Бабця в УПА, онук в АТО. Ковпаки з Рожнятівщини про свою боротьбу за незалежність

Наближається 25 річниця Незалежності України. За ці роки власне державі особливо й нема чим похвалитися – тільки людьми!

У селі Вільхівка Рожнятівського району 91-річна Павліна Ковпак допомагала виборювати цю незалежність у лавах УПА. Була зв’язковою. В деталях розповідає про те, як носила штафети (записки) партизанам, про облави, як втікала з Сибіру та як знову замість волі вибрала табори, аби не видати своїх. Нині, маже через 70 років, бабусину боротьбу за незалежність продовжує її онук Андрій. Навесні він повернувся з АТО, пише Репортер

Мельдували мовчазних

Про життя Павліни Ковпак можна писати якийсь роман, знімати фільм, бо бабуся просто неймовірна. Вона повна сил та якоїсь внутрішньої енергії, незважаючи на те, що 11 років прикута до інвалідного візка. Гостям зраділа.

У підпілля Павліна пішла 18-річною дівчиною – у 1943 році. Замельдували (завербували) її через сестру та двоюрідного брата Михайла, які були в УПА. Бабуся каже, що брали не всіх, лиш тих, «хто мало говорить». Тоді вона була саме така. Нині ж – балакуча, сміливо розказує про все, що бачила, чула, робила, пережила.

«У бабиній хаті, де жила сестра, постійно збиралися хлопці, дівчата – така інтелігенція села – й говорили про політику, – каже бабуся. – Я була ще мала, але сиділа і слухала, бо дуже то любила. А потім і мене замельдували, як підросла».

Розповідає, як молодь таємно збиралась у школі, читала націоналістичну літературу, вчила історію України. Тобто спершу була така теорія. Далі ділили на групи, окремо хлопців і дівчат. Перших навчав станичний Микола Проць, а дівчат – Іван Атаманчук.

Після теорії були практичні навчання військової справи у Фелицівім лісі – далеко за селом. Там вчили стріляти, кидати гранати.

«Раз ім так кидала, що сама чуть не зірвалась, – сміється пані Павліна. – Замалий замах взєла. Рука дрежит і я ту гранату недалеко кинула. Але той наш вчитель підхопив її у повітрі та й кинув далі. Збиралися раз в неділю, бо в будні треба було землі обробляти. То зараз все пустує, а тогди всьо оброблялось. Не було мінути свобідної. Потім у Лоп’янці – село недалеко – були санітарні курси для дівчат. Всього треба було вміти».

Везуня Павліна

Бабуся розповідає, що була маленька, шпарівна і все могла викрутитись з будь-якої ситуації, то й стала зв’язковою. Ходила на різні терени, далеко від дому, носила штафети, доручали й інші завдання – когось провести, зустріти, передати.

Іван та Павліна Ковпаки. Сиділи в таборах за партизанку, там познайомились, в засланні й одружились. 1960 рік.

Бабуся показує на столі, як ті штафети виглядали. Каже, були на листку від цигарки. Довга, дрібно щось написано. Складалась у маленький прямокутник, щоб легко було сховати у долоньку, між пальці.

«Оден раз йшла в Лицівку, то була столиця партизан – там були об’єднання сотнів. Лицівку большевики вивезли були чисто. От дав мені станичний завдання – піти туди й записку передати. Йду дорогою спокійно, звідти й відти ліс, а якби тунелем. Раз – з того й з того боку солдати. Аж здригнулась, бо не виділа, звідки вони вискочили. І до мене: «Куда ідьош?».

Спритна Павліна без зайвих вагань розказала, що до тітки за молоком, бо у них корова не доїться, а багато дітей в хаті. Щось з ними жартувала, що її не обшукували й відпустили.

«Я тако й така була, як казав колись за мене шваґро: «Та вона везуня», – сміється бабуся. – Тако й везло мені, чи то Божа Матір так мене охороняла».

Розказує, як раз переводила хлопця. Був у партизанці і три роки не був удома, дуже йому кортіло, ще й сотня переходила недалеко, то дали завдання його перевести безпечним шляхом, бо всюди більшовики були.

