Лицар чорної роти

Боєць, визнаний десантниками. Він був із тих «беркутів», які не зрадили. Протягом багатьох років майже щодня виконував ту роботу, яку більшість людей захоплено називають героїчними вчинками. Іванофранківець Володимир Шарабуряк встиг пробути в зоні АТО лише місяць. Вороги називали їхню роту чорною – за відвагу і відчайдушність.

«Йой, хлопче, не побачиш ти себе старим… Не встигнеш…» – ще колись давно сказав Володимиру якийсь старець, котрого всі називали мольфаром. Він чомусь повірив старому. Так і не зміг викинути ті слова з голови – вирішив ніколи не одружуватися і не мати дітей, аби вони потім не лишилися напівсиротами, пише Галицький кореспондент.

Коли Ворота відкриті до раю

Біда сталася з нашими хлопцями якраз на Вознесіння, коли Ворота до раю відкриті. Трагедія, що забрала життя шістьох працівників міліції Прикарпаття, трапилась у Міжнародний день миротворців ООН, коли весь світ вшановував і вітав людей, які оберігали мир у різних куточках планети.

12 травня 2014 року старшого прапорщика міліції, командира відділення Спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області Володимира Шарабуряка та ще п’ятьох працівників вказаного підрозділу перемістили на блокпост №6 (гора Карачун, приміська зона м. Слов’янськ).

29 травня керівництво АТЦ провело ротацію цих бійців. Так, цього дня, близько 12.00, вояки сіли у гелікоптер МІ-8 із подальшим переміщенням до АТЦ. Через деякий час гелікоптер з метою передачі продуктів харчування працівникам першого батальйону Національної гвардії здійснив посадку за 500 м від блокпосту №5, де заздалегідь було підготовлене місце. Залишивши продукти харчування, гелікоптер піднявся та продовжив політ. Відлетівши близько 2500 м від блокпоста №5, гелікоптер збили бойовики. Він вибухнув у повітрі та впав на землю між деревами, де ще раз вибухнув. Разом із шістьма івано-франківськими «беркутами» в уламках вертольота згоріли військові Нацгвардії, серед яких і легендарний генерал Кульчицький.

37-літній Володимир Шарабуряк похований 2 червня 2014 року на Івано-Франківському меморіальному кладовищі. Нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно). У жовтні 2014 року на честь бійця відкрили пам’ятник у селі Лиса Підгаєцького району на Тернопільщині, звідки родом його батьки. 27 лютого 2015 року на фасаді ЗОШ №19 встановили меморіальну дошку.

На горі Карачун, якраз за 10 хвилин до фатального вильоту на гелікоптері, хлопці сфотографувалися: Володимир Шарабуряк, Василь Семанюк і Петро Безпалько. За дивним збігом, саме у такій послідовності вони поховані один біля одного. На цій світлині у бійців такий погляд, що аж мурашки по шкірі. Їхні очі наче безмовно волають про наближення страшної неминучості…

На похороні побратими Шарабуряка та інших п’яти бійців одягнули свою стару «беркутівську» форму – їм було нічого соромитися, адже вони були тими «беркутами», що не зрадили.

Особлива витримка

Володимир Шарабуряк був професіоналом своєї справи. Жив лише роботою. Мав купу грамот і відзнак. Колишній керівник івано-франківського «Беркута» Олександр Нідзельський пригадує випадок, де Володя проявив особливі витримку, мужність і самовладання.

То був 2005 рік. 31-ше сходження Віктора Ющенка на Говерлу, яке могло стати для нього останнім. Коли президент підійнявся на верхівку, погода різко змінилася – почалася сильна гроза, дощило і лупив град. До цього часу вся верхівка вже була вщерть заповнена туристами (у той день у масовій акції взяли участь 16 тисяч людей), і більшість із них з початком грози спробували якомога швидше спуститися вниз. Від сильного дощу земля моментально намокла, і багато людей просто на спині з’їжджали вниз по слизькій глині. За словами очевидців, те, що творилося під час спуску, нагадувало кадри з американського трилера.

Саме Володимир Шарабуряк вивів президента до вертольота і на руках зніс його дітей. Але сталася біда – в «беркута» була радіостанція, й туди поцілила блискавка. В той момент йому практично відняло ліву руку, та, незважаючи на це, Володимир до кінця виконав свій обов’язок. Після того йому стало дуже погано, проте тривкий боєць таки зумів спуститися донизу. «Вовчик, ну що ж ти…Президента врятував, а себе – ні», – усміхалися тоді побратими.

На війні десантники подарували Шарабуряку тільник, а це неабияке визнання бойових чеснот.

Під час похорону до мами загиблого підходили багато незнайомих людей і дякували за такого сина: тому поміг з дочкою, тому – з товаришем… Та й телефонували звідусіль – теж дякували. Підходив якийсь чоловік із Калуша і розповідав, що Володя дуже підтримував і захищав його сина на війні. Боєць часто казав: «Одружені хлопці з дітьми – назад!». Молодих вояків теж намагався не брати в бій, говорив: «Їм ще пожити треба».

