Без школи. На Франківщині готові самотужки навчати своїх дітей

Про освіту вдома або ж домашню школу в Україні говорять усе частіше. Батьки-ентузіасти, яких не влаштовує шкільна освіта, воліють вчити дітей вдома власними силами або ж об’єднуються та створюють некомерційні альтернативні проекти на кілька учнів. Таких міні-шкіл по Україні набереться уже поза два десятки. Переважна більшість — у Києві та області. Є також у Харкові, Одесі та Львові. Подібна ініціатива зароджується і на Прикарпатті.

«Репортер» поспілкувався з батьками, які готові самотужки навчати своїх дітей.

«Чому не можна?!»

Марія, Світлана, Ольга та Катерина не були знайомі раніше. І до ідеї домашнього навчання прийшли кожна окремо. А познайомилися в інтернеті, коли почали шукати однодумців. У них немає педагогічної освіти, та вони готові ризикнути, бо мають надто багато застережень до школи в Україні.

Світлана Стеценко, за освітою менеджер інформаційних систем, нині працівник освітньо-технологічного майданчика KidIT, а віднедавна регіональний координатор навчальної програми для вчителів «Про.Навички», мама 10-річного сина.

«До цього року я не була пов’язана ані з педагогікою, ані взагалі з будь-якими навчальними проектами. Та ситуація змінилася, коли я усвідомила зміни, які відбуваються з моїм сином. Він навчається у школі №18, закінчив четвертий клас. Вчився непогано, та в якийсь момент у нього почав псуватися почерк, відповідно знизилися оцінки. А якось вчителька сказала, що з таким успіхом до 11 класу в нього будуть самі двійки. Після цього зникла будь-яка мотивація до навчання. Більше того, у своїх 10 років він виявив у себе таку силу-силенну недоліків, що нині ми змушені працювати з психологом.

Я розумію, що в класі багато дітей, треба встигнути за програмою і ще є купа моментів, які впливають на вчителя (про фаховість взагалі мовчу). Але з кожним днем все чіткіше усвідомлюю, що школа просто краде в мого сина час. Бо в школі вчителі лише перевіряють те, що вдома вивчили з дітьми батьки. Натомість сама шкільна система — оцінками, навантаженням, ставленням до дітей та своєю атмосферою насилля — калічить їхню психіку.

Більше того: школа вчить дітей брехати і коритися авторитетам. Наведу приклад близьких друзів. Якось вчителька дала завдання: написати, сліди яких звірів ви бачили на снігу. Але тої зими не було снігу! Дитина так і написала: не бачив жодних, бо снігу не було. Завдання не зарахували. А коли тато сфотографував це завдання і виклав у Facebook, його викликали до школи з тим, що не можна такого робити. А чому, власне, не можна?».

Ольга Попова, юрист, підприємець, ініціатор соціального проекту для підлітків «Teen team», мама двох хлопців віком 14 років та п’ять місяців.

«Мій старший син дуже добре вчиться, але я бачу, як школа його ламає. Він намагається не висовуватися, не сказати чогось зайвого. А мені хочеться, щоб мої діти вільно говорили і робили те, що вважають за потрібне, а не озиралися на те, хто що скаже. У нас був конфлікт із директором нашої школи №22 і він пропонував мені забрати сина. Та я розумію, що зі старшим спізнилася, але меншого вже до школи не віддам. Тому над альтернативою думаю вже зараз. У нас є дуже гарні вчителі. Їх мало, але вони є. І мені здається, що вони із задоволенням працюватимуть творчо, якщо їм дати таку можливість».

Марія Лісіченко, дизайнер-фрілансер, ініціатор проекту «Робоклуб», мама 7-річного хлопця.

«Син закінчив перший клас. Йому не подобається в школі і навчання йде дуже важко. Навіть закрадалася думка, що може йому «не дано». А потім зрозуміла, що йому просто не цікаво. Він не включається, коли в задачі треба порахувати колоски в дідухах, але чудово рахує на тістечках. Він мордує по складах слова в підручнику, але без заминки і з задоволенням читає на вулиці всі вивіски. То в чому річ? І ще він впадає в ступор, коли треба виправити помилку в зошиті, бо ж закреслювати не можна. Я не розумію — чому там не можна закреслювати? Зошит — робочий простір, в якому можна і треба щось відмічати, виправляти, іноді навіть малювати. Це означає, що дитина вчиться, думає і виражає свої думки на папері».

Катерина, за освітою соціолог, доньці шість років.

