окрузі; на Кіровоградщині – творця прокремлівської парламентської групи «За мир та стабільність» Віталія Грушевського в 101-му. Додаймо до них «підрахуя» Сергія Ківалова, співавтора закону про мови, у 135-му окрузі Одеси та хресного батька «тендерної мафії» Антона Яценка у 200-му на Черкащині. А ще ганьбу Харкова: «юне дарування», соратника юриста Портнова Валерія Писаренка у 168-му окрузі, Дмитра Святаша, який просив Януковича силою розігнати Майдан, у 170-му та Олександра Фельдмана у 174-му, а ще скупника тушок Ігоря Рибакова у 207-му і, звісно ж, Миколу Рудьковського, любителя політати з коханками бюджетним коштом до Парижа, у 210-му окрузі Чернігівщини. «Майже в кожній області є свій «кривавий гречкосій», – констатує Юрчишин.

Рух «Чесно» має трохи інші дані. За результатами їх попереднього дослідження станом на 20 вересня, серед кандидатів у народні депутати України від партій та поміж самовисуванців виявлено щонайменше 78 осіб, які є фігурантами антикорупційних розслідувань, та 55 тих, хто підтримав своїм голосом диктатуру. Щонайменше 33 такі постаті самовисунулись, а решта йдуть за партійними списками. Активісти переконані: ці громадяни не мають права балотуватися до наступного парламенту й повинні політично відповісти за свій учинок, що було б логічно але самі претенденти на мандат так не вважають. Скільки їх іще набереться до закінчення реєстрації, можна тільки гадати.

Карколомні перевтілення діячів минулої епохи, які ми нині спостерігаємо, не лише чудово демонструють усю феєричність ситуації, а й не менш прозаїчно вказують на те, що люди не здатні змінюватися, принаймні ці. Їхні відшліфовані роками принципи та спосіб сприймання світу просто не дають змоги таке робити. Це рівнозначно самогубству.

Реванш зразка 2010-го допустити однозначно не можна. Та його ніхто й не дозволить. Але не можна і пригальмувати процес зміни та очищення країни від баласту, давши шанс повернутись у владу всім тим, чиє місце на смітнику. Вірус, яким Янукович (та й не лише він) заразив країну, виявився сильнішим, ніж сподівались, і, щоб його позбутися, замало перегорнути сторінку, провівши вибори та ротацію чиновників. Ситуація знову вимагає участі й відповідальності кожного. Ціна байдужості може виявитись критично високою.