«А тепер нема вашого Володі, – зі слізьми на очах калушанин цілував руки матері Шарабуряка. – Хто ж тепер мою дитину буде захищати на війні?»

Перевершити брата

Працювати в міліції Володимир вирішим за прикладом старшого брата Івана, який, до речі, брав участь у миротворчій операції під час війни в Югославії. Шарабуряк-молодший завжди горів бажанням, аби ним пишалися не менше, ніж його відважним старшим братом. «Ну, я навіть не знаю, що ти таке маєш зробити, аби перевершити Івана в бойових звитягах», – якось сказала дружина старшого брата Галина.

Окрім роботи, ще однією пристрастю Володимира було читання. Коли не глянеш, він постійно з книгою в руках. «Такого інтелігента ще треба було пошукати», – розповідає мама. Найдужче любив історичну літературу, тим паче виховувався в патріотичному дусі. А як інакше? Дідусь і бабуся – затяті «бандерівці», допомагали воїнам УПА.

Цікаво, що Володимир добре тямив у фітотерапії, багато читав про це. Трав’яними чаями підліковував себе і друзів.

Загиблий боєць завжди ревно відстоював справедливість. Ще під час навчання в технікумі відмовився йти складати іспит. На мамине здивування лише відповів: «Як на сучасні порядки, то ви нас погано виховали». – «?..» – «Бо ми не вміємо ні брати, ні давати». Тоді треба було дати хабар, аби скласти іспит, а Володимир принципово не хотів. Хоча й розумів, що за це доведеться заплатити по-іншому – відрахуванням із технікуму. Заплатив.

 Володі вже нема

У день загибелі сина материне серце все знало, лиш розум противився. Ольга Шарабуряк якраз була на кухні, витирала посуд. Раптом тарілка вислизнула з рук і розбилася на друзки. Через кілька хвилин пролунав дзвінок. Телефонувала сестра, яка мешкає в Луганську: «Ти знаєш, Олю, я зараз пораюся на дачі і почула, що тільки-но розбився вертоліт. 12 хлопців наших загинули. А де твій Володя?» – «Ти що таке дурне кажеш? Чого би то він мав бути в тому вертольоті?»

Мама все кинула та побігла до церкви. Місця собі не знаходила – молилася і плакала. Додзвонитися до сина не вдавалося – не піднімав слухавку. Тоді зателефонувала до старшого Івана, а вони з дружиною вже в дорозі до мами, аби повідомити жахливу звістку: «Добре, добре, мамо. Заспокойтеся. Зараз ще я йому спробую зателефонувати…». – «А чого в тебе якийсь такий дивний голос? Ти що захворів?» – «Так, трохи голова болить…».

Вернулася додому, сіла на ґанку і далі молиться та плаче. І раптом заходять син із невісткою. І ще й слова не мовили, а мама все зрозуміла: «Володі вже нема?» Бідолашна так голосила, що чули аж на іншому кінці села.

Побратими під лютими обстрілами шукали тіла загиблих бійців аж три дні. «Як я їм вдячна, що вони не дали, аби ті негідники познущалися над тілами. Бо ж знущаються над нашими дітьми», – плаче Ольга Шарабуряк.

Старшому братові й досі надзвичайно важко говорити про Володимира: «Заспокоюся, коли ми до кінця помстимося. До цього часу ніхто так і не провів слідства щодо цієї загибелі. Ось, наприклад, по десантниках, які полягли в Луганському аеропорту, вже довели, що це була явна помилка українських генералів».

Перемога буде за нами

Після загибелі Володимир лише один раз прийшов до мами уві сні: «Мамо, не плачте, бо коли ви плачете, мені тут дуже погано». Жінка так сумує за сином, вже й до священиків ходила питати, чого Володя більше не сниться їй. Ксьондзи кажуть: «Бо він від вас нічого не потребує, ви все зробили так, як треба. Син задоволений, тому й не сниться».

У день відкриття пам’ятної дошки мати загиблого героя мовила дуже щемливі слова: «Ми сьогодні зібралися на цьому подвір’ї так само, як і 24 роки тому я стояла тут зі своїм сином, який якраз закінчив 9-ий клас. І навіть у страшному сні я не могла собі уявити, що прийду сюди сьогодні на таку подію. Я дякую всім, що ви нині прийшли вшанувати мого сина, але найбільше дякую вам, хлопці, побратими сина. Це не просто хлопці, це герої. Вони вже три рази були там, у тому пеклі. Це вони привезли тіло, кісточки мого сина, щоб я могла прийти поклонитися на його могилу. Це вони три дні стояли під вогнем і не давали підступитися тим нелюдам до тіл своїх побратимів. А сьогодні я дякую вам, діти. Знайте, в мене було два сини, а тепер ви всі мої сини. Йдіть у життя лише з гордо піднятою головою і пам’ятайте, що ми українці і ніяка нечисть нас не здолає. Перемога буде за нами!»