Малкович, котрого ми не знали
Цьогорічний Шевченківський лауреат — скрипаль, поет, засновник і власник видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іван Малкович відвідав Івано-Франківськ.
У залі Прикарпатського університету він зібрав аншлаг, читав свої вірші, розповів, як грає з дітьми в буріме, зізнався, що потребує ще 30 життів, аби перечитати все, з чим приходять до нього як до видавця, і тішився разом зі студентами, котрим демонстрував електронну книжку «Снігова королева», бо, мовляв, усі ми колись літатимемо на інші планети і не кожен зможе взяти з собою улюблені книжки, пише газета Галичина
Малкович — один із тих, хто активно впливає на український культурний простір. Він формує естетичні смаки українців — малих і зрілих, бо робить, як відомо, книжки для тих, кому від двох і до ста двох. і попри все, він пише проникливі вірші, закорінені в «добротну українську віршовану традицію» (Є. Баран) та вміє ностальгувати за часами своєї юності, котрі провів у музичному училищі ім. Дениса Січинського, де опановував скрипку.
Про музичний катарсис, тисячу доларів і велику мрію
На зустріч прийшла і його улюблена викладачка Олександра Турянська. Помітивши її у залі, Іван Малкович подякував за свій перший музичний катарсис, коли Олександра Мар’янівна включила своїм учням Чайковського, його четверту симфонію — останню. А ще прочитав вірш, написаний тоді, коли виїздив із рідного Прикарпаття до столиці, точніше, дорогою з Березова до Києва, і котрого ніколи не читав на публіці. Там були такі слова: «...місто, де від Валів кожна вуличка, як карамелька, солодка й твоя. Місто флірту й театруѕ Там інколи вірилось з легкістю: ти — подорожник»... (збірка, за котру І. Малкович отримав Національну премію імені Тараса Шевченка, має назву «Подорожник...». — Авт.)
Згадав гість і світлої пам’яті Олега Герету — свого улюбленого викладача.
А першою привітала Малковича із 25-літтям його видавництва сама Ліна Костенко. Запис вітання мали нагоду послухати всі, хто прийшов на зустріч. «Поет і скрипаль — це неймовірне поєднання, — почала Ліна Василівна. — Він почав з української «Абетки» і я так це відчуваю: як Шевченко поставив на сторожі слово, так Малкович поставив на сторожі Ангела, що було неможливо за радянської влади. У нього бездоганний смак, естетика, котру може відчути тільки поет і скрипаль. Він неоціненну річ зробив — зібрав коло себе таких художників, що кожен розуміє — це «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». і за все чверть століття це видавництво виховало чудове покоління, разом із їхніми батьками. Якось він сказав, що видавництво з’їдає поета. Одначе не з’їло. і я бажаю йому тридцять життів».
А як починалося видавництво, пригадав сам Малкович, зворушений словами Ліни Василівни:
— Мене не так часто запрошують на батьківщину. Тепер я відчув дух відродження, щось таке бринить у повітріѕ Я писав вірші, мав книжки, я нічого не розумів у бізнесі, перед тим був одним з організаторів фестивалю «Червона Рута». Одного разу я як поет поїхав на гастролі до Канади, заробив там тисячу доларів і не знав, що маю з ними робити. Тож накупив додому усім всього багацько і залишив два долари, щоб показати, як він виглядає, той долар. Це були 90-ті. Бізнесмен сильний з мене. Але вже через рік я починаю своє видавництво організовувати, бо хочу видати книжку, котра починається з Ангела. Мені прийшла така думка — видати абетку для мого сина, бо лиш розвалився Союз, всі абетки якісь дивні — починаються або з акули, з автобуса, або з арбуза, бо вони російські. А я хотів з Ангела. Тоді я не думав про те, щоб заробити. Доля мені підкинула чоловіка, котрий мав картон, отримавши його замість зарплати. Це був мій земляк, я потім хрестив його сина, ми не підписували угоди. Я йому казав: «Ти ризикуєш, я нічого в цьому не смислю». Та я віддав йому гроші раніше, ніж сподівався — і я, і він.
«Тому, якщо ви маєте велику мету і йдете до неї, то ніколи не зраджуйте великій дитячій мрії. Світ — великий і темний — як не дивно, завжди допомагає тим, хто не зраджує своїй мрії, своєму паланню», — пояснював студентам цю життєву істину Іван Малкович, згадавши долю Тараса Шевченка.
Про вдячність, двісті кілометрів з Ліною і ненаписані вірші
Студенти питали Малковича про те, як його змінювала любов. Він відповів словами класика: «Тричі мені являлася любов. До речі, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», може ви не знаєте, — це з оповідання Франка «Грицева шкільна наука». і нарешті до 25-ліття видавництва оповідання вийде окремою книжкою. Тобто я позичив цю назву у Франка».
Поміж читанням віршів і філологічних сонетів Малкович розповідав про свої захоплення: «Окрім спорту я ще люблю страшенно ганяти на автомобілі. Тільки поліція знає, скільки разів я порушував правила, бо я люблю їхати на величезних швидкостях. Розкажу вам, як одного разу ми з Ліною Костенко їхали до Рівного на презентацію. Я запитав її: «Ліно Василівно, а ви їхали коли-небудь зі швидкістю 200 кілометрів?». Вона не заперечила, заперечувала її донька, котра сиділа позаду. Але ми промчалися. і це було недобре, та була дуже добра траса».
...Він ще багато читав своїх поезій, хоча й зізнався, що часто не дописує вірш, бо йому майже завжди здається, що він уже читав щось подібне до цього. Адже Малковича завалюють тоннами рукописів, за його словами, він частенько мусить «ходити кукурудзою», аби не відмовляти письменнику, бо насправді все читає сам, усі важливі правки вносить сам. «Я не довіряю коректору, бо якщо слухати коректорів наших, то в мові залишиться не більше п’яти тисяч слів. Я сам працюю з письменниками і художниками», — відкриває секрети кухні свого видавництва Малкович.
Іван Малкович згадав світлої пам’яті свого дядька Петра Арсенича, завдяки котрому ще змалку він запізнався із дисидентами — «щасливими людьми, доля котрих висіла на волосинці». «Якщо би не Петро Арсенич, моя доля могла б скластися по-іншому», — додав Малкович. Подякував Євгенові Барану за передмову до книжки його сестри Людмили, котру ще встигли