«То не штафети нести, що сам собі йдеш, а з тобою людина, ще й таков воєннов походков, у німецьких чоботах, – пригадує упівка. – Він з косов на плечах, ніби з косовиці, а я з ним. Пістоль у піджак сховав і дав мені, аби несла. Кажу: «Пожди. Ти з косовиці йдеш, а я гонорово несу твій костюм – так буде не підозріло». Сказала, аби накосив трави, скрутив у в’язку, я той пістоль усередину і на плечі. Ще дав мені гранату й собі одну в кишеню. Аж назустріч – три офіцери. Здалека їх увиділа й кажу тому Михайлу, аби троха гріб ногами, не марширував, бо видасть. Як з солдатами порівнялись, так Михайлу про господарку говору, що аби сіно зробили, а далі пшеницю, що вони нас не зупиняли й минули».

«Тогди продателі відкрились»

Бабуся тягнеться десь до тумбочки за шматочком цукру, бо в роті пересохло, так захопилась розповідями.

«Облави які були, йой… без кінця, починаючи з Миколая 1944 року, – згадує вона. – Вдосвіта большевики оточили все село. Тогди продателі відкрились – ті, хто робили на ворога і видавали своїх. Їх ще стрибками називали, бо перескакнули на бік ворога. З тими продателями підпільників і шукали. Зайдут у хату троє солдат зо списком – такі й такі жиють? А ззаду той стрибок підтакує: «Тут, тут». Багато наших засудили. Раз партизани спалили хати двох таких зрадників».

У лютому знову була велика облава на село. Павліна ночувала у подруги. На рано встали, а така тишина на селі – жодний пес не гавкне. Розтопили в хаті піч, вікна розмерзлись, а там і побачили солдат, які по черзі до сільради людей заводили. Якраз і до їхньої хати йшли, то Павліна схопилась. Солдати в одні двері, а вона в другі, та через лавки понад потоком до сестри. А в тої ціла хата солдат – зо шість чоловіків. Павліна зробила вигляд, що сусідка, прийшла по нитки, бо полотно тче й не стало. Не запідозрили. Відпустили.

«Пішла на Дубу – сусіднє село, – розповідає. – По дорозі зустріла чоловіка з фірою, він упізнав мене й розказав, що наших вільхівських хлопців по бункерах половили. Продав їх хтось зі своїх, бо ті бункера були під берегом, захід з води, то жоден пес би не занюхав. Один не дався живий, то був мій двоюрідний брат Михайло, а решту забрали. Серед них були й тато зі стрийком. Мені якби ніж в груди встромив, такий тяжкий біль був».

Сестра переказувала, що їх з пов’язаними руками, стікаючих кров’ю, повели пішки у Перегінськ. Батько байдуже пройшов попри доньку, навіть виду не подав, що її знає. Відбув термін у Магадані. Таки повернувся додому.

А ту облаву Павліна перечекала у снопах. Залізла, й, стоячи з добу, простояла на морозі. Чула шум, гам, бачила, як закатованих хлопців водили від хати до хати, аби решту повидавали.

Коли трохи затихло, пішла на Дубу до хресної. Її син був у стрибках, але та пометикувала, що її не видасть, бо з нею й матір заберуть.

Інакше б не зробила

У підпіллі Павліна вже не працювала. Каже, вже нікому віри не було. Все зруйнувалось. Потім її з мачухою та молодшим братом забрали на виселку в Комі АРСР. Пригадує, як там китаєць всім дів­чатам коси відрізав, як ті сильно плакали. Як тулились у бараках, ходили під конвоєм і тяжко працювали. Пізніше, коли треба було лише раз на місяць відмічатись в конторі, вирішили з подругою тікати. Правдами й неправдами шукали потрібних людей, обходили паспортні контролі, їхали між вагонами, голодували, але таки дісталися додому.

Павліна (крайня справа) з друзями у яких переховувалась після втечі. 1947 рік.

А тут Павліна переховувалась рік і три місяці – до 1948 року. Тоді її знову заарештували. Односелець прийшов і сказав, що видасть, як не піде з ним у «стрибки». Павліна вибрала табори.

Далі ще п’ять років таборів в Іркутську на лісоповалі. Там познайомилась з майбутнім чоловіком – Іваном Ковпаком з Рівненщини. Одноліток, також був в УПА, у сотні «Яреми». Бабуся сміється, що й не пригадує, хто перший кого собі сподобав. Просто знайшлися рідні душі зі схожою долею.

