Василь Скрипничук: Працювати було і цікаво, і... важко

На фініші каденції обласної ради VI демократичного скликання ми попросили її голову Василя СКРИПНИЧУКА поділитися з читачами «Галичини» думками з приводу діяльності очолюваного ним органу місцевого самоврядування і своєї особистої, оцінками зробленого радою за п’ять років, зокрема й тих її справ, які з певних причин залишились недовершеними, недоведеними до кінця, але які мають шанси бути продовженими й реалізованими у новій каденції.

Василю Михайловичу, ви були депутатом обласної ради I, II і VI скликань, під час останнього з них, у листопаді 2012 року, депутати обрали вас головою облради, тож можете порівняти і зробити висновки щодо того, чим вирізнялась рада кожного із цих скликань. Чи нинішня рада, повноваження якої вже завершуються, мала якусь свою специфіку?

— Безперечно, що мала, — сказав  В. Скрипничук. — З одного боку, мені, голові обласної ради, і, гадаю, більшості наших депутатів працювати було над­звичайно цікаво, а з другого — і надзвичайно важко. Цікаво в тому сенсі, що після подій на столичному Майдані з їхньою трагічною кульмінацією — Небесною Сотнею, а особливо після початку неоголошеної війни на сході України, в політиці появилось дуже багато нових людей. Окремі з них прийшли в цю сферу людської діяльності на революційній хвилі — часто навіть більше популістській, ніж конструктивній. Дехто зрозумів перебування у новій іпостасі як можливість впливати на місцеву владу, можливість мати з того якісь дивіденди — не тільки політичні, а й навіть практичного характеру. Бачив я і таких людей, котрі мали велике бажання впливати на органи влади саме через власні меркантильні інтереси.

Події Майдану зумовили певні тенденції і в середовищі самих депутатів. Керівництву облради вдалося стримати такі пориви декого з обранців, які лише на перший погляд були благородними, а насправді деструктивно впливали на роботу ради — спричинили зриви окремих сесійних засідань. З другого боку, в окремих депутатів вселився острах перед владним режимом, який у відповідь на мирні акції студентської молоді ставав щораз більше знавіснілим, і вони воліли просто не прийти на сесію, особливо ж коли ми збиралися для прийняття важливих рішень і звернень з осудом дій режиму Януковича, не кажучи вже про те, щоби поїхати на безстрокові виїзні засідання облради до Києва.

Чи все, на ваш погляд, робили правильно під час протестних акцій в Івано-Франківську активні їх учасники із числа депутатів обл­ради разом з мітингувальниками?

— Мене дотепер дивує, навіщо було вдаватися до штурму адмінбудинку — стільки всього тут побили й потрощили, тоді як, скажімо, ні у Львові, ні в Тернополі мітингувальники разом з найактивнішими тамтешніми депутатами цього не чинили. Правда, є й суттєва відмінність між ситуаціями, які тоді склалися у нас і в них. Там голови облдержадміністрацій, коли до адмінбудинків при­йшли люди, розпорядилися відчинити всі двері і впустити їх всередину. А тодішній голова Івано-Франківської ОДА — «регіонал» зачинився в приміщенні, звелів поставити міліцейський «заслін» перед протестувальниками — і, таким чином, спровокував усередині адмінбудинку безлад, який тривав упродовж півроку, та ще й сьогодні відчутні його наслідки.

Дивувала ж мене найбільше позиція тих, які посіли найвищі посади у виконавчій владі краю, точніше, яких із Києва тупо поставили до її керма, однак вони не спроможні були самі об’єктивно і зважено проаналізувати ситуацію, що склалася, або ж цілком покладалися на її аналіз, зроблений кимось іншим. Я підходив до міліцейського генерала, той сказав: аби відчинити вхідні двері адмінбудинку і забрати міліцію, йому потрібна команда бодай від голови ОДА. Я зателефонував Чуднову: «Не робіть дурниць, не провокуйте людей на рішучі дії». Та він так і не послухав мене, не розпорядився впустити в облдержадміністрацію представників мітингувальників. Тож хлопців — офіцерів міліції, як мовиться, підставили «під роздачу»ѕ

Василю Михайловичу, ви разом з депутатами-однодумцями фактично запровадили нову форму сесій, коли депутати проводили їх стоячи, на очах у людей, що зібралися на площі перед адмінбудинком облради. Яку мету мали?

