Меценати і благодійники старого Станиславова

Чому люди стають благодійниками? Хтось прагне слави й реклами, а комусь радісно на душі від того, що він зробив цей світ бодай трохи кращим і добрішим. І, на жаль, цих других значно менше, ніж хотілось би.

Проте в історії нашого міста було немало людей, готових співпереживати своїм ближнім не лише до глибини душі, а й до глибини власного гаманця. Згадаймо хоча б найвідоміших з них, пише Західний кур'єр

Баронська щедрість

Одним з найвідоміших меценатів Європи другої половини ХІХ ст. був барон Морис фон Гірш (1831—1896). Його дід був великим землевласником у Баварії, батько займав посаду придворного банкіра баварського короля і в 1869 р. отримав титул барона. Незважаючи на те, що Морис виріс у дуже заможній родині, вже з 17 років він почав займатися підприємництвом. У 1855 р. він став власником банківського дому, який мав філії в Брюсселі, Лондоні та Парижі. Займався залізничними концесіями в Австро-Угорщині, Османській імперії та на Балканах, торгував цукром і міддю. Морис фон Гірш також жертвував значні суми на благодійні цілі й мав репутацію людини дуже доброї, хоч і трохи дивакуватої. Так, преса повідомляє, що в 1891 р. він випадково познайомився з якимось бідним євреєм із Варшави, який заробляв продажем сіна, й допоміг усій його родині емігрувати до Угорщини. А родина в того єврея була немаленька – 27 чоловік. Барон Гірш також створив благодійний фонд у розмірі 12 млн. корон, заповівши використати ці гроші після його смерті для підвищення освітнього рівня його одновірців.

У травні 1891 р. в Станиславові відкрилася філія фонду барона Гірша. До комітету, що управляв філією, ввійшли відомі в місті представники єврейської громади – адвокат і громадський діяч Еліаш Фішлер, підприємець Герш Гальперн, адвокат Зиґмунт Цінс та інші. В той час у місті працювала єврейсько-польська школа, відкрита віденським Єврейським альянсом, яку філія фундації барона Гірша в 1891 р. взяла під свою опіку. В перші роки існування школа барона Гірша, як стали називати цей навчальний заклад, налічувала близько 500 учнів, здебільшого з бідних єврейських родин. Преса писала, що майже всі діти, які поступали на навчання, були дуже занедбаними. Довелося навіть запровадити посаду лікаря, який слідкував за здоров’ям дітей і надавав їм медичну допомогу за рахунок фундації.

У серпні 1898 р. школа розмістилася у новому будинку на вул. Седельмаєрівській (тепер вул. Любомира Гузара, 15). Він був споруджений протягом року й міг похвалитися привабливими архітектурними формами. Однак через десять років у школи виникли серйозні проблеми. На неї посипалися закиди, що вона готує випускників, просякнутих сіонізмом. Керівництво школи також звинувачували в поганому веденні господарства, двоє педагогів навіть отримали дисциплінарні покарання й були звільнені з посад.  У лютому 1908 р. до Станиславова прибув пан Ашер, генеральний шкільний секретар фонду барона Гірша, який мусив розібратися в ситуації. Преса повідомила, що школу, радше за все, закриють.

У травні того ж року будинок школи викупило місто за 71 тис. корон, і в ньому розмістилася польська чоловіча чотирикласна школа і кілька класів жіночої школи імені королеви Софії. Але сама школа барона Гірша не припинила свого існування і певний час ще функціонувала в інших приміщеннях завдяки ініціативі мешканців міста. Єврейська громада ухвалила кожного року виділяти 3200 корон на її утримання. Проте кількість учнів суттєво зменшилася, в 1908 р. їх було лише 352. Фундація Гірша й надалі підтримувала школу навчальним приладдям, книгами й одягом для учнів. Вже після смерті барона, в 1899 р. колишню вулицю Жидівську в Станиславові перейменували на вул. Барона Гірша у знак вдячності за його добрі справи. Пізніше вона стала частиною площі Ринок.

Подружжя благодійників

Дуже відомою особистістю в Станиславові другої половини ХІХ ст. був Зиґмунт Мрочковський. Він обирався від міста до Галицького сейму, займав посади радного й асесора (вищого чиновника) магістрату, був членом повітової ради, встиг навіть покерувати Касою ощадності – важливою фінансовою установою міста. Довший час Мрочковський очолював міський шпиталь, адже був лікарем за освітою. У вільний час він активно займався доброчинною діяльністю, був головою кількох благодійних товариств. Так, він належав до правління бурси Крашевського, тобто гуртожитка, де проживали немісцеві учні та студенти гімназій і шкіл, керував охоронкою (благодійним закладом) для хлопців з убогих родин. На 51 році життя він заразився тифом від одного зі своїх пацієнтів і помер. Могила Мрочковського – одна з небагатьох, які збереглися в Меморіальному сквері.

