Казкотерапія в Івано-Франківську: чому носики теж лікують дітей

У понеділок, 29 жовтня, у Франківську оголосили переможців грантової програми від Urban Space 100.

Серед інших отримав гроші проект «Лікар Свято» – на казкотерапію. Що воно таке, кого та як саме лікують?, пише “Репортер”

Координаторку проекту ми знайшли у Прикарпатському університеті – Мирослава Кулеша-Любінець викладає там психологію.

Каже, ініціативу створили троє: Мирослава, дитяча лікар Оксана Манюх і викладач філософії, координаторка благодійного проекту «Янголи поруч» Ореста Возняк.

Проект заснували ще в лютому 2015 року, зараз він діє на кафедрі загальної та клінічної психології ПНУ.

«У кожного був професійний інтерес: в Оксани Манюх – як у педіатра, в Орести Возняк – як у благодійниці, а мені, як викладачеві, хотілося, щоб студенти не лише теорію вчили, а й знали, як ці знання втілювати, – розповідає Кулеша-Любінець. – З того часу багато змінилось, волонтери ходять в обласну та міську дитячі лікарні, крім того, їздять у реабілітаційні центри в місті та області».

Ідея не нова, за словами жінки, у світі вже понад 40 років працює організація «Доктор Клоун». Її засну­вав американський лікар, він досі їздить з тренінгами і навчає, як смішити дітей у лікарнях.

У великих українських містах також є подібні організації. А торік в Охматдиті навіть збирали гроші, щоб створити посаду лікаря-клоуна.

«Перед тим, як іти в лікарню, студенти проходять школу волонтера, – розповідає Мирослава. – Там я розказую про психологію хворих дітей, що відбувається в сім’ї, коли хворіє малеча. Вчимося, як правильно підходити до дитини, до батьків. Як увійти в довіру з перших секунд, бо діти там не просто відчувають стрес, а перебувають у кризовій ситуації, адже процедури бувають болючими. Вони бояться уколів, не завжди дозволяють до себе торкатися – обіймати чи брати за руку».

Також у школу запрошують акторів, говорить Мирослава Кулеша-Любінець, з якими волонтери відпрацьовують акторські навички. Крім того, у лікарні студенти спершу ходять разом з досвідченими волонтерами.

Адже там новачки й самі потрапляють у складні ситуації, тож їхня реакція може бути різною. До речі, за законом, волонтерити в лікувальних закладах можуть лише повнолітні.

«Він може згадати, як сам був у лікарні, чи що хтось хворіє вдома, а тоді вже допомогу треба надавати й самому волонтеру, – пояснює Мирослава. – Тому потрібна тривала підготовка. Потім студенти розказують, що їх зачепило у лікарні, що наболіло, що вони змогли зробити, а що – ні».

За словами психолога, волонтери самі вирішують, до якого відділення йти. Якщо готові, то йдуть у неврологію чи хірургію – туди, де діти у важкому стані.

А якщо був складний день, бо ж студенти ходять у лікарню після навчання – тоді у відділення, де спілкування легше: офтальмологія, ендокринологія, інші.

«Що таке волонтер у костюмі? Людина одягає на себе одежу безтурботного клоуна, – говорить Мирослава Кулеша-Любінець. – Не важливо, з якою думкою ти прийшов. Твоя задача – принес­ти радість дитині. По волонтеру можна побачити, чи він юний, чи вже зі стажем – новачки обирають костюми тварин, не дуже яскраві. А досвідчені одягаються яскраво, бо можуть зіграти роль клоуна».

Казка про мене

Цього разу ініціатива виграла вже третій грант від Urban Space – 22 тис грн. За словами Мирослави, вони дуже вдячні, бо можуть купувати костюми, канцелярію, виготовляти подарунки для дітей.

Також усім дітям дають поролонові носики. Їх треба дуже багато, бо половину роздають ще в коридорі, поки йдуть до відділення. Та більшість грошей піде на друк буклетів з казками, які волонтери роздаватимуть дітям і батькам. Також планують створити сайт з казками, але це поки лише плани.

«Казка легше сприймається дітьми і в казці не тільки ми граємо роль, але й дитина, бо їх залучають до боротьби з хворобою, – розповідає Мирослава. – Ми адаптовуємо казки під відділення. Це спеціальні терапевтичні казки, придумані для психотерапії хворих дітей. Ми будемо обирати з уже готових, які підійдуть саме для лікарні, бо підходять не всі. Також у буклеті буде розписано, як родичам спільно з дитиною створити власну терапевтичну казку».

Дитячий психолог Аліна Касілова каже, казкотерапія допомагає, бо всі ми любимо якісь історії, віримо у диво. Дітям легко це робити, бо вони переносять на себе деякі образи з улюбленої казки чи мультфільму.

«Казкотерапія хороша тим, що я пишу казку, де головний герой має ім’я конкретної дитини, – пояснює Касілова. – Тоді, коли дитина це читає чи слухає, то ніби про себе. На дорослих це також діє, вони ніби повертаються в дитинство і це допомагає їм розібратися з якимись дитячими травмами чи проблемами».

Дитина переносить на себе характеристики головного героя – силу, сміливість. У дитинстві всі люблять, наприклад, людину-павука, особливо хлопці. І вони вірять, що в них є суперсила, яка є в героя.

«В мене зараз є дитина, яка не може комунікувати у школі, навіть боїться називати імена дітей, – розказує Аліна Касілова. – І я в казці для цієї дитини описую, як зайченя Сашко прийшов у школу, в нього з’явились нові друзі, вони почали спілкуватися, розказую, що запитати ім’я зовсім не соромно… І головний герой не соромився це робити і коли забував ім’я – легко його запитував. Так дитина перестала боятись, вона стала впевненішою, коли забувала чиєсь ім’я – могла підійти і запитати».

Нелегка робота

Волонтери ходять в лікарні майже щотижня. Спочатку були студенти ПНУ – соціологи, філософи, психологи. З ними ходили їхні друзі з інших вишів. Зараз, за словами Мирослави, волонтерять здебільшого психологи, бо планують працювати з цим у майбутньому.

«Спочатку приходить десь 40 студентів, вони вчаться, а коли починають ходити в лікарні, то частина відсіюється, бо це нелегка робота, – говорить Мирослава Кулеша-Любінець. – Зараз є 15 постійних волонтерів. Хто хоча б раз це пережив – емоції неймовірні, тримає потім ще кілька годин. Бо ти в образі, а дитина вся сплакана, бо їй поставили катетер чи крапельницю. От добитися, щоб така дитина хоча б трішки посміхнулася, щоб взяла в тебе того носика – це щастя.

І коли родичі тих дітей вибігають на коридор за волонтерами зі сльозами на очах і дякують. І коли ми приходимо наступного разу – а діти ходять з носиками, тішаться і згадують. Вони бережуть наші подарунки до самої виписки. Волонтери розказують їм історії, що це чарівний носик, його можна покласти під подушку, загадати бажання і воно збудеться. Це дуже допомагає дітям».

А от із підлітками, говорить Мирослава Кулеша-Любінець, буває інакше.

Наприклад, діти з інвалідністю, які змушені лікуватися кілька разів на рік, до того вже звикли. Вони розпитують, звідки волонтери, де вчаться, їм цікаво говорити про майбутнє, вступ до вишу, дружбу, кохання.

«Зв’язатися з нами просто – наприклад, через сторінку «Лікар Свято». Я б дуже хотіла, щоб до нас долучалися повнолітні франківці, ходили з нами, – каже психолог. – Так наші люди допоможуть дітям і самі стануть трошки добрішими».