Десятий. Історія прикарпатського беркутівця, який віддав життя за мир

Іноді ті, що народжуються в сорочці, гублять її десь. Поміж вибухів снарядів і загиблих побратимів. Кремезні руки втримали автомат, але на 30-му році життя не вдержали долю. Івано-франківський «беркутівець» Михайло Шемегінський побув на передовій лише два тижні.

На той фатальний 13-й день якраз планував на трохи поїхати додому. Поїхав. Але в труні, пише Галицький кореспондент.

Коли Михайло вирушав у зону АТО, то залишив своїй сестрі ключі від квартири, аби та поливала вазони. У четвер увечері «беркутівець» зателефонував Яні та сказав, що вже не треба доглядати за його рослинами, бо в п’ятницю він збирається повертатися додому. Шемегінський і гадки не мав, що в цей час уже буде на небесах.

«Яким він був?.. Ой… Ви тепер таких рідко зустрінете… – опустивши очі, зітхає зажурена сестра. – Золота людина була… Я його найдужче любила».

Біда на блокпості №5

Старший сержант спецпідрозділу  «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області Михайло Шемегінський у правоохоронних органах працював з 2011 року, двічі майстер спорту з пауерліфтингу. За час служби в органах внутрішніх справ неодноразово заохочувався грамотами.

29 травня 2014 року Михайла Шемегінського, міліціонера відділення №2 взводу №1 спеціальної роти міліції УМВС в області, направили до антитерористичного центру СБУ, який розташований в м.Ізюм Харківської області. 30 травня за вказівкою АТЦ його перемістили на блокпост №5 (в’їзд у м. Слов’янськ з боку Краматорська). Вранці 6 червня блокпост №5 близько години обстрілювали з мінометів. Михайло Шемегінський отримав осколкове поранення грудної клітки. Травми несумісні з життям.

Похований 9 червня 2014 року в Меморіальному сквері Івано-Франківська. У загиблого залишилися дружина і син, сестри, брати і батько.

Указом президента України від 20 червня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військові присязі та незламність духу нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

На фасаді Гарасимівської ЗОШ Михайлу Шемегінському відкрили меморіальну дошку.

Найменший улюбленець

Він був названий на честь батька і наймолодший з-поміж десяти дітей у сім’ї. Такої багатої на малечу родини в селі Гарасимів, що на Тлумаччині, більше не було. Михайлик був улюбленцем усіх, попри це не виріс балуваним.  Сестра Яна Стасюк розповідає, що з наймолодшим братиком ніколи не було проблем. «Хіба лише тоді, коли в дитинстві Міша з братами поховалися на городі серед кукурудзи, аби спробувати курити, – сміється жінка. – Так незграбно підпалювали цигарку, що аж вся кукурудзянка спалахнула. Тоді вони добряче отримали на горіхи».

Хлопчина з раннього дитинства був самостійним – у сім’ї, де ти десятий, певно, не може бути інакше. Тим паче мама часто хворіла, тож діти навчилися все робити самі: і їсти приготувати, і прибрати в хаті, і город обробити.

Михась завжди міг постояти за себе і добивався всього, що задумав. Вигадливим був дуже. Якось разом із сестрою і братом посадили в землю гроші, аби виросло дерево з купюрами. Закопували тільки монети – так мало краще вродити.

Михайло змалку хотів стати військовим чи міліціонером, носити форму. Постійно бавився у війну. Тоді якраз старший брат із армії повернувся, то був малечі в тих баталіях за командира.

Беркут, що не зрадив

Після училища Михайло двічі їздив на заробітки до Росії. Треба було за щось жити. Та й у родині вже так повелося – майже всі чоловіки по заробітках. Саме завдяки тим грошам свого часу старший брат одягав і годував усіх своїх менших.

Після роботи в патрульній службі Тлумацького райвідділу міліції Михайло пішов працювати в «Беркут». Аби туди потрапити, треба пройти нелегке тестування: фізичне і психологічне. Необхідно підтягнутися не менше 18 разів, штовхнути гирю вагою 32 кг не менше 10 разів, витримати три спаринги, далі розмова з психологом і проходження психологічних тестів.

«То було його, – каже Яна Стасюк. – Михайло дуже любив свою роботу. Жив лиш роботою і своїм синочком. Називав малого «моя рибочка».

