"Допомагати людям - це поклик серця" - франківська волонтерка Валерія Кушніренко

5 грудня відзначали Міжнародний день волонтера. Волонтерська діяльність буде існувати доти, доки існує потреба людей у тій чи іншій допомозі.

З нагоди свята команда "Бліц-Інфо" підготувала цикл інтерв'ю з тими, хто безперервно підтримує ЗСУ та щодня допомогає людям. 

Франківка Валерія Кушніренко свою волонтерську діяльність розпочала ще у 2013 році. Спершу допомагала у притулку "Дім Сірка", згодом заснувала власну благодійну організацію "Час добра та милосердя", яка вже майже п'ять років допомагає нужденним. У 2020 році фонд створив соціальну крамницю. Кожен, хто опинився у важкій життєвій ситуації, може прийти та абсолютно безплатно обрати одяг, продуктові набори, засоби гігієни, памперси, візочки для немовлят та інше. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, робота у волонтерів в рази подвоїлась. Тепер вони допомагають і переселенцям.  

— Коли розпочалось ваше волонтерство? Та чи змінилось воно, коли прийшла війна?

— Волонтерити розпочала з 2013 року, тоді заснувалась благодійна організація "Дім Сірка". Ми з дівчатами-волонтерами годували та лікували тварин, часто їздили до притулку. У 2017 році я паралельно пробувала волонтерити й в інших напрямках, адже мала такий поклик в серці. В мені накопичувалась доброта та енергія і я хотіла її віддавати. Так, я якось погодувала бабцю, яку зустріла в магазині. А коли була викладачем, то могла придбати книгу для студента, бо бачила, що йому бракувало коштів на неї. Це все було на підсвідомому рівні.

Крім того, у 2017 році я пішла у декретну відпустку, собачками-котиками вже не могла займатись у таких об'ємах, тож занурилась в інтернет-мережу. Побачила випадки допомоги й тоді мені з Наталею Іващенко, співзасновницею фонду "Час добра та милосердя" вдалось зібрати подарунки до Миколая діткам з інвалідністю через мережу Фейсбук. Це був мій перший досвід. Думаю, якби не вдалось це втілити, на той час, певно, опустились б руки. Але все вийшло і це надихнуло мене. Я зрозуміла, що можу ще щось схоже робити й продовжувати далі. Опісля цього, в нас залишились ще подарунки, і ми вирішили розвести їх в сім'ї, де батьки не можуть забезпечити своїх діток. Потім через інтернет почали збирати харчі одній з родин і це теж вдалось та знову ж таки змотивувало рухатись вперед.

Читайте також: Як соціальна крамничка у Франківську допомагає всім, хто у скруті

Ось вже йде п'ятий рік, як ми волонтеримо з благодійним фондом. Під час війни все більше людей потребують допомоги. Приїхало багато переселенців і у нас були великі черги, та і зараз не менші. Були різні історії: в когось будинку вже немає, хтось приїхав лише в одній футболці. З початку вторгнення змінилась швидкість того руху допомоги. Зараз волонтерство стало більш свідомим. З часом розумієш послідовність дій, як це все правильно має бути, бо людей, які потребують твоєї допомоги, побільшало. Втім, холодний розум у волонтера повинен бути завжди. Він включився у квітні-травні, коли ми всі вже відійшли від того шоку і збудували правильний алгоритм дій. Звісно, ми продовжуємо допомагати переселенцям і будемо це робити до нашої перемоги. 

— Деякі люди, які почали волонтерити на початку вторгнення, зараз дещо перегоріли, як ви з цим справляєтесь і продовжуєте працювати? Що не дає опускати рук?

— Ми всі люди і кожен волонтер має точку виснаження, коли тобі здається, що ти вже більше не можеш. Чесно скажу, десь хтось і настрій може зіпсувати, тисячу дзвінків в день, прийом гуманітарних допомог, багато паперової роботи... Робота з людьми взагалі важка. Бувають такі дні, що ти просто приходиш додому і реально кажеш собі: "Все, я вже не можу". В моєму досвіді це є, перед сном бувало таке, а на ранок все проходило. Вранці я набиралась сил, бо розуміла - сьогодні я потрібна, і своїм слабкостям, я їх називаю п'ятихвилинними, не давала руху у своїй голові. Те, що я роблю, рятує дуже багато сімей. Я знаю, що та підтримка, яку надаю, суттєво підтримує тих діток, мам, ВПО тощо.

