Грім, Залізняк, Характерник. Три різдвяні історії капеланів з зони АТО
Історії капеланів про те, як і де вони цьогоріч смакували кутю. Навіщо хтось з духівників взяв до рук зброю та про чуда, які творять дитячі й наші з вами молитви.
Миколай іще в дорозі
З капеланом Миколою Мединським-Залізняком говоримо телефоном. Він зараз у Попасній на Луганщині. Каже, продовжує виконувати функції святого Миколая й роздає дітям зі сходу подарунки, які передали їхні однолітки з мирної України в рамках проекту «Будиночок святого Миколая на колесах».
А на святвечір та Різдво Мединський з побратимами їздив опорними пунктами по всій передовій. Каже, на передовій, де вони побували, було відносно тихо. Різдвяну Літургію правили на 10 блокпості в межах Новотошківки.
«Вдалося десь відновити й створити той домашній затишок, — говорить капелан. — Особливо для хлопців із заходу, які з дитинства звиклі до тої колядки. Перед Літургією підійшли й почали колядувати, під час самої служби, отой вираз облич та особливо очей хлопців… Коли десь в кутку виступала сльоза… Це найкращий показник нашої роботи».
Мединський розповідає, що на другий день свят їздили в Карлівку, що на Донеччині. Там колядували для армійців ЗСУ і добровольців. Ще тиждень обіцяють їздити з колядками від блокпоста до блокпоста, аби обійти всіх, бо хлопці цього дуже потребують. Капелан каже, коли над головою свистять кулі, то небо стає ближчим. На передовій особливо відчувається потреба спілкування з Богом.
«Там, у Карлівці, є чудовий будиночок, але вже не святого Миколая, а «Тризуб Дентал», де господарюють стоматологи під керівництвом Ігоря Ященка, — розповідає Микола Мединський. — Він фактично покриває всю лінію фронту, надаючи хлопцям стоматологічну допомогу. З цілої України до нього ротаціями приїздять стоматологи і працюють з воїнами. Колядували в них, завозили подарунки, які передали діти з Тернопільщини. І так їдемо по лінії — до всіх наших».
А кутю капелан куштував разом із батальйоном імені Кульчицького. Розказує, що хлопці й дівчата з батальйону готували Святу Вечерю власноруч. На Святвечір прийшли і місцеві жінки з дітками, принесли свої смаколики.
«Українська ідея укріплюється, — впевнений отець Микола. — Зараз наш головний напрямок – якомога частіше наголошувати дітям, юнакам, воїнам зі сходу, заходу й центральної України про потребу любити Бога й Україну. Ми сіємо це зерно і воно проростає».
Характерник
Про 45-річного капелана, пастора протестантської церкви Олександра Борисова з Тернополя «Репортеру» розповіли морпіхи, бо часто до них навідувався.
В АТО Борисов поїхав з початку війни. Каже, просто відчув, що мусить бути там. Приєднався до однієї капеланської організації. Пригадує, свою першу поїздку 2014 року під кримський кордон, де стояла 30 механізована бригада. Близько місяця були з хлопцями у постійній напрузі, бо була інформація, що буде наступ саме з того боку, але обійшлося.
«Пастора-протестанта сприйняли добре, — сміється Олександр Борисов. — Там особливо зрозумів, що немає жодної різниці — у нас одна віра і це головне. Того, що нас поєднує, — його значно більше, ніж того, що роз’єднує».
Потім Борисов їздив по передовій з музикантами. Каже, давали по 3-5 концертів на день. Між концертами мав розмови з бійцями — про все на світі. Для хлопців це дуже важливо.
За його словами, потім «тридцятка» понесла великі втрати під Луганськом.
«Трагічна подія. Проводиш з ними час, спілкуєшся, а потім їх не стало, — говорить пастор. — Або не дружися, або звикай до того, що в будь-який час можеш когось втратити».
За рік капеланства Борисов був духівником і для 81 бригади, і для бійців «Правого сектора». Їздив із Божим словом по найгарячіших на той момент точках — Водяне, Піски, Донецький аеропорт.
Раніше, майже два роки тому, коли сформувався 18 Рівненський батальйон УДА, Борисов, який служив ще у радянському спецназі, взяв до рук зброю й пішов воювати як звичайний боєць. Навіть не вагався. Побратими дали капелану незвичний позивний — Характерник, мовляв, викапаний воїн-духівник.
Духовні брати й сестри підтримували свого пастора, одиниці засуджували, але, каже, так — здалеку.
«Я нікому нічого не пояснюю, бо коли люди не розуміють, що в твоїй країні війна, і ти, як чоловік, мусиш іти і боронити її — нема про що говорити, — майже відрізає Борисов. — Якщо хтось говорить про духовність і війну, то теж нема питань, бо моя Біблія, як і кожного християнина, дуже чітко говорить про те, як поводили себе люди під час війни — брали зброю і воювали. Усе дуже просто».