Після табору Павліну вивезли на місце виселки – у Комі. Через рік до неї приїхав Іван, ще через рік відгуляли весілля. Там у них народилось двоє синів. Додому повернулись у 1964-му. Каже, приїхали «на голий пляц». Самі збудували хату. У 45 років Павліна овдовіла. Вдруге заміж не виходила. Каже, не могла уявити, як то. Сама виростила, вивчила синів.

«То всьо треба було пережити. Якби вернути той час, я б інакше не зробила, – впевнено каже бабуся. – У мене онук в АТО пішов. Була би молодша – йшла би з ним. Горджуся ним, що пішов землю боронити. Ніхто з села не пішов».

Андрієві козаки

Про війну 25-річний Андрій Ковпак говорить мало. Посміхається, може, як баба, вже в старості своїм онукам буде розказувати більше, а зараз не хоче. Лиш недавно йому перестала снитись війна.

У Франківську він здобув спеціальність юриста, потім – строкова служба в десантних військах. Лиш прийшов з армії, а тут війна…

«Боліло, чого я маю бути вдома, а мої хлопці там. Соромно стало, – розказує Андрій. – Пішов за повісткою 27 січня. Потім зателефонував своєму товаришу по строковій службі Роману Луканю з Косівщини, що йду в АТО. Той назвав мене дурнем, кинув слухавку, а за п’ять хвилин передзвонює, мовляв, коли й на яку годину треба бути у військкоматі…».

Зателефонував ще одному другу дитинства – Назару Семаніву, що так і так – вони йдуть в АТО, а він? Пішли добровольцями всі троє. Після місяця навчань в Яворові на полігоні вже в березні стояли на передовій у складі 24-ї механізованої бригади, яку ще називають – «Залізна сотня». Були снайперами. Завжди троє ходили на завдання, мали один позивний – «Козаки». Ще Андрій з Романом мають однакові татуювання, в АТО зробили – Архангела Михаїла на ребрах, а на руці уривок козацького вірша Володимира Сосюри: «Дзвін шабель, пісні, походи, Воля соколина, Тихі зорі, ясні води – Моя Україна».

Найкращі друзі разом пройшли АТО. Зліва направо: Андрій Ковпак, Роман Лукань та Назар Семанів.Луганщина 2015 рік.

На Сході хлопці спершу стояли у Кримському, а потім майже рік тримали оборону 29 блокпосту на Бахмутській трасі – за 800 метрів від ворога.

Найгарячіше, говорить Ковпак, було з червня по вересень 2015 року – постійні обстріли.

«Броніки не знімали, – каже Андрій. – Їсти йдемо варити тихенько, прислухаємося, чи нічого не летить. Позаду нас були села, але жили там одиниці. За 30 км – Лисичанськ, Сєвєродонецьк. Їздили туди Уралом за посилками, провізією. Звичайне мирне місто – як Долина, Калуш, лиш люди ходять зі зброєю».

За 14 місяців служби вдома був двічі. Перший раз прийшов якраз на свій день народження, зробив батькам подарунок. Ще раз приїхав з усіма своїми козаками до брата на весілля.

Батьки тяжко пережили вибір сина, але відпустили. Щодня чекали від нього дзвінка й скупого повідомлення: «Живий, все добре».

«Мама дуже переживала, а батько – гордився. Бабуся все знала. З малого розказувала про УПА. Може воно якось і передалося мені. Я нею горджуся», – посміхається Андрій.

З війни Андрій повернувся 1 квітня. Нагороджений відзнакою «Залізний воїн» – за мужність та героїзм.

Зараз звикає до мирного життя. Каже, там було простіше, людяніше. Там усі такі, як вони є.

«Тут якісь показові, понатягають на себе масок і лише багато обіцяють – нічого не роблять», – говорить боєць.

Про те, що один відвоював з села, говорить, що кожен робить свій вибір.

«За 15 років діти спитають: «Тату, а що ти робив, коли була війна?». А ти скажеш: «А я сину, доцю, їздив у Росію на заробітки». А хтось скаже: «А я йшов і воював» Але кожному своє. Не хочу нікого образити. У кожного свій вибір. Я свій зробив. Якщо буде загострення – готовий іти ще».

Усі троє «Козаків» щасливо повернулися додому. Зараз щодень зідзвонюються, їздять один до одного в гості. Андрій планує відкрити свою справу, розвиватися, розвивати село, може й регіон.

Чи змінився? Каже, просто побачив світ таким, який він дійсно є. Ні про що не жаліє, як і його бабця.