Розумію, що не маю права опускати руки, бо від мене певною мірою залежить життя, навіть тих мам та діток які проживають в "Домі матері і дитини", а це 8 мам та 9 дітей. І коли в лютому почалась війна, уся моя родина, троє дітей і сестра, виїхали за кордон, а я залишилась з чоловіком тут. Я не поїхала, бо як я залишу тих мам? Вони не дадуть собі ради, ще сьогодні вони не готові йти до самостійного життя.

Волонтерство - це велика відповідальність, це коли ти забуваєш про себе, свої інтереси, ти керуєшся суто долею інших людей, які залежать від твоєї допомоги чи слова. Але водночас це все тебе тримає в тонусі, не дозволяє опустити руки. А коли тобі дякують за результат праці, ти розумієш наскільки важливі речі робиш. Був такий випадок, коли прийшла до нас в крамничку дівчина з п'ятьма буханками хліба і сказала таке: "Коли я сюди приїхала, я не мала у що взутись та вдітись. Ви мені допомогли і ще хліба дали, бо я не мала змоги його купити. А сьогодні я маю змогу себе прогодувати і хочу поділитись хлібом з тими, в кого його немає". Це так надихає, ти розумієш наскільки важливою була та буханка хліба в той час для тієї людини.

— Що є найважчим у цій роботі?

— У волонтерській роботі гостро відчуваєш брак часу. Останнім часом мені не вистачає дня, щоб виконати заплановане. Якось так виходить, що хотілось би бути в один час у трьох-чотирьох місцях. А по факту - і у двох не можеш бути. Ти постійно зайнятий справами, історіями, поїздками, документами. Ще найважче те, що я недостатньо часу приділяю своїй сім'ї. Я це розумію і бачу, але мої інтереси для мене на другому плані. На першому - поклик серця, що сьогодні я мушу бути там, де треба допомоги. Мені важко інколи усвідомлювати, що злітає час, а я не достатньо приділяю часу своїм діткам, а їх у мене троє, двоє менших і старшому - 17.

Ось ці два пункти є важкими для мене, але можна додати й про переживання. Я сприймаю все близько до серця. І якщо з першого разу щось не вдається реалізувати, я розчаровуюсь. Це стресує мене, хоча я навчилась контролювати свої емоції - важкість відштовхую і йду далі. Пробую ще раз і все вдається. Важливо не боятись йти вперед. Боюсь розчаруватись в чомусь, комусь. Бо мені це буде боліти. Це теж є важливим психологічним моментом, а от фізично я не втомлююсь.

Найважче ще, коли помирають діти. Коли ти борешся за цю дитину, маєш надію, що все буде добре, допомагаєш всіляко, але, на жаль, не стається дива. За чотири роки волонтерства таких випадків було всього три, але це дуже ранить. Якщо до важкої історії людини ми поступово звикаємо, з’являється імунітет, то до цього неможливо звикнути. Понад усе у світі я ніколи б не хотіла знову зустрітись з такими випадками.

— Що вам дає волонтерство?

— Це моє хобі, поклик серця, те від чого я отримую задоволення. Волонтерство дає реалізацію самої себе, бо я ніколи не думала, що моє життя можна поставити в приклад. А наводити тактовний приклад з життя - завжди приємно. Чим далі я заходжу в цій діяльності, тим більше я можу допомагати і це надихає. Я не можу сказати, що волонтерство мене змінило, але воно розкрило ті якості, які були не до кінця розкриті.

Ця діяльність різносторонньо розкриває, показує, хто ти є. Я щаслива, що можу змінювати в кращу сторону долі, робити добрі справи та маю змогу помогти. Виявляється, воно мені дало зрозуміти, що це моє, бо це моє життя, мої 24 години думок, поїздки, телефон і я не втомлююсь. Я щаслива, що маю такий досвід, що народжена з таким серцем, маю милосердя і готова завжди прийти на допомогу.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!