Микола Романюк з Прикарпаття боронив українські кордони разом з двома синами

Миколі Романюку з П’ядиків за три роки стукне шістдесятка. Сільмашівська юність і заробітчанська зрілість залишилися ген за горизонтом. Але до старості ще дуже далеко.

На обличчі – жодних її позначок. Усе життя проводить у русі. Чоловік не має закисати і опускатися, що б з ним не ставалося, – дає такі настанови. Сам – жвавий і моторний. Серйозним випробовуванням для його оптимізму стали події на Донбасі. Не міг, признається, спокійно дивитися по телевізору, як там гинуть наші хлопці. Довго не вагався, не мучився сумнівами, захопив документи й подався до військкомату. Втримати чоловіка не міг уже ніхто. Дорослі сини Василь і Михайло рішення батька схвалили, мало того, підсунули сюрприз – зголосилися до військкомату й самі. Та батько про це дізнався лише згодом. Не заперечував, лише поставив єдину вимогу, чи просьбу: бути поруч з ним. («Вони молоді, мають гарячі голови, я мушу їх контролювати…»), пише “Дзеркало Коломиї”.

На полігоні в Старичах усі троє пройшли півторамісячний курс сапера. Після укомплектування військових підрозділів у Виноградові Романюки у складі 128 гірсько-піхотної бригади відправилися безпосередньо в зону бойових дій до Станиці Луганської. Блок-пост під назвою «Ангел». Якраз настала весна, зійшов сніг, усі шляхи довкола перетворилися в багнюку, вода позатоплювала бліндажі, доводилося докладати чимало сил, аби їх привести до порядку.

Мочари, суцільні болота. В очеретах, як щурі, лазили сепари, понатоптували стежки, вистежуючи та винюхуючи позиції наших бійців. Чимало клопоту хлопцям завдавала диверсійна група в складі п’ятьох осіб під командуванням офіцера російських спецслужб з позивним «Ворон». Вони моталися колами довкола наших позицій, чинили капості на хуторі Сизому. Ні розвідники, ні біійці не могли їх упіймати. Одного разу в засідку «Ворона» потрапив наш бензовоз. Машину бойовики розстріляли, екіпаж врятувався. Але «Ворон» таки докаркався. Усі п’ятеро диверсантів підірвалися на міні, яку поставили наші сапери. «Я навчився так ставити міни, що муха на них підірветься, – каже Микола, – виробив власну тактику і маю свої секрети, розмінувати неможливо».

Сепари хитрі. Не можна недооцінювати і їхню винахідливість у замінуваннях. Наші також часто підривалися на їхніх «заманухах» та інших хитромудрих пастках. Одного дня відразу п’ятеро наших бійців підірвалися, – спочатку двоє, потім три бійці пішли їх шукати й також підірвалися.

–          Синів намагався тримати при собі, – розповідає Микола, – разом ходили мінувати й розміновувати, життям ризикували разом, постійно на виїздах. А якось моїм хлопцям довелося добряче понервуватись. Тоді я з ними не був. Вони почули по рації тривожний голос, схожий на мій: «Пацани, я попався!». Подумали, що то я. Згодом з’ясувалося, що це україномовний сепар волав про допомогу, бо заблукав на замінованій нами території і боявся ступити крок.

Ночі на Станиці Луганській не обходилися без «дискотек», коли небо спалахує від розриву снарядів і артилерійського вогню. На одній із таких «дискотек» під мінометним обстрілом старший син Василь дивом уникнув поранення, – куля просвистіла зовсім поряд і зачепила шкіру в боці. Узагалі, Василеві не дуже щастило: під час одного з обстрілів біг до укриття й покалічив руку, донині має з нею клопіт.

Усі боєзаряди, які розкладали Романюки, строго контролювало начальство. Одного разу приїхала воєнна інспекція з Міністерства оборони. Микола їх поводив по всіх своїх замінованих «точках». Потім інспектори говорили: «Це єдиний сапер, який сам водив нас на свої міни». Сапер, він як кладе свої, так і розміновує ворожі міни. Траплялися дні, коли Романюки розміновували по 50 боєзарядів. Нервова система працює на межі можливостей. Уночі Микола завалювався в бліндаж, вичавлений, як цитрина, і без ста грамів заснути не міг, як зізнається. Робота над кожним розмінуванням забирає півжиття… Один вибуховий пристрій невідомого походження міг укоротити йому віку. Соломинкою, яку тримав перед собою, намацав майже непомітну розтяжку. Ниточка тягнулася до дерева, на якому висіла невеличка коробка. Такої штукенції не бачили навіть бувалі сапери. Викликали інженерів-спеців. Ті довго радилися, як бісову штукенцію зняти. Почухали голови. Зняли й убезпечили.

Бригаду перекинули до містечка Червоний Жовтень. Відтак було Сватове, коли там вибухали склади з боєприпасами. Небезпечно десь поставити ногу – усе навколо нафаршировано мінами. «Ми їх тоннами вивозили в кар’єр і знешкоджували», – каже Микола. Видовище страхітливе, як у день Страшного суду. Потім зайняли позиції під зруйнованим ущент містечком Піски. У Пісках було особливо «весело». Нічні «дискотеки» не давали ногам спокою. Прицільно працювали ворожі снайпери. Микола разом з молодшим сином Михайлом і розвідниками стояли там у лісопосадці. Хлопці робили свою справу.

Виконавши громадянський обов’язок, усі троє Романюків щасливо повернулися додому. Чи знайшли тут спокій? Сумніваюся. «Часом запитую себе, – зізнається старший Романюк, – а чи не даремні усі наші жертви? І не маю на це питання відповіді…».