Шемегінський був дуже охайним, у квартирі завжди – ні пилинки. Часто куховарив, не раз телефонував сестрі майже опівночі, аби порадитись, як краще потушити м’ясо. А ще Михайло обожнював автомобілі. Встиг поміняти кілька машин. Вступив до Львівського державного університету внутрішніх справ. Сестра Яна каже, що брат дуже хотів просуватися кар’єрними сходинками, стати юристом. Так і не встиг довчитися.

Під час Майдану Михайлові було трохи важко морально. Він зізнавався про це своїй сестрі. Хоча івано-франківські «беркутівці» були в столиці до перших кривавих подій, але все одно відчули на собі людський гнів і ненависть. «Вони просто непорушно стояли на площі, – розповідає сестра, – а люди коктейлі Молотова кидали, шини палили – не було чим дихати. Він був із тих «беркутів», які не зрадили. Коли на Майдані почалися перші смерті, Михайло з побратимами тоді вже були в Івано-Франківську».

Народився в сорочці

Івано-франківські «беркутівці» були першими в Україні з-поміж інших спецпідрозділів, які рушили на передову. Михайло поїхав на фронт на початку весни 2014-го, аби доправити побратимам гуманітарну допомогу, зброю. Тоді мало не загинув у вертольоті – куля майже торкнулася його, але таки пролетіла мимо. «Народився в сорочці», – тішилися товариші.

На третій день після Великодня Шемегінський виїхав у зону АТО вже для виконання бойових завдань. Побув на фронті всього два тижні. За цей короткий час встиг надивитися жахіть. Тоді якраз неподалік гори Карачун збили український гелікоптер.

Разом із шістьма івано-франківськими «беркутами» в уламках вертольота згоріли військові Нацгвардії, серед яких і легендарний генерал Кульчицький. Одного із загиблих побратимів, Петра Остап’юка, не мали можливості доправити на мирну землю аж шість днів – постійно точилися гострі бої. Увесь цей час тіло бідолахи перебувало біля Михайла та його побратимів. Шемегінський тоді часто телефонував сестрі: «Війна – це ніби страшний сон. Ось тільки прокинутися ніяк не вдається».

На 13-й день перебування в зоні АТО і Михайла не стало. Востаннє видихнув на руках свого командира Василя Віконського.

«Не так жахливо бачити мертвими своїх бойових товаришів, які на полі бою захищали державу, – зізнається полковник поліції, – як потім повертатися додому і дивитися у вічі їхнім рідним. Ось це нестерпно».

Сестра згадує, як напередодні загибелі брат приїхав у село, привіз дітлахам багато морозива. Цілий день рідні тільки те й робили, що вмовляли: «Міша, ну не йди ти туди. Нащо тобі та клята війна?». Де там – такий характер, що не перепреш. «Ми ж будемо ліпше жити», – лаконічно і впевнено відповідав боєць.

«Я не загинув!»

Старший брат Петро невдовзі після загибелі Михайла вступив у лави батальйону «Азов», уже третій рік воює в АТО. Пішов помститися за свого Міська.

Після похорону загиблий воїн наснився сестрі. Усміхнений, поголений, охайний, чистий – такий же красивий, як і був за життя. «Міша, всі кажуть, що ти загинув…» – промовила уві сні Яна. «Хто тобі таке сказав? Я не загинув! Я живий! Ось же я!». Жінка говорить, що Михайло дуже часто сниться разом із мамою, яка померла ще кілька років тому.

Сусідці, яка мешкає поруч із домом Яни, теж приснився сон. У неї так само син загинув, але під час аварії. Хлопець уві сні сказав: «Мамо, тут є Міша і його мама. Ми всі тут разом».

А дружина іншого полеглого івано-франківського «беркутівця» Петра Безпалька, який загинув у тому фатальному гелікоптері біля гори Карачун, також бачила дивний сон невдовзі після трагічної втрати. Причому на той час жінка ще не знала, що Михайла вже теж немає серед живих. Петро Безпалько мовив їй: «Ми вже всі тут». – «Хто?» – «До нас ще Міша приєднався недавно…»

Сестра пригадує, як Михайло, воюючи на передовій, часто казав, що вони з хлопцями дуже чекають інавгурації Порошенка – бо тоді війна має закінчитися. Боєць не дочекав до інавгурації лише три дні. Однак відтоді минуло вже три роки, а війна й досі триває.