Море манить. Франківець Роман Микуляк зустрічав Новий рік в Антарктиді


За бортом мінус 69, навколо льодовики й пінгвіни, штучна ялинка постійно хитається, чоловіки танцюють з чоловіками, а з радіо, за тисячі кілометрів, чути вітання близьких.

Отак в Антарктиді Новий рік зустрічав франківець Роман Микуляк. Моряк з Прикарпаття служив на флоті, побував у 59 країнах, бачив такого, що годі уявити!

Гори на море

У «Репортер» заходить дуже галантний чоловік у морській формі – 73-річний Роман Микуляк. Каже, востаннє так одягався у 1979-му, а нині – вперше за 36 років!

Звичайний хлопчина з богородчанського Солотвина ніколи б не подумав, що проміняє гори на океани. Мріяв бути істориком, але в Станіславський педінститут його не взяли. Розчарований юнак подався на північ, де працював кіномеханіком. Їздив від села до села за сотню кілометрів та крутив фільми.

Льодовик з літаком та ГТТ (гусенично транспорний тягач) відколовся від берега та відпливає в океан

«Одного разу мусив заночувати у місті Печора (Комі, Росія), – пригадує чоловік. – А в готелі, в одній кімнаті на 15 людей, зі мною ночували два моряки. Вони розказували про мандри. І так мені то запало в душу, що сказав собі: «Що б не було – стану моряком!».

Так 18-річний Роман поїхав до Ленінграда (Санкт-Петербург), пройшов там суворий відбір і потрапив на військово-морську базу на острові Котлін. Службу закінчив з відзнакою, пропонували лишитися, але його манив Північний флот.

Всіма навколосвітніми подорожами тоді займалося Мурманське арктичне пароплавство. Микуляк подав туди документи і півтора роки працював електриком на дизель-електроході «Лена». Це судно було одним із серії кораблів посиленого льодового класу. Таких мали п’ять, головний – «Обь», який і ходив до Антарктиди. Потрапити на нього було майже нереально.

«Якось мене направляють на це судно на підміну, – пригадує пан Роман. – Сталася якась поломка і ми з головним механіком полізли дивитися, в чому справа. Я випадково вказав причину неполадки, а механік це оцінив».

Про Надю, каструлю та графа Болконського

У листопаді 1970-го «Обь» із науковцями – разом з екіпажем десь до 200 людей – відправилася до льодовиків. Для Романа то був перший такий рейс. Хоча найнебезпечніші місця й минали, але, каже, бачив хвилі до 26 метрів!

Команда визволяє корабель з льодовиків. За допомогою вибухівки, а нерідко вручну – кірками

«Антарктида – це щось незабутнє, – зітхає пан Роман. – Певно нема такого острова на північно-льодовиковому шляху, де б я не був. Практично на кожному була дослідна станція, військово-морська база чи стратегічна авіація, яких ми забезпечували продуктами, паливом, вугіллям. Але Антарктиду ні з чим не порівняєш».

У травні 1971 року Микуляк відправився у другу експедицію. Згадує, що було складніше, бо застрягли серед льоду на вісім місяців…

В Антарктиді екіпаж та науковці жили на кораблі. На станціях – лише зимувальники.

Новий рік в Антарктиді франківець святкував двічі. Музика, танці, але чоловіки танцювали з чоловіками, концерт був – самі виступали, самі слухали. Микуляк завжди співав «Марічку».

На кораблі прикрашали штучну ялинку, мали такі страви та напої, які в СРСР і не снилися, бо привозили з інших країн, коли ходили за провізією. Згадує, що у другому рейсі з ними таки відправилися п’ять жінок.

«Була така Надя, помічниця на кухні, багато уваги мені приділяла, поки на борту не з’явився один водолаз, – посміхається моряк. – На Новий рік нам завжди влаштовували радіопривітання з дому. Журналісти спеціально їхали й записували рідних, а потім те нам передавали. Мене завжди брати вітали. І тут несе ця Надя гаряче у каструлі-нерозливайці, а з радіо­приймача лунає дитячий плач. Диктор говорить, що це той водолаз уперше почув плач свого сина. Надя застила, а далі як виллє ту каструлю йому на голову! Всяке бувало».

А в Канаді є така традиція, розповідає моряк, якщо судно на Новий рік першим перетинає демаркаційну лінію порту Монреаль, тобто кордон, то капітану дарують «золоту» тростину, а кожному з команди – різдвяну індичку та ящик пива. Вони двічі на таке потрапляли. А ще під Монреалем жив потомок графа Болконського, про якого ще Лев Толстой у «Війні і мир» писав. Він запросив капітана на обід, взяли туди й Микуляка, бо з фотоапаратом.

Злачні місця

За словами Романа Микуляка, саме його захоплення фотографією дозволило побачити більше, ніж іншим.

«Наш капітан дуже любив зніматися на якомусь фоні, – сміється чоловік. – Тобто не він на фоні Антарктиди, а вона – на його фоні. Раз прийшли на американську станцію в затоці Росса. Начальник станції запросив капітана злітати на їхньому літаку «Геркулес» на Південний полюс. А як капітан полетить і ніхто його не сфотографує? У Канаду приходили, то з капітаном на таксі до Ніагарського водоспаду їздили».

Новий рік в Антарктиді

Цікаво, що на берег моряків пускали лише по троє, аби не втікали, бо багато, особливо, прибалтів лишалися у тій же Канаді чи США.

За місяць в Антарктиді Микуляк заробляв 1500 рублів. Для порівняння, вчитель отримував 130, інженер – до 150. Цим багато користали.

«Ото виходиш за прохідну порту, а на тебе вже кидається якась дівчина з квітами та словами: «Як я тебе довго чекала». А ти її перший раз бачиш, – розповідає пан Роман. – У мене такого не було, але інші іноді лише в одних трусах поверталися».

Портові «фахівці» додавали морякам у спиртне клофеліну та грабували їх.

«Раз з Антарктиди прийшли у Бразилію, аби поповнити запаси, – згадує Микуляк. – До нас підпливало судно з повіями, але наші не велися, то ті дівчата нам кричали: «Імпотенто!». Ну, в нічні клуби на стриптиз ми ходили, але під величезним секретом. Було багато «злачних» місць, які морякам хотілося відвідати».

Романтика мандрів і заробіток – це добре, але бували ситуації, коли Микуляк і з життям десь підсвідомо прощався. Потрапляли у страшні шторми. Під час одного капітан оголосив, аби всі одяглися у парадну форму, крутили браву музику, аби настрій піднімала. Усе обійшлося.

Море зводило зі знаменитостями

Роман Микуляк знає англійську, італійську, німецьку та французьку мови. З одним французом після моряцтва переписувався довший час.

«Познайомився з ним у порту, розговорилися, пішли в каюту на чарчину, – розповідає моряк. – Кожен народ унікальний. Через дві години спілкування я вже все знав навіть про коханця його дружини. Раз три місяці стояли у порту під Ліверпулем (Англія). Гостювали в одного лорда, жартували, про футбол говорили, але про нього я взагалі нічого не знав. Він возив нас у Ліверпуль на футбол. Бачив, як королева Англії вручала кубок Кевіну Кігану».

Взагалі море дало багато можливостей та подарувало зустрічі з неймовірними людьми. Пригадує Рюріка Тімофєєва – він першим досяг Північного полюсу на підводному човні. Має автографи знаменитої четвірки – Асхат Зіганшин, Пилип Поплавський, Анатолій Крючковський та Іван Федотов. Вони 49 днів на баржі самі в океані плавали, шкіряні ремені їли й вижили. Є автограф і лікаря Леоніда Рогозова, який в Антарктиді сам собі вирізав апендицит. З Юрієм Гагаріним, Фіделем Кастро бачився.

Через моряцькі зв’язки Микуляку навіть вдалося добитися аудієнції з Папою РимськимБенедиктом XVI. Знайомий італійський священик був близький до понтифіка, тож добився для подружжя Микуляків зустрічі. Папа тоді вручив їм грамоту з нагоди 35-ліття їхнього шлюбу.

Мову відняло кохання

Саме кохання завадило свого часу Микуляку піти у третій рейс в Антарктиду. У франківському парку 29-річний Роман побачив таку дівчину, що мову відняло.

«Представилась Надею, гуляли до четвертої ранку, – пригадує пан Роман. – Наступного дня її шукати, бо запам’ятав адресу, а такої ніхто не знає. А йде якесь дівча, розпитую її, а вона: «А то через вас її тато вчора бив? Але вона не Надя, а Оля». То була її сестра. І так ми з Олею вже 43 роки разом. Оженився в 1972 році, в Антарктиду вже не пішов. Не жалію. Вважаю себе дуже щасливою людиною. У нас двоє дітей і п’ятеро онуків».

Але моря Роман Микуляк не залишив. Був ще в дуже багатьох країнах — 59! Поки 1 квітня 1979 року під Монреалем у Романа, тоді вже помічника капітана, не стався інфаркт. Так закінчилися його моря.

У Франківську чоловік 12 років був директором стадіону, викладав у фізкультурному коледжі історію України, всесвітню та географію. Зараз на пенсії, виховує чотирьох менших онуків, прищеплює їм любов до мандрів.

«Є місця, в які дуже хочеться повернутись, – замріяно говорить моряк. – У музей Хемінгуея під Гаваною, на Ніагарський водоспад, на Фудзіяму в Японії. Ще б раз на острів Святої Єлени, де помер Наполеон, пройтися вулицею Сент-Катрін у Монреалі та, звісно, в Антарктиду. Ця льодяна німота заворожує і притягує досі».

Отож відкриттів нам усім у новому році! А головне – аби поряд завжди були близькі люди!