Герої АТО з Коломийщини: Особиста правда командира гармати Гонташа
У село Ценяву, що на Коломийщині під час публікації цього нарису повернулися з війни на Донбасі четверо молодих чоловіків: Андрій Бойко, Андрій Вакалюк, Роман Боднаренко, Дмитро Гонташ. Останній охоче розповів про те, що пережив у зоні бойових дій і які висновки для себе зробив. Трохи відхиляючись від теми, хочеться зробити і свій висновок.
Про здобутки й провали України на шляху відторгнення від Росії наговорено лантухи слів. Багато здобутків на емоційній хвилі тотального невдоволення політикою обростають сумнівами. Це не є справедливо. Але один здобуток сумніву майже ні в кого не викликає – відносна свобода слова. Ось повернулися хлопці з війни. Усі вони відверті. Якщо хтось мовчазний і скритний, то це від характеру, а не від страху за відвертість. Після Афгану було далеко не так. Спитайтеся ветеранів тієї війни, пише Дзеркало Коломиї.
Отже, знайомтеся, – Дмитро Гонташ. Сорокадворічний чолов’яга міцної статури і з міцними нервами. Його мобілізація тривала чотирнадцять місяців, одинадцять з яких він воював у найпрямішому значенні слова. Постійно на передовій. Постійні пересування зонами найгарячіших точок у районі Мар’їнки, Авдіївки та інших населених пунктів, обпалених війною. Він ті території знає, як свою правицю. Він там проводив зачистки. Про них – згодом.
Чергова січнева 2015 року мобілізація просто не могла обійти боком колишнього десантника-розвідника строкової служби. Забрали чоловіка з Центру зайнятості, де він стояв на обліку. Перепідготовка в Немирові. Потрапив до відділу артилерії десантних військ. Далі – Дніпропетровськ, окрема парашутно-десантна бригада. Каже, що призвичаївся легко, згадав, чого навчався ще в радянській десантурі.
Після підготовки і призначення до окремих відділів командування зібрало всіх військовиків і повідомило, що вони направляються у зону АТО. Хто боїться, має право відмовитися і пройти службу поза гарячими точками. «З п’ятдесяти осіб нашої батареї десятеро написали рапорт про відмову, – оповідає Дмитро. – Мотив елементарний: я боюся. Ніхто нікого не силував. У радянській армії такий відмовник уже б загримів у дисбат»… (До слова. На війні з батареї Гонташа двоє загинули, троє втекли додому).
По ходу цікавимося у співбесідника, чим же звичайний артилерист відрізняється від артилериста-десантника. Дуже суттєвим. Десантники-артилеристи відразу після залпів ідуть зачищати обстріляну територію. «Зачистка» – мілітарне нестатутне слово. Жорстоке поняття для обидвох сторін. Групи по п’ять-шість вояків проходять кожна по заданій вулиці. Мають право заходити лише до зруйнованих будинків. Важкопоранених бойовиків добивали. «У такій ситуації виживає сильніший, – зізнається Дмитро. – Якщо ворога пожалієш, він вистрелить тобі в спину…». Такі неписані закони гібридної війни, де поняття людяності мають різні відтінки, аж до взаємопротилежних.
Щодо втрат особового складу, то їхня кількість в офіційних зведеннях применшується, – переконаний вояк. – Часто наші гинуть і калічаться на розтяжках. Але втішає те, що вороги несуть значно більші втрати.
– Шість годин по нас лупили безперервно, як ми тримали Мар’їнку, – розповідає, – а відповідати вогнем нам не дозволяли. Нарешті, коли надійшов дозвіл, ми за півгодини навели порядок. Картинка не для вразливих: на вулицях валялися трупи, пси догризали убитих. І в тій же Мар’їнці, я ніколи не забуду, як діти нас на вулицях зустрічали квітами. Це справді вражає, може навіть більше, аніж усі жахіття війни. Однак, з таких зустрічей будувати собі ілюзію нетерплячого очікування нашої армії тамтешнім населенням не варто. Надто багато смертей з обидвох сторін. Воно озлоблює людину назавжди.
Під час зимових свят Дмитро з побратимами квартирував у селі Дачне на фермі. Перед самим Святвечором хлопці попросили у тамтешнього фермера м’яса. Коли запропонували дядькові нормальну ціну, той аж рота відкрив від здивування, гадав, що м’ясо солдати реквізують. Бо вже мав досвід «культурного спілкування» з «Правим сектором». Тоді розмова була коротка.
Дмитро Гонташ констатує, що на війні його психіка зовсім не постраждала. («Я там був спокійний, як дерево»). І зараз, уже на дембелі, каже, що проблем у спілкуванні не має. Хоч над головою у бойовій зоні частенько свистіли «гради». Один снаряд, щоправда, якось влучив у спорядження, яке лежало подалі від нього. Воно вигоріло вщент. То йому наш депутат обласної ради Петро Книшук купив нове. (Потім багато разів телефонував, запитував, чи не треба чогось). Найстрашніше, мовить Дмитро, коли, власне, свистять «гради». Між вояками ходить такий жарт. Новобранець запитує бувалих бійців, як за звуком визначити місце, куди впаде ворожий снаряд. Йому пояснюють: як тихо свистить, то впаде спереду й не влучить; як голосно свистить, то впаде далеко позаду і також не влучить. А коли влучить у тебе, тобі буде цілком байдуже, як він свистів…
На війні постійно ходиш у бронежилеті. Він не одного порятував. А ось каску солдати одягають у рідкісних випадках. Бо, коли в ділянку чола потрапляє куля, голову з такою силою відкидає назад, що ломляться шийні хребці. Станеш калікою. Тому бійці воліють миттєву смерть від кулі в незахищене чоло.
Прогнози щодо війни вояк робить невтішні. Так виглядає, що кінця їй не буде. І не тільки з вини Росії. Дмитро Гонташ не єдиний з ветеранів АТО, хто нарікає на українську владу, на її подвійні стандарти і на небажання переможно закінчити війну на Донбасі. Він має свою правду. І йому віриш. Він – серед тієї меншості, якій не поставиш зустрічне питання: «А що зробив особисто ти, аби ця влада була кращою?»
