Вистраждана свобода
Що дешево коштує, те мало цінується, – така донедавна була загальна думка. Україна, мовляв, сама не зробила нічого, щоб вибороти незалежність 23 роки тому, і звідси всі наші негаразди з недодержавою, олігархічною економікою та пасивним суспільством.
Якби не змагання за кремлівський трон між двома радянськими номенклатурниками – Ґорбачовим та Єльциним, ніякої держави як побічного продукту цього протистояння в нас не було б і залишалися б ми провінцією імперії з нульовими правами й хитрою, але слухняною елітою, чимось на кшталт нинішнього Татарстану.
Залишаючи осторонь вправляння в альтернативній історії, які цілком не безпідставні, але вимагають значно більшої компетентності, дозволю собі не погодитися із засадничою тезою: насправді Україна зазнала чималих утрат у боротьбі за свою свободу, тільки ці жертви було розтягнуто на довгий час. маю на увазі як мінімум усю радянську добу – з опором окупації, який дістав хибну назву «громадянської війни», численними антибільшовицькими повстаннями та їх радикальним придушенням у формі Голодомору, безпрецедентною партизанкою під час і після Другої світової, масовим дисидентським рухом. Тож пам’ять про «кулемет під стріхою», реальний чи віртуальний, була тоді для всіх учасників розлучення потужним моральним аргументом, щоб рахуватися з українським фактором.
Ніде правди діти, наша молода держава виявилася не вельми презентабельною. По суті, вона стала плюс-мінус реінкарнацією совка в його малоросійській провінційній іпостасі: плюс – певна побутова свобода, мінус – система стримувань для самої номенклатури. Заходи з «розбудови держави» (офіційне гасло 1990-х) обмежилися створенням адміністративних інструментів перерозподілу потоків, конструювання капіталістичної економіки зводилося до того, що монополізм найгіршого зразка початку ХХ століття ставав нормою на початку ХХІ, тоненька парадна «національна» обгортка ховала під собою фактичну культурну колонізацію колишньою метрополією. Збудження Майдану 2004-го з його чистими намірами й сподіваннями (після 13 років незалежності) швидко зійшло нанівець, не підкріплене жодними позитивними змінами.
Якщо дивитися з дистанції, в сценарії прогресуючого занепаду, який давав нагоду недоброзичливцям вживати стосовно України презирливе визначення failed state, нічого дивного не було: інфантильне, розбещене страхом і апатією суспільство не мало шансів упоратися з важким спадком допотопної командної системи й не менш застарілої мілітарної економіки. Історичний досвід Європи, Азії, Африки, Латинської Америки доводить, що новостворена держава рідко показує зразки чеснот і ефективності, на дорослішання нації подекуди потрібні десятиліття, якщо не століття. Дивно інше: всупереч нахабному лицемірству офіційних відносин в Україні поволі визрівав тип громадянина. Будьмо відверті, дорослість українців під час Євромайдану була несподіванкою не лише для сторонніх спостерігачів, а й для самих учасників акцій протесту. Але нічого не береться з нічого, внутрішня готовність до відповідальності та взаємної довіри або є, або її немає. Тут з’ясувалося, що вона існує. Назовні вийшов процес, який здавався маргінальним: представники старшого покоління, що два десятиліття тому були, м’яко кажучи, байдужі до національної ідеї, виявилися послідовними патріотами, а молоді люди, здавалося б, виховані на сурогатних цінностях, – носіями справжніх.
Отже, задіяно було глибинні шари колективного підсвідомого – ті, про які ми самі не здогадувалися. Для цього замість колективного психоаналізу знадобилися колективні випробування. Проявилися загнані вглиб навички до індивідуальної свободи, взаємодії в межах демократичних процедур, орієнтації на кодифіковані в законах норми, зрештою, до усвідомлення себе як цілісності, себто нації. Стало зрозуміло, що тоді, на зорі незалежності, мали рацію не втомлені скептики, а наївні пасіонарії: спільнота українців існує остільки, оскільки вона є носієм спільної системи координат, культурно-історичної матриці, досвіду поколінь, зокрема й у виборюванні власної волі. Стояння під кулями на київських барикадах чи витримка під залпами реактивних систем у донецьких окопах – то не диво, не випадковість, не примха політичної колізії. Це результат прихованої на якийсь час від очей тяглості. Так, ми маємо подякувати неситим феодалам та імперському монстру, які допомогли їй вийти на поверхню, але вона була й залишається нашою спільною домінантою. Тож не жаліймося, ніби щось отримали задурно: нинішні жертви – продовження свідомо принесених багатьма поколіннями предків. І від нас залежить, чи будуть ці втрати останніми.