«Цієї осені моя донька має йти в перший клас, і вона хоче вчитися. Але коли ми вперше зайшли в школу в нашому районі, її перше враження: «А чому тут так темно й похмуро?». Ми неодноразово їздили в родинні табори, де спілкувалися з багатьма сім’ями, переважно з Києва та Харкова, в яких діти вчаться вдома або у домашній «школі». І я бачу, що ці діти інші. Вони вільні. Тому хочу спробувати. Звісно, я розумію, що навчання поза школою потребує від батьків дуже багато зусиль і часу і далеко не всім підходить. І якщо звичайна школа — це потяг, який гарантовано довезе вас з пункту А в пункт Б за мінімальної вашої участі, то альтернативна — це ровер, де треба самому крутити педалі, і може забракнути сил. Але ця подорож буде куди цікавішою і дасть набагато більше досвіду і вмінь».

Нам також страшно

Вмістити на газетну шпальту всі міркування батьків — годі. «Школа відірвана від реальності й за своїми методами та змістом навчання застрягла в минулому сторіччі. Вона вбиває в дітях природну допитливість та бажання пізнавати світ», — так коротко можна підсумувати основну причину, яка змушує їх шукати альтернативу.

У світі навчання поза школою (анскулінг, «хоумскулінг) — давно не новина. Дітей вчать батьки, родичі або сторонні наставники, хтось використовує альтернативні методики, хтось вчить за власною інтуїцією. Український закон мовчить про поняття «домашньої освіти», натомість говорить, що загальна середня освіта в Україні є обов’язковою. І дитина мусить опанувати шкільну програму в навчальному закладі. Тож офіційно діти з домашніх шкіл перебувають на дистанційному навчанні і також «закріплені» за якоюсь школою. Там періодично складають атестацію з предметів, аби врешті отримати державне свідоцтво про закінчення школи. Та поки шкільне дистанційне навчання в Україні існує переважно на папері, тож далеко не скрізь освітяни підтримують і готові йти назустріч хоумскулерам.

Разом з сином та чоловіком Світлана відвідала одну з перших домашніх шкіл «Беркошко» в Києві і була вражена:

«Ми очікували якоїсь магії, намагалися уявити, що ж вчитель такого особливого має робити, щоб дітям було цікаво. З’ясувалося — жодної магії. У них теж є уроки, задачі, дошка. Але всі приклади з реального щоденного життя і атмосфера, у якій діти почуваються і поводяться вільно. Сидять, як їм зручно, інколи лежать на підлозі, п’ють водичку, гризуть яблуко і це не заважає їм слухати вчителя, запитувати. Вони не бояться помилитися».

«Насправді нам також страшно. Страшно бути поза системою, страшно, що не вийде. Нас же теж не навчили помилятися», — зізнається Катерина.

До реформи шкільної освіти, яку мали б запровадити з 2018-го року, мами ставляться без ентузіазму.

«Поки школу насправді модернізують, наші діти вже виростуть. У нас немає часу чекати», — кажуть вони і сподіваються вже в наступному році перейти на домашнє навчання.

Наталя Микула, заступник директора департаменту освіти та науки Івано-Франківської міської ради:

«Закон справді передбачає різні форми навчання, серед іншого — дистанційну. Є Положення про дистанційну освіту від 2000 року. З одного боку там є низка обмежень, зокрема перелік підстав, з яких дитина може бути переведена на дистанційну форму. З іншого — воно не є чітким. За законом, щоб запровадити таку форму навчання, школі потрібно мати викладачів, які вміють викладати дистанційно, належну матеріально-технічну базу, методичне забезпечення, організований онлайн контакт із вчителем. На жаль, у Франківську наразі немає жодної школи, яка може забезпечити дистанційну форму навчання. Такі школи є в Києві, також центр дистанційного навчання є у Вінниці.

З іншого боку, ми розуміємо, що це потрібно впроваджувати. До прикладу, цієї зими під час тривалого карантину до нас телефонували батьки старшокласників з проханнями організувати навчання через інтернет. І я розумію, що за цим майбутнє, бо ж і сама другу вищу освіту також здобувала дистанційно. Тому ми готові до співпраці.

Батькам, яких це цікавить, треба передусім написати заяву на ім’я директора школи з проханням зарахувати дитину на дистанційну форму навчання. Бажано зробити це до початку навчального року, хоча законодавство не обмежує термінів. Рішення по цій заяві має приймати педагогічна рада школи. Можливо, якийсь колектив вчителів за це візьметься. Також, якщо на це буде суспільний запит, ми готові розглядати можливість створення міського центру дистанційної освіти у Франківську».