 — Показати всьому люду, хто є хто з депутатів, показати, що далеко не всі з нас такі вже погані, як тоді багато хто думав про всю владу, — не тільки про державну виконавчу, а й про представницьку. Тим більше, що й досі не всі усвідомлюють різницю між цими гілками влади, між їхніми функціями. А взагалі-то владу рідко хто любить. Вона не є файною дівкою, аби її всі любили, — так я ще давно казав. Владу критикують, до неї ставляться з підозрою, особливо в державах пострадянського простору, де ще демократія не розвинена настільки, як у європейських країнах, де ще не настільки прозора, як хотілося б людям, діяльність державної виконавчої влади, на відміну від представницької. Адже наша обласна рада повністю відкрита для всіх, ми не приймаємо якихось таємних рішень. Якщо ж у якомусь із прийнятих облрадою VI скликання рішень хтось бачить ознаки якихось корупційних діянь, домагання депутатами особистих інтересів, то, звісна річ, нехай він свою підозру обррунтує конкретними фактами — і тоді за ними буде відкрито кримінальне провадження.

Вважаю загалом голослівними оприлюднені днями через пресу звинувачення нашої ради політичними опонентами, зокрема з приводу її останньої, 39-ї, сесії. От з чим із тих критичних зауважень не можна не погодитися — це з тим, що справді, важливі питання не варто ставити в кінець порядку денного. Бо, на жаль, окремих наших депутатів вистачає лише на те, щоб відсидіти в залі дві години іѕ тихенько чкурнути із сесії. А в результаті такої їхньої поведінки виникали ситуації «на межі кворуму», коли проекти рішень з розглянутих радою питань не набирали мінімально необхідної кількості голосів.

Ті, хто критикує облраду, мають можливість оновити її склад своїми голосами на виборах 25 жовтня або ж і самим позмагатися за депутатський мандат для того, щоби змінити роботу ради на краще...

— Я так їм і казав: «Ідіть, шановні, на вибори, замініть нинішніх депутатів і спробуйте показати кардинально кращу роботу. Аби потім можна було порівняти». Та біда, що багато із тих громадських активістів, які висловлюють претензії до роботи обласної ради, дуже слабо підготовлені, не володіють необхідними для ефективної депутатської діяльності знаннями, зокрема правовими. Я був депутатом облради трьох скликань, працював у її виконавчому апараті, тож, повертаючись до початку нашої розмови, можу порівняти, якою була рада в ті різні свої каденції. Обласна рада першого демократичного скликання мені подобалась навіть попри те, що серед її депутатів були ще й комуністи. Подобалась тим, що депутатами здебільшого стали й залишались такими впродовж усієї каденції люди, котрі, я б так висловився, прийшли бідними в обласну раду і бідними з неї пішлиѕ Вони були справді безстрашними в час, коли лише розпочався процес національного відродження в Галичині, нікого і нічого не боялися, хоч окремих із них тодішня влада переслідувала, навіть репресувала, і наша обласна рада мусила їх захищати. Порівнюючи ту облраду з нинішньою, можу сказати, що в цій раді дуже багато розумних людей, зокрема й кандидатів наук, навіть є доктори наук, тобто її інтелектуальний рівень набагато вищий, ніж був тоді, проте на користь першої ради свідчить те, що її депутати були менш заангажовані на якихось корпоративних інтересах — там переважали інтереси загальнолюдські.

Та все ж для прикарпатців — наших сучасників, особливо людей молодого віку, більш близькі й очевидні ті справи, якими займалась обласна рада ще не завершеного VI скликання. Що би ви зачислили до її активу?

