Дністер – і благо, і велике лихо: Петрилівський "гондольєр" про життя біля річки

Петрилівські люди з давніх часів намагаються призвичаїтися жити поруч із Дністром. Для них ріка – як улюблена жінка: примхлива, але найкраща, і як сусід: спокійний і щедрий, то норовливий і небезпечний, то змілілий і беззахисний.

– Для нас Дністер – і велике благо, і велике лихо, – каже краєзнавець із Тлумаччини, вчитель Братишівської школи, уродженець с. Петрилів Петро Боднарчук. – Благо, бо під час повеней він омулював землі, і вони були надзвичайно плодородні. Це як у Стародавньому Єгипті і Межиріччі. Грунти ставали родючими, і їх легко було обробляти. І худоба тут випасалася. А лихо, бо під час повені вода розмивала вальковані хати, вони валилися, і доводилося по-новому відбудовувати житло, пише Західний кур'єр.

Тільки у минулому столітті в Петрилові п’ять разів були великі повені. А у цьому столітті – у 2008 і 2010 роках. До підтоплень тут звикли, а повенями вважають такі, коли «вода наближається до хат або заходить на подвір’я».
– Нижня частина села від Дністра у нас постійно затоплюється, – розповідає голова Петрилівської сільської ради Ольга Домин. – У 2008 році 33 житлові будинки попали під першу категорію, були зруйновані або пошкоджені. В горішній частині села зробили новий масив, а деякі на старих місцях відбудовані.
– І не боялися люди на старих місцях жити?
– Там, де зона затоплення повністю, – у нас проходить червона лінія. Зробили карту, не дають дозволу ні на будову, ні на відбудову житлових будинків. Де зона підтоплення – на тих місцях люди будувалися, – пояснює головиха.
З 33 постраждалих родин лише 12 погодилися на нове житло або відбудову. Інші вважали кращим для себе взяти компенсацію.
– Просто люди на халяву забрали гроші і геть (прозвучало дещо грубше слово) з Петрилова, – так нам сказав Михайло Кирста, по-вуличному Юрчик.
– А ви не хотіли з села їхати?
– Ви хотіли правду – я вам сказав правду.
– От особисто ви хотіли залишитися?
– Звичайно, я житель Петрилова.
З Юрчиком ми познайомилися в одному з нових (уже й не таких нових, бо минуло вісім років) будинків на вулиці Злуки. Між собою петрилівці називають її вулицею Ющенка. Коли під час повені 2008-го дещо спала вода, сюди приїжджав тодішній Президент України. Люди кажуть, це він дав команду збудувати нове житло.
Михайло Кирста, який називає себе сиротою (родини немає, мама померла), отримав невеликий, але зручний дім, де є кухня, кімната, ванна, поряд невеликий город.
– Вам зручніше у новій хаті?
– Я і там маю хату (на старому місці, біля Дністра – ред.), туди ходжу. Там у мене сільське господарство, у мене сад над самим Дністром.
– Коли вам дали ці хати – що тут було і що самі мусили робити?
– Нічого ми тут не робили. Ха (для Юрчика вислови «Ха, питання» є обов’язковими ледь не в кожному реченні – ред.)
– І через скільки часу отримали?
– Десь через два-три місяці.
– А де до того жили?
– Де жив? У мене там літня кухня – на другому поверсі, на сіні. Там була трагедія, там було все у воді.
– Напевно, і зараз чути?
– Ні, нічого не чути, там класно. Просто там вже люди повибиралися. Ще бракує, щоб ведмеді там ходили. А так – все класно.
– З тутешніми сусідами і раніше зналися?
– Ми всі в однім селі.
З Юрчиком ми познайомилися в будинку його сусіда і товариша Івана Мули. Теж «переселенець через повінь». Він з Ріпників (так по-старому в Петрилові називають вулицю Івана Франка – ред.). Зараз у тому кутку села лише в одній хаті живуть. Інші – порожні, але не покинуті. Та про це дещо пізніше. Наразі Івана та Михайла розпитую про повінь 2008-го.
– Страшно, коли вода іде?
– Ні, не страшно, – каже Юрчик. – Я виріс на Дністрі, я рибак з діда-прадіда.
– Не кажіть, я не вірю. Як вода йде…
– (Помовчавши хвильку, тихшим голосом додає) Страшно… Страшно, коли вивозиш паралізовану жінку, дитину. А на небі дискотека: гримить, блискає, дощ лиє, і ми топимси. Там була трагедія.
Хоча для нього особисто страшнішими є інші спогади.
– Не пам’ятаю точно, в якому році то було. Я жив сам з мамою, мама була паралізована. Вода пішла до хати, мама лежить на дивані. Я взяв крісла. І сам один в хаті піднімаю диван з мамою, кладу на крісло. І ніякої помочі тоді не було.
А ще йому мама розповідала про повінь у вересні 1941 року. Тоді околоти, скирти забили нижнівський міст. Мама мала 7 років. На стриху хати, яку підхопила вода, вона доплила аж до Діброви.
До розмови долучається Іван Мула:
–  У 2008-му вода забрала все.
– А коли іде вода, що люди найперше беруть?
– Документи в першу чергу. А потім – що можливо. Бо то як вода прибуває… Переганяли худобу. Всі тікали сюди, на гору. Як я ще був дитиною, то мама в першу чергу мене, а потім худобу. А все інше залишалось.
– За чим найбільше жалкували люди, що втрачене?
– За цим всім, що побачиш після води. Намулу накидано. Городів нема – все як злизало. З хат килими викидали, бо з намулом, холодильник до половини у воді. З хатів все виносилося. Моя думка, що в першу чергу за цим си жаліли.
– Ви виросли на Дністрі, розумієте, що він годувальник, але і небезпечний сусід, – запитую обох чоловіків. – Ви, напевно, з дитинства навчилися з ним по-сусідськи жити?
–  Я з Дністром на ти, – каже Юрчик.
– Що це означає?
– Ми не боїмося. Так, повінь, ми пливемо на лодках поміж вербами. Питання. Ми з сусідом Володею, який зараз у Франківську, хліб розвозили. Нас сільський голова Ольга Михайлівна завантажила хлібом і мінеральною водою – і поїхали, вперед. Доїжджаємо до цього Володі – мама бреде отак у воді. «Ма, ти куда?» «Володя, ми їсти хочемо, в нас лиш сухарі». «Назад!». Такі були моменти.
– Коли вода повертається у свої береги – це забувається чи залишається страх?
– Ми ж виросли на Дністрі. Страху нема. Було б зараз питання – вернувся б назад. Хоча я тут, наверху, в новій хаті.
– А де краще?
– Ха, це запитання «де краще?». Там колись були люди, там було село, а ці дві повені знищили вулицю. Зараз там майже людей немає. Ніби тут краще. Та я курсую до Дністра. Все одно без Дністра не можу. Маю човен. Це як професія, як у Венеції гондольєр.
– З Дністра, з риби живете?
– Риба є, але риби немає. В 90-х роках електровудочники винищили все.
– І що, не відновлюється?
– Риба вже відновлюється. Я браконьєр, до речі. Но я в нерестилище на рибу не піду.
– А чому ви браконьєр, якщо ви дотримуєтеся певних правил?
– Я з діда-прадіда рибак.
– Рибак і браконьєр – це…
– В наших законах – браконьєр (Юрчик вирішує цю тему далі не розвивати). Ви приїдьте влітку, я вам таку козирну юшку приготую. Або знайдіть в Інтернеті найкістлявішу рибу – зготую з неї відбивну без жодної кісточки.

