Вiйна навчає

Рівно місяць, як повністю осліп і оглух Луганськ. У місті немає ні світла, ні зв’язку. У багатьох немає води та газу. Ще місяць назад ці незручності не так вдавались взнаки, адже була надія на визволення найближчим часом.

Дійсно, наші війська впевнено розділили так звані ЛНР і ДНР, звільнили Лисичанськ, Сєверодонецьк, Рубіжне. По всьому було видно, що наступальний успіх наших військових другої половини липня говорить про рішучу перевагу над бандитами. Звільнені міста оживали — поновлювали свою роботу державні установи, банки, магазини. Життя там набирало звичних обертів, але з неприємним присмаком можливості бандитського контрнаступу, реальність якого могла бути забезпечена лише підкріпленням бойовиків із Росії. Саме тому забезпечення темпу визволення інших міст сходу України від бандитських угруповань було гарантією неповернення до стану лихоманки війни. І саме тому від керівництва АТО вимагалось уміння не просто розвивати наступ, але й закріплювати успіх. Початок серпня обнадіював, але тривожив дивною тактикою розпорошення наступальних сил, яка дуже яскраво проявилась в тому числі й під Луганськом. Намагання затягнути Луганськ у зашморг оточення дедалі більше нагадувало зворотне. Армія наче сама лізла в такі зашморги. Розділені сили військових замість того, щоб здійснити концентровану атаку на Луганськ у декількох напрямках, почали війну за передмістя обласного центру. І от уже в десятих числах серпня ми чули по Першому національному радіо (єдиним джерелом інформації з українського боку, яке висіло на волосині згасаючих батарейок), що бої точаться на Гострій Могилі (південна частина Луганська). Радіо повідомляло про «панічно тікаючих» бойовиків із Луганська і місто дійсно не видавалось наповненими бандитами. Аж раптом 15 серпня з вікна я спочатку спостерігав, як «Град» вилетів з центра міста в сторону Веселої гори (місто Щастя), а наступні кілька днів з того ж самого місця «Град» вже лупив в сторону Хрящуватого та Новосвітлівки. Наші хлопці потрапили в ту ж саму пастку, в яку потрапляли вже багато разів.

Луганськ — це не середньовічна фортеця, яку можна тримати в облозі до того, як вона сама викине білий прапор. Оточення такого міста без активного просунення в саме місто вкрай небезпечне і неефективне. Але, здається, у нас просто не вистачало сил увійти до Луганська, принаймні, складалось саме таке враження. А зранку одного з серпневих днів на східних кварталах Луганська вже стояли колони російських тентованих вантажівок зі свіжими бойовиками.

Стратегічну перевагу було втрачено. Залишалось декілька тижнів боротись за кілька сіл, фактично ховаючись від нищівних атак систем залпового вогню, та слухати повідомлення про те, як наші бійці б’ються за «стратегічно важливий пункт Іловайськ», щоб за формулою, яка стала вже класичною, «зливу» сил потрапити в чергове оточення. Війна дає безліч уроків і багато з них повторює багато разів. Але хтось вперто не бажає на них учитись. І ця впертість наштовхує на прикрі думки.

«По радіо ми регулярно чуємо заклинання: навколо Луганська звужується кільце АТО. Кільце не звужується. Воно нависло і має шанс бути прорваним, якщо ресурс сил буде втрачено. А така імовірність існує, адже комусь прийшла ідея перш за все звільнити Донецьк, — писав я в щоденнику в ті дні. — Так, Донецьк — це безумовно важливе місто, столиця Донбасу. Але це й занадто велике місто, яке з одного боку важко втримати, а з другого в ньому легко розчинитись і затягнути його звільнення на місяці, що для АТО є катастрофічним, бо відтягне на себе і темп, і сили. При цьому, не дай Боже, бойовики прорвуть смугу, що відділяє наразі «ЛНР» і «ДНР» (а така імовірність існує, бо Стаханов, Алчевськ і Луганськ наразі доволі укріплені міста), то стратегічну перевагу, яка зараз, безумовно, зберігається за АТО, буде втрачено». Нагадаю, це було зрозумілим для луганчанина в ізольованому місті ще на початку серпня. Зусилля, витрачені на намагання звільнити Донецьк та безліч містечок та сіл, — це величезний ризик для всієї операції.

Натомість Луганськ є ланкою в єдиному так і не розірваному ланцюгу постачання сил до бандитів із Росії. Навіть у час майже повного оточення Луганська нашими військовими російські найманці переправлялись до міста через Деркул та понтонний міст у с. Піонерське через Сіверський Донець. Звільнити Луганськ не тільки було легше, ніж Донецьк, але й стратегічно правильніше. Щоправда, інформація про порочну практику входу і відходу з зайнятих позицій на прикладі Ясинуватої вже тоді переконувала, що щось відбувається не так.

Якщо придивитись пильніше, то не стільки українські війська звільняли міста, скільки бойовики їх полишали самі задля групування власних сил на інших територіях. Наприклад, Слов’янськ узагалі зіграв роль фантика для дурня, на який було втрачено час і сили, в той момент як ворог зумів укріпитись фактично по всьому Донбасу. Тут я зауважу, що ці рядки є не стільки критикою, скільки спробою розібратись в подіях літа, адже не дає спокою одна річ — чи не забагато помилок, що циклічно повторюються, для одного сезону?