— З доброго я б відзначив те, що ми не просто задекларували, прийняли, а й виконали кілька регіональних цільових програм. Це, по-перше, програма розвитку місцевого самоврядування, яку, до речі, писав я сам, а рада її за­твердила. Найважливішою її складовою стало проведення обласних конкурсів проектів і програм розвитку місцевого самоврядування. У нас в області є 501 сільська, селищна та міська рада, з них переможцями таких конкурсів визнано 347 проектів, а ще близько 90 буде названо переможцями в цьогорічному, вже шостому числом, конкурсі. Оскільки окремі місцеві ради подавали по два-три проекти, то йдеться про понад три сотні рад, яким участь у конкурсах принесла успіх. На реалізацію їх проектів уже витрачено коштів на загальну суму 47,6 млн. грн., з них 
24,3 млн. — з обласного бюджету.

Як передбачала програма розвитку місцевого самоврядування, ми також протягом 2011—2015 років використали з обласного бюджету ще 19,5 млн. грн. коштів на іншу мету. Зокрема, надали за рахунок коштів фонду обласної ради на виконання депутатських повноважень за період з 1 січня 2011 року по 30 вересня 2015-го адресні матеріальні допомоги для 5 596 малозабезпечених громадян на суму 12,7 млн. Згадуваною програмою, до речі, було передбачено і роботу з прикарпатськими засобами масової інформації — не лише комунальними, а й інших форм власності, не лише обласними, а й районними, з якими ми уклали договори про висвітлення діяльності органів місцевого само­врядування — як обласної, так і районних, міських, селищних, сільських рад. Облрада фінансово підтримала ЗМі на суму 4,6 млн. грн.

Ми також прийняли Програму захисту і розвитку української мови на території області в той час, коли у Верховній Раді «протягнули» горезвісний законо­проект Ківалова-Колєсніченка «Про засади державної мовної політики». Низку рішень облради виконавча влада розцінила як такі, що спрямовані проти режиму Януковича—Азарова. Прокуратура області оскаржувала ті рішення через суди, які виносили вердикти проти облради, але ми зверталися у вищу, апеляційну, інстанцію і виявилося, що майже всі наші рішення ­— правильні, хіба що за винятком окремих пунктів. Я згадав би також досить цікаву регіональну цільову програму «Духовне життя»...

Чим саме цікаву?

— Прийнята нашою облрадою програма передбачає виділення коштів на проведення прощ, духовних фестивалів, видання духовної літератури тощо.

Відповідно до ще одного рішення ради тепер щомісяця доплачують до пенсій воякам ОУН-УПА по 500 грн.: 250 — з обласного бюджету, 250 — з районного чи міського. Починають діяти регіональні цільові програми щодо надання матеріальної допомоги і теперішнім українським воїнам — учасникам АТО. Адже держава забула, скажімо, про добровольців, тож на останній сесії ради VI скликання ми ухвалили рішення, щоб захисникам Вітчизни цієї категорії робити таку ж щомісячну доплату, як і тим, хто воював в УПА.

Одним із найвагоміших здобутків обласної ради я вважаю те, що в час Майдану, а потім — війни на сході України ми зуміли зберегти  соціально-економічну й суспільно-політичну стабільність у нашому краї, хоча це було дуже важко.

Я на сесіях щороку звітував про свою діяльність як голови облради, а цього разу, на завершальній сесії ради VI скликання, більше звітував про роботу ради впродовж усієї її п’ятирічної каденції, бо ж не говоритиму, що все це зроблено мною і моїм попередником Олександром Сичем...

Отже, ви вважаєте, що причетні до тих добрих справ облради депутати мають моральне право балотуватись кандидатами в депутати і до нової ради?