Після його смерті благодійною та меценатською діяльністю займалася його дружина Ксаверія Мрочковська (1843—1929), яка здобула собі славу відомої філантропки. Вона заснувала в місті благодійний заклад для бідних дівчат, у якому проживало близько 20 вихованок. Дівчата отримували початкову освіту, вчилися шити й вишивати. Багато з них, підрісши, продовжували навчання у вчительській семінарії. Як зазначала преса, заклад Мрочковської користувався в місті дуже хорошою репутацією – дітей добре годували, вони були пристойно вдягнуті, за їхнім здоров’ям дбайливо слідкували. Навіть під час епідемій заразних хвороб у закладі Мрочковської не виявляли жодного випадку захворювання. Пані Мрочковська нерідко жертвувала значні суми на різноманітні культурні та релігійні проекти. У 1911 р. у Станиславові активно обговорювалася тема приміщення для римо-католицького єпископства, і Мрочковська була готова пожертвувати для цієї мети власний будинок на вул. Собєського (тепер вул. Січових стрільців, 8).

Покровитель мистецтва

Ім’я ще одного відомого мецената – Францішка Ромашкана – тісно пов’язане з музикою, адже він був засновником місцевого Музичного товариства, яке згодом отримало ім’я композитора Станіслава Монюшка. Ще й досі в парку імені Шевченка можна бачити будівлі, які збереглися від колишнього багатого помістя Ромашканів – невеликий палац ХІХ століття, кілька господарських споруд та ставки. Францішек Ромашкан очолював Музичне товариство більше 50 років і був не лише любителем музики, а й сам чудово співав і грав на фортепіано. В червні 1912 р. в Станиславові гучно відсвяткували 40-річчя діяльності Ромашкана на музичній ниві. Товариство відзначило ювілей цілим рядом найкращих вистав зі свого доробку, було отримано багато вітальних телеграм з інших міст – від музичних товариств, політиків і громадських діячів.

Преса всіляко підкреслювала величезний вклад барона Ромашкана у розвиток Товариства зокрема й культурного життя міста загалом. «Мусимо зазначити, що праця барона Ромашкана справді ретельна і старанна, адже він опрацьовує музичні твори для місцевого ансамблю, – писала газета «Кур’єр станиславівський» у 1911 р. – Крім того, він виступає як соліст. Також дуже прикро що ми, маючи в місті піаніста такого рівня як барон Ромашкан, рідко насолоджуємося його грою. Під час останнього концерту він виконав три твори Шопена з такою бездоганністю, що ми відчули себе наповненими силою думки геніального композитора. В його грі не було жодної надмірності, лише блискуча інтерпретація відомих творів. Сподіваємося, що бурхливий захват публіки заохотить барона Ромашкана частіше виступати на сцені».

Товариство імені Станіслава Монюшка проіснувало до Другої світової війни. Воно організовувало концерти, урочисті вшанування видатних особистостей, музичні вечори.
Навколо Францішка Ромашкана гуртувалися й українські музичні діячі. Про це свідчать спогади адвоката Теофіла Окуневського, який у 1884—1889 рр. перебував у Станиславові: «Ромашкан, хоч уважався ще за поміщика, був дуже скромним чоловіком, займався лише музикою, грав на фортепіяні і коло нього гуртувалося музичне товариство, до якого мали доступ, а властиво й держали його наші українці, в першім ряді ціла родина нашого пароха о. Шанковського».

Церковні меценати

Особливо активно благодійною діяльністю займалася церква та її служителі. Так, єпископ Станиславова Андрей Шептицький великої уваги приділяв вихованню молоді в християнському дусі. В серпні 1899 р. він витратив 10 тис. злотих ринських з власних коштів на покупку землі для відкриття духовної семінарії навпроти свого палацу на вул. Липовій, 4.  Наступного року Шептицький отримав від австрійського уряду дозвіл на будівництво семінарії та ще випросив 300 тис. корон на будову. Після обрання галицьким митрополитом він переписав куплену на своє ім’я земельну ділянку на духовну семінарію. Під кінець своєї діяльності в Станиславові єпископ подарував станиславівській капітулі власну бібліотеку, що налічувала 4 тис. томів, а також багато цінних стародруків, загальною вартістю кілька тисяч злотих ринських. Згодом він призначив фонд на утримання й збільшення бібліотеки в розмірі 1200 корон щорічно. У 1900 р. Шептицький подарував українцям Станиславова велику колекцію музейних експонатів, картин, ікон, стародруків. Також під час свого короткого єпископства Шептицький почав відновлення катедри –  майже всі роботи були завершені під керівництвом художника О. Макаревича у 1899—1900 рр.

Відомим благодійником був і наступник Шептицького – єпископ Григорій Хомишин. За ініціативою Хомишина в єпархії було створено мережу читалень «Скала», запрацювали Товариство Івана Милостивого, кооператив «Священича Поміч», «Дієцезіальний фонд». Зайнявши верхній щабель суспільства, Хомишин ніколи не забував про «найнижчих світу цього». Він сам роздавав милостиню бідним і калікам, незалежно від їхньої віри та національності. Роздача милостині часом тривала по дві години.

За його порадою «Єпархіальне товариство Непорочного Зачаття» придбало дві ділянки землі в Станиславові й спорудило кілька будинків, які потім здавали в оренду, а отриманий прибуток ішов на спорудження церков, шкіл та на інші єпархіальні проекти. Варто згадати й фінансовий заклад, який владика Хомишин заснував разом із митрополитом Андреєм Шептицьким для розвитку українського підприємництва. В такий спосіб єпархія отримувала додаткові кошти для церкви й української громади. За милосердну душу і добре серце прихожани називали Хомишина татуньом і вслід за ним повторювали його улюблену приказку: «Без труду й жертви – нас нема».