Охарактеризувати сьогоднішній стан, у якому знаходиться Луганськ, можна одним словом — ізоляція. Ізоляція зі всіма відповідними наслідками — повна відсутність зв’язку із зовнішнім світом, інформаційний вакуум, дезорієнтація в подіях. Перше національне радіо, як я вже сказав, є єдиним джерелом інформації, яке доступно лише тим, у кого є старий радіоприймач і батарейки. І саме від нього вже місяць залежить інформаційний вплив від української сторони на луганчан. Наголошую на цій ролі даного джерела, яке слабким струмочком пробивається до охлялого міста, адже в Луганську безперебійно працює дуже ефективна машина російської пропаганди. Вони транслюють її через власне FM-радіо, безсоромно друкують відверту брехню в листівках від імені одної з місцевих газет, а головне — серед населення існує багато так званих «осведомленных». Останні «знають» відповіді на всі запитання. Їхня роль — пояснити, чому міна, що розірвалась на ринку і повбивала людей, вилетіла із самого Луганська. Звичайно, це все Нацгвардія. І мінометників впіймали, і вони начебто зізнались, і їх терміново розстріляли. Народ слухає і вірить. Бо засумніватись у трансляції подібного маразму — це визнати і власну відсталість. Адже міни летять в тому числі з «Лугцентрокузу» — території, повністю контрольованої бойовиками, а отже, треба визнати — я проголосував на «референдумі» за власну смерть. А це суперечить базовим налаштуванням «ватника» про «вєлікого» Путіна, про світле майбутнє і пенсію в рублях, утричі більшу за теперішню. «Жить как в Крыму» не доведеться. Немає моря, немає чайок і немає рубля. Натомість є російські міни і джип «Ласточка ДНР» з бородатими чеченцями, які розстрілюють цивільні будівлі. Не чекали ці «ватники» таких «ластівок» і тому куди легше для власної психіки вірити в абсурдну фразу «Порошенко начал войну», а в діалогах ставити в ступор співрозмовника лише одним питанням: «А что лично тебе сделал плохого Янукович?». Так, панове читачі, це повне форматування мізків, глибинне зомбування. І найстрашніше — невиліковне.

Виїхати з Луганська можна, але, звичайно, не завжди цією можливістю виходить скористатись. Обстріли ведуться постійно. Літні люди, які не тільки не можуть достатньо дізнатись про таку можливість виходу, але й фізично не в змозі покинути домівку, залишаються вдома. І навіть якби змогли полишити оселю, то у них просто немає куди дітись. Як, наприклад, у двох сестер літнього віку, яким ми принесли хліба. На столі у них лежав огірок і бабця якось пригальмовано зраділа: «А ми вже й не знали, з чим його їсти». Один огірок, смердючі від прогнилого м’яса смітники, ідіотизм проросійських фанатиків, рейди російського гестапо і постійні постріли з мінометів та «Градів», які щільним вогнем накривали наших військових в аеропорту, Металісті, Стукаловій балці, Хрящуватому та Новосвітлівці — сумні фарби реалій на тлі затворництва.

Але затворництво, як і війна, дійсно навчає. Навчає розумінню таких понять, як доцільність, раціональність, свідоме обмеження, першочерговість і другорядність потреб, оптимізація і розподіл сил, економія ресурсів, концентрація на основному, оцінка потенціалу, терміновість і своєчасність, виправданість ризику, а головне — терпіння, терпіння і терпіння. Лише так можна вистояти, зберегти і сконцентрувати волю, не піддатись паніці та відчаю. Це елементи єдиної формули виживання і як людини, і як особистості, а в глобальному масштабі і як нації. І в цьому розрізі цікавим є приклад простого молочника з селища Петрівка та грузина Гіві з ринку. Це ті люди, які попри постійний ризик обстрілу (міна розривалась за кілька десятків метрів від ларька Гіві), під кулями везуть у Луганськ продукти для людей. Везуть і продають за доступною для всіх верств ціною. Згадуються мені слова Олександра Довженка про ницість великих у момент їхньої малості, які можна в даному випадку переінакшити — велич маленьких людей в момент малості «великих». Відродження в майбутньому звільненої від проросійської наволочі Луганщини можливе завдяки їм — винахідливим і сміливим. Простим, але людяним.

Звичайно, не все гаразд у нашій хаті. На прикладах Слов’янська, Металіста, Ясинуватої і безлічі інших міст, за які полягли сотні військових і які багато разів були зайняті та полишені, а потім знову зайняті ще більшими неоціненними жертвами, можна простежити, що це або незграбність командування, або зрада. Взагалі не полишає питання — як можна було так легко впустити ворога, щоб потім такими безмірними жертвами відвойовувати своє ж так просто здане і так ганебно втрачене? Не дають спокою події квітня і травня, бо, здається мені, саме там є відповіді на багато питань. Так, нам не допомагає Європа, як нам хотілось би. Але з іншого боку, хто буде допомагати тому, хто фактично віддав ключі від своїх міст? Хто весь час кидає власні війська напризволяще? Хто без розвідки веде їх на заклання і бравурно розповідає про «звуження кільця»?

Розпочата АТО на сході країни так і не розпочалася в самому Києві. Треба визнати, що єдиною надією для України є і буде не тричі проданий чиновник, а солдат. Простий солдат, простий громадянин. Він повернеться з цієї війни і то вже буде інша країна. Найцікавіше нас чекає попереду. А наразі він стоїть з автоматом в Щасті і я не бачу в його очах навіть тіні деморалізації. Я бачу інше — гостроту погляду і посмішку. «Тримайтеся, хлопці. На вас уся надія», — кажу я йому. «То ми так і робимо!» — відповідає військовий. Ніякого смутку. Вони багато чого навчились. І перше, чого вони навчились, — терпінню. А значить, треба лише зачекати і вистояти. Пологи нової держави, мабуть, і не могли бути інакшими.

Валентин Торба, day.kiev.ua