Історії з АТО. Олег Бас про «Нічних тіней» і те, як «лікував» сепаратистів

Олег Бас із села Лоєва Надвірнянського району 11 місяців відвоював на передовій – у 14 окремій мехбригаді. За цей час – жодної ротації чи відпустки. Їхній підрозділ чеченці називали нічними тінями…

З 27-річним Олегом Басом знайомимся в Надвірній, на відкритті Центру АТО. На правій руці – незвичний шеврон. На чорному фоні білими літерами написано – «Нічні тіні», пише Репортер

Олег сміється, що так їх називали чеченці, проти яких дев’ять місяців воювали в Мар’їнці. Каже, стояли від них за 250 метрів.

«Бої вели переважно вночі й давали їм доброго жару – чеченці мали багато втрат, – розповідає Олег. – По рації перехоплювали повідомлення, то чули, як вони нас називали нічними дияволами. Нашому командиру сподобалося. Єдине, сказав, що від диявола нічого не хоче, тому й назвалися – «Нічні тіні». Цю назву навіть погоджували через Центр АТО і Генштаб».

СМС від сепаратистів

В АТО Олег пішов у четвертій хвилі – 12 лютого 2015 року. Після навчань на полігоні їх відправили до села Павлопіль на Донеччину. На передовій був кулеметником і санітаром, звідти отримав і «медичний» позивний.

«Я на кулеметі поставив хрест, як у лікарні, і казав, що буду ним «лікувати» ворога, – говорить Олег. – А до медицини раніше не мав жодного стосунку. Працював в охороні, а в армії служив у морській піхоті. На жаль, у військкоматах не набирають саме фахівців. Їм головне, аби була кількість для звітності. Це неправильно. От, у мене в селі хлопці служили у ВДВ, спецназ, а повістки приходили таким, що роками п’ють. А який з нього там толк? Через таких багато гине».

У Павлополі, розповідає, стояли в такій собі буферній зоні – за 15 кілометрів від ворога, який обстрілював їх з різного калібру.

«Ми знали, що там кадировці воюють, білоруси, поляки, навіть французи, – каже Бас. – Нам регулярно приходили повідомлення на мобільний, аби ми переходили на той бік, бо, мовляв, у них велика зарплата й більше дбають за армію. Пробував для сміху передзвонювати, але то з комп’ютера розсилка була, ніхто трубки не брав. Потім такі повідомлення ще у Мар’їнці писали».

У Павлополі хлопці стояли дві місяці. Обіцяли ротацію, але їх просто перевели під Мар’їнку. За 11 місяців – жодної відпустки. Щодня – бій. Говорить, у них було багато поранених, контужених і не було ким замінити. Потім він став командиром взводу, то яке вже додому?

Як згоріло бунгало

У Мар’їнці Олег з побратимами провоювали дев’ять місяців. Каже, там було тяжче. Найдовший бій тривав 16 годин. У голові одна думка – вижити. В Мар’їнці Олег втратив побратима.

На передовій жили в закинутій хаті, яку назвали – бунгало. Жило їх там 12 – одна велика сім’я. Ще одним членом родини була Ніка – бойова собака. Її привезли з собою ще з Павлополя. Господарі виїхали, а собаку кинули,
от військові її і взяли.

«Вона нас попереджала, коли буде обстріл, – згадує Олег Бас. – Як ховалася під ліжко, то знали, що має щось прилетіти. На позиції з нами ходила, гавкала у сепарський бік. Нині вона у Луцьку. Побратим «Ведмідь» забрав її додому».

На Новий рік їхнє бунгало вщент згоріло після двогодинного обстрілу. Олег пригадує, двоє хлопців якраз були в окопі, спостерігали, а решта – в хаті. І тут прилетіло… Добре, що всі живі. Із хати вискакували в тому, що мали на собі. А бунгало згоріло, як і все, що там було, найцінніше – дитячі малюнки, якими були обклеєні стіни.

«Ворог думав, що накрив нашу позицію й обстріл припинили, слава Богу, всі вижили, – говорить Олег. – Потім ще приїздили з військової прокуратури, проводили слідство. То ми вишукували пластини від броніків, частки погорілої зброї, аби довести, що воно згоріло. Ті штабні казали, що не можна було все так лишати. А як?».

За його словами, коли йшов на дембель, у штабі сказали, що має заплатити за ту втрачену зброю – 150 тисяч гривень! «Інакше не хотіли підписувати документи, але наш командир усе вирішив і нас лишили у спокої», – каже боєць.

У Мар’їнці за 10-20 метрів від них жили місцеві. Переважно старші люди, жінки з дітьми. А всі чоловіки – на тому боці. Місцевим було байдуже, хто прийде – Україна чи ДНР – аби було спокійно.

«Але ми їм помагали чим могли, й діти їхні до нас приходили, – говорить Олег. – Побратим забрав з собою жінку з двома близнюками. Зараз одружилися, живуть на Закарпатті».

Ще один шанс

На початку травня Олег демобілізувався. Він досі звикає до мирного життя, бо тягне назад.

«Тяжко все забути, – зітхає чоловік. – Сон втратив, засинаю о четвертій-п’ятій ранку. Ми ж там звикли, що до того нас обстрілювали з мінометів, а потім затихало й можна було поспати. Так уже увійшло в звичку».

Ще, каже Олег, дуже болить, що ніхто їх не розуміє. У перші хвилі в людей ще було якесь відчуття, що йде війна, а зараз усім байдуже.

«Безкоштовний проїзд? А водій говорить: «А я тебе туди не посилав». Йдеш у лікарню – ліків нема. Лікувати зуби – грошей не закладено, лише на протезування. Кажу, мені ж пломбу поставити. «Ні, лише протезування. Вирвемо і поставимо протез», – обурюється Олег. – Нікому ми тут стали не потрібні. Більшість вважає всіх атовців неадекватами».

…Уже після нашої розмови Олег надіслав повідомлення. Просить дописати про Мар’яну Цюрак. Пише, що в АТО лиш нею і жив. Постійно мав її фото з собою, у боях лише про неї думав, аби побачити знову. Хоче попросити в неї ще один шанс…