— Очевидно, бажання таких активних обранців знову здобути депутатський мандат не варто піддавати сумніву. Сам я балотуюсь кандидатом у депутати обл­ради по 64-му виборчому округу, що в м. Івано-Франківську. Водночас зауважу, що далеко не всі наші обранці виявили таке бажання. Про це свідчить те, що вони вирішили просто не відвідувати пленарних засідань останніх сесій облради нинішнього скликання. Ще деяким депутатам просто соромно за перебування в Партії регіонів, вони остерігаються того, що про це їм нагадають. Я в принципі не можу знати, але припускаю, чому вони подалися в ту партію: хотілося бути при посадах, матеріальних статках. Але ж не всі туди вступали, і нині годі нарікати на когось чи на щось, окрім свого дурного розумуѕ

Мабуть, передовсім такі депутати спричинювали певні складнощі в діяльності обласного органу місцевого самоврядування. А що би ви, Василю Михайловичу, самокритично зачислили до пасиву в роботі очолюваної вами ради?

— Добре було б, якби наступна рада врахувала той істотний недолік, який полягає у фактичній неучасті частини депутатів у роботі ради: вони не відвідували засідань постійних комісій, до яких входили, сесій ради, зрештою, якщо й з’являлися на сесію, то сиділи пасивно, були безініціативними, не обстоювали інтересів своїх виборців, мовби й не представляли їх в облраді. 

Хоча виконано більше половини із прийнятих обласною радою понад 1800 рішень, але частина з них і далі залишається невиконаною, чимало рішень ради, в т. ч. затверджені нами регіональні цільові програми, через відсутність коштів не профінансовано. Не здійснено навіть у малому обсязі заходи, передбачені пунктами договору між Кабінетом Міністрів України та Івано-Франківською обласною радою — уряд не асигнував коштів на це.

Дуже погано, що свого часу не при­слухались до моєї та багатьох депутатів думки і на сесії облради не прийняли програму «Дороги Прикарпаття», яку, виявляється, можна було б фінансувати із різних бюджетів — нині такий механізм уже запрацював. А тоді категорично проти була ОДА. Шкода, що не вдалося оперативно вирішити питання, пов’язані зі зверненнями воїнів, у т. ч. про надання учасникам АТО земельних ділянок: хоча ми цю роботу вже розпочали, на сьогодні задоволено лише невелику частину їхніх заяв. Не вдалося наразі захистити людей, котрих переслідує влада, зокрема комбата полковника Комара. Я за­пропонував його адвокатам подати клопотання, щоб на одне із судових засідань, які відбуваються в Богородчанах, викликали мене як свідка. Адже я відвідував 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття» під час його перебування за півтора-два кілометри від кордону з Росією, бачив їхні засоби захисту — шкільні жовті автобуси, в яких наших бійців привезли туди, під обстріли «градів», були прикриті звичайними гілляками. Зі зброї вони мали лише автомати і кілька кулеметів. Це зафіксувало і ТБ. На мій погляд, судити Комара нема за що. Я був і в 128-й бригаді, яка вийшла з Дебальцевого і після того її командира полковника Шапталу удостоїли звання Героя України. А такий підхід, що Комар начебто зрадник і його треба судити, вважаю неправильним. Маю своє бачення і щодо добровольчих батальйонів.

Недавно ви, Василю Михайловичу, знову навідались у Піски, Водяне, Курахове, де під час першого свого приїзду перед Великоднем перебували як боєць...

— Вдруге я приїхав туди волонтером. Також збирав дані про всіх тих наших бійців, котрі як добровольці понад рік перебували в селищі Пісках, воювали в складі чоти «Карпатська Січ», яка нині стала окремою штурмовою ротою 93-ї бригади ЗСУ. Це селище недалеко від Донецького аеропорту, по розташуванню наших бійців ще й дотепер стріляють ворожі снайпери, як мені телефонували днями хлопці. Коли я був там три тижні тому, по Пісках стріляли ще і з важкої зброї — з мінометів.

Окрім того, я ще кілька разів їздив на Донбас із волонтерською допомогою — возив харчі, одяг, ліки, транспортні засоби для українського війська.

Для мене і депутатів обласної ради причетність до подій Революції гідності, до захисту Вітчизни від російського агресора — одна з найвідповідальніших і водночас найяскравіших граней завершуваної каденції нашого обласного органу місцевого самоврядування, бо в цьому закладено доленосний зміст для України, українського народу.

Газета Галичина