Михайло Кирста (Юрчик) вірить, що молодь повернеться до Петрилова. Наразі багате колись село, де був колгосп-мільйонер, тримали три тисячі голів худоби, вирощували городину, зерно, а місцевий садівник Дмитро Пісковий – навіть персики, де люди мали працю, а у школі було 320 дітей, зараз занепале і зневірене. Молодь роз’їхалася по світах на заробітки, залишилися літні люди. Чи лиш повені до того спричинилися?
Сумно йти Ріпниками. Ось обійстя Мулів. Колись через брак землі на одному подвір’ї будувалося по кілька хат. А зараз  – одна повністю розвалена, від неї залишилися лише дерев’яні балки. Поряд – підмурована до вікон цеглою – якраз до того місця, доки була вода і розмила вальки. Навпроти – напіврозвалені стодола і стайня. Неподалік старий човен – не з тих, що для рибальства, а на випадок великої води.

Нам сказали, що у цьому кутку живе лише одна родина. Між тим у вікнах  інших хат помічаємо фіранки. Порожні будинки, але не покинуті.

– За кожним числиться власник, люди намагаються сюди приїжджати, адже влітку тут надзвичайно гарно, – каже краєзнавець Петро Боднарчук. – Навідуються на своє батьківське подвір’я. Бо душа болить за своїм. І ці занавіски на вікнах свідчать, що люди дбають про свою вітчину, бережуть те генетичне коріння, від якого вони пішли.

Історія і теперішнє життя Петрилова пов’язані з Дністром. І це зрозуміло: ріка давала рибу і гарні чорноземи, але час від часу збирала данину, затоплюючи село. Тут чудові краєвиди, цікава історія. Уродженцем села є полковник УПА Микола Твердохліб (псевдо Грім), один з останніх повстанців, що разом з дружиною загинув у бункері у 1954 році. Є цікава дерев’яна церква святих Косми і Дем’яна, побудована майже 130 років тому без жодного цвяха – поєднання гуцульської і покутської архітектури. Є один з найдавніших в Галичині (1911 р.) пам’ятників Шевченку, який чотири рази переносили з місця на місце. Є три цікаві (і, як стверджують, цілющі) джерела: «Бучичка», «Гуральня» і «Багно». Село газифіковане. І навіть дорогу щороку підремонтовують власними силами.

Може, туризм допоможе відродити Петрилів – одне з п’яти сіл, що знаходяться на лівому березі Дністра і належать до Прикарпаття, а не Тернопілля?