На Різдво капелан переважно їхав додому. А от, Великдень 2015 року в Пісках, каже, не забуде ніколи.
«Був тяжкий обстріл, — пригадує духівник. — Сумнівалися, чи повернемося. Хлопці на наших блокпостах не хотіли пустити. Ми й об’їхали і таки потрапили до бійців у Піски. Там дійсно було пекло. Обстріл такий тяжкий, що наш водій, який пройшов Афганістан, коли перед нами розірвалася міна, просто впав у ступор. Ми його розтрясали, аби їхав далі. Доїхали, провели служіння, повернулися».
Зараз його побратими стоять під Донецьком. Тримає з ними зв’язок. Каже, незважаючи на затишшя, — гинуть.
Отче наш
Коломиянин Василь Жупник, псевдо — Грім, лише на днях повернувся із Києва. Каже, йшов по вокзалу, аж тут його оточили люди в формі, підібрали на руки й давай колихати: «Ура, наш капелан!».
«Люди зійшлися, оглядаються, а то наші хлопці на війну їхали, а я звідти — додому. Так випадково зустрілися», — сміється отець Василь.
Він не буває вдома більше двох тижнів, бо після ротацій постійно тягне назад. Зараз цього разу буде довше, бо вибив плече, коли ховався від обстрілу. Треба лікуватися. А ще не хоче бути для побратимів тягарем. Пригадує, як прийшов якось на позиції, а двоє стали його закривати, бо, мовляв, десь тут працює снайпер.
«Вони були готові пожертвувати собою! — дуже емоційно говорить капелан. — Ви й не уявляєте, як воно там».
В АТО він від самого початку. Каже, то в крові, бо один дід — січовий стрілець — загинув на війні, а другий був в УПА, відсидів 25 років таборів.
За ці роки, говорить отець Василь, було чимало різного. А найгірший спогад, коли на руках помирав побратим.
«23 липня 2014 року, коли верталися додому, нас розстріляли під Волновахою, — пригадує капелан. — Тоді загинув Юрій Дутчак — Шумахер, ще один волонтер дістав сім куль, з двома ходить досі. Як приїхали додому, то в бусі 22 кулі позбирали».
Громом капелана назвали побратими. Пояснює, що мав у супроводі бійця з позивним Вітер. То хлопці жартували: куди вітер подує, туди й грім вдарить.
Пригадує, що потім його супроводжував побратим — татарин за національністю. І знову хлопці сміялися, бо ж «татарин греко-католицького священика супроводжує».
«На передовій більшість — молоді хлопці, певно, в церкві бували раз на рік — на Великдень, а може, й тоді не були, — говорить духівник. — А там починають молитися. До мене підходили бійці з Донецька, Луганська, аби написав їм молитву «Отче наш» українською. Дуже хотіли вивчити».
Переповідає розповідь іншого капелана, що підійшов до нього хлопець, аби навчив молитись, а якраз обстріл починався. А той: «Та говори «Отче наш».
«Летять снаряди, а хлопчина в окопах пересувається між хлопцями і — Отче наш, Отче наш. Більше й не знав. Але та віра, ті два слова — то була найщиріша молитва, — впевнений отець Василь. — Ми часто їздимо по школах, просимо, аби діти молилися, бо кожна їх молитва спасає наших хлопців там. І я відчув це на собі. Здається, дивишся смерті в очі, ну нема виходу ніяк — і тут стається чудо. Все обходиться. Це все ті молитви наших дітей, людей».
Говорить, як і більшість хлопців, теж дістав там контузію і йому теж іноді «рве дах».
«Пробив колесо та й поїхав накачати до Коломиї, — пригадує капелан. — Качають, а звук такий, як постріли. Я по інерції випадаю з машини й лягаю на землю. Ремонтники дивляться, як на божевільного, не розуміють. Не розуміють і всіх хлопців, які вертаються. Наша найголовніша робота зараз тут, аби допомогти їм удома, коли мир, бо тут рве найбільше». Тут нема тої віри та справедливості, як там».
Біля хати Грім має гараж, називає його штабом. Хлопці, які вертаються з війни чи їдуть туди, — усе повертають на розмову.
Розповідає, що цього року на Різдво в храмі було багато атовців. «Та ви самі станьте наперед і озирніться — ви побачите тих, хто служив. Я з закритими очима можу намацати бійця. Молоді хлопці. Їх зразу видно, що вони з війни прийшли. Подивіться який у них вираз обличчя, як вони поводяться та як вони сприймають ту службу».
