"Хто скільки може": Чого насправді хочуть жебраки

Франківська журналістка Анна-Сабіна Ружицька зробила експеримент - запропонувала прохачам нагодувати їх чи придбати їм ліки. Реакція подекуди була неочікуваною.

...Неділя. Ранок. До греко-католицького катедрального собору Святого Воскресіння в Івано-Франківську поспішають десятки людей. На сходах, що ведуть до храму, стоять п'ятеро прохачів—троє чоловіків і дві жінки. Усі одягнені тепло, але в брудну одежу. Від одного чоловіка тхне спиртним. Він ледве стоїть, руки трусяться. Очевидно, що в нього---важке похмілля. Підходжу та кажу, що можу купити йому їжу, пропоную піти зі мною до найближчого магазину. Чоловік...плює мені під ноги і відходить вбік, тримаючись за стінку. Зрозуміло, що їжа йому не потрібна. Щоправда за мить чолов’язі якась старша пані дає...дві гривні. Той брудною рукою задоволено ховає купюру в кишеню. Запитую жінку навіщо вона дала гроші п’яндизі. Вона опускає очі додолу та каже, що “Бог розбереться, кому на що треба”.

..Підходжу до бабці років 75, яка, як на свій вік, дуже жваво оглядає всіх, хто заходить в храм. До тих людей, які одягнені у дорогий одяг, простягає руки та затягує: “По-о—одойте-е-е на лі-і-і-іка-а-а—арства!”. Ага, зрозуміло, це “професійна прохачка”, яка вже добре знає, в кого насамперед треба просити. Але люди їй не подають. “Вона тут щонеділі стоїть,--швидко пояснюють мені старше подружжя Веселовських—Іван і Надія.-- Якби справді була хвора, то не ходила би до катедри, як на роботу. У нас для таких грошей нема”. Підходжу до бабці, пропоную купити ліки, але натомість прошу, аби вона показала документи з лікарні або хоча би рецепт. “Після служби прийдеш, і купиш... мені щось з їди, але добрго, бо я слаба”. “Але ж ви на ліки просите, я готова вам їх купити,--знову кажу прохачці.--І чому після Служби підійти, я вже йду з вами до аптеки”. “Мені ТРЕБА тут стояти, так що або давай гроші, або йди, нє, прийди після служби”, --ошелешує бабця. Що ж, цій людині гроші на ліки не потрібні!

Далі вирушаю до Свято-Троїцького собору УПЦ КП, що на вулиці Василіянок. Там уже триває недільна Служба. На сходах сидять чоловіків у брудному лахмітті, підходжу та простягаю кожному булку. Беруть, не піднімаючи очей, один дякує, хреститься, запитую, чи треба їм ще щось їсти купити. Просять хліба, сала, ковбаси, й... часнику. А один додає “и водочки”. Йду в магазин купляю кожному по хлібині, по 100 грам сала й стільки вареної лікарської ковбаси. Повертаюся до собору й віддаю прохачам. Беруть, але один запитує, чому не купила доброї копченої ковбаси та...нагадує про часник і горілку. Нахабство та й годі!

Прямую вулицею Незалежності до монастиря отців василіян. Там просить милостиню ромська родина: чоловік, жінка та двоє дітей, на вигляд їм років 8-10. підходжу до жінки подаю хліб, та починає кричати на мене та....проклинати, бажає мені, щоби в мене ніколи не було долі, і грошей, бо, мовляв я їм пошкодувала коштів.

"А хліб чому не берете, ви ж напевно голодні, якщо просите", -запитую войовничу жінку. Але від неї чую лише добірну лайку. За мить родина йде з-під церкви.

Прикро, але розумію, що прохачам, які стоять під храмами, не потрібні ліки чи одяг, а лише гроші або їжа на закуску.

“Християни повинні бути милосердними, допомагати бідним, адже сам Христос сказав: “Все, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили" (Матвія 25, 40),- зазначає отець Володимир Лукашевський, прес-секретар івано-франківської архієпархії УГКЦ. - Якщо в когось є щире бажання дати милостиню, то нехай дає, а вже на що витратить її жебрак, то це вже його справа, і він за вчинене буде відповідати перед Богом. Церква заохочує до милосердя загалом, це може бути милостиня для жебраків, гроші чи речі для дітей сиріт, власний час присвячений для волонтерської допомоги. Що стосується милостині для прохачів—це особиста особиста справа кожного. На жаль, багато людей, подаючи милостиню, наче “відкупляється” за свої гріхи та погані вчинки. Але відкупитися від Всевишнього не можна”.

За словами психологині та сімейної консультантки Ольги Шологон, кожна людина сама повинна вирішувати, чи подавати прохачам. На жаль, серед прохачів є багато тих, які “заробляють” на цілі злочинні угрупування, декого примушують жебракувати рідні або співмешканці, які зловживають алкоголем чи наркотиками.

“Ще додам, що для більшості прохачів — жебрацтво -- це спосіб життя,- продовжує пані Шологон. - Такі будуть відмовлятися від конкретної допомоги, їм потрібні лише гроші, які вони будуть витрачати або на спиртне, або навіть на дорогі Ці люди маніпулюють нами, вигадують наївні, як на мене, історії про лікарню, дітей, яким потрібна операція, хворих родичів, чи згорілі будинки. Та якщо когось з прохачів запитати, чому вони не звертаються до правоохоронців, в соціальні служби чи в благодійні організації, то ті втікають, або лаються, або ще й вдарити можуть”.

Сабіна РУЖИЦЬКА, для